Авторське право як цивільно-правовий інститут

2. Становлення і розвиток інституту авторського права в Україні

Серед інститутів права інтелектуальної власності особливе місце займає авторське право і суміжні права. Цей інститут регулює відносини, що виникають в зв’язку зі створенням і використанням творів науки, літератури, мистецтва,   фонограм,   виконань,   програм   організацій   мовлення. Історія виникнення та розвитку авторського права та суміжних прав в Україні була непростою і відрізняється від історії західноєвропейських країн та США. Перші законодавчі акти, які регулювали авторські відносини в Росії, з’явилися тільки у другій чверті XIX ст. Це пов’язано з тим, що книговидавнича справа була багато років державною монополією, крім того, авторське право було тісно пов’язано з цензурним законодавством. Перший авторський закон в Росії з’явився також в межах цензурного закону. 22 квітня 1828 р. прийнято Цензурний Статут, який мав спеціальну главу «О сочинителях и издателях книг». Відповідно до цього закону автор або перекладач мав довічне виключне право користуватися власним виданням і продавати його. Строк цього права встановлювався через 25 років після смерті автора. У 1830 р. нове Положення про права авторів внесло ряд нових принципових змін: права авторів визнавалися правом власності, строк охорони прав авторів продовжувався до 35 років після смерті.

Подальший розвиток авторського права у XIX ст. був спрямований на розширення прав авторів. Однак ці зміни не могли забезпечити ефективний захист авторських прав. І тільки в 1911 р. прийнято спеціальний закон, який мав назву «Положення про авторське право». Цей закон - значний крок в розвитку авторського права Росії, але його рівень ще не відповідав повністю вимогам Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 р. Після Жовтневої революції цивільне законодавство царської Росії і Закон про авторське право 1911 р. скасовано. Перший радянський закон «Основи авторського права» регулював авторські відносини, прийнято 30 січня 1925 р. Цей нормативний акт скоротив дію авторського права після смерті автора до 25 років. Прийнятий у 1928 р. Закон «Про авторське право» встановлював чинність авторського права тільки за життя автора. Під час кодифікації законодавства у 60-і роки XX ст. було прийнято рішення включити законодавство про авторське право в основи цивільного законодавства СРСР як самостійний розділ. 11 червня 1964 р. затвердили Цивільний кодекс, який містив відповідний розділ «Авторське право». Цей розділ включено до Цивільного кодексу УРСР від 18 липня 1963 року. У 1973 р. Радянський Союз став учасником Всесвітньої (Женевської) конвенції про авторське право (1925 р.). У зв’язку з цим виникла необхідність внести відповідні зміни та наблизити радянське законодавство до норм розвинутих країн світу та міжнародного права. З урахуванням цього і був розроблений розділ «Авторське право» Основ цивільного законодавства СРСР і союзних  республік, прийнятих 31 травня   1991 р. Основи цивільного законодавства мали набути чинності з 1 січня 1992 р., однак  у  зв’язку з розпадом СРСР цього  не   відбулося. Після проголошення незалежності України почався процес розробки національного законодавства про авторське право. 23 грудня 1993 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про авторське право і суміжні права», який оновив докорінним образом авторське право. Крім того, прийняли деякі нормативні акти, що доповнювали цей закон: постановами Кабінету Міністрів України «Про мінімальні ставки авторської винагороди з використання творів літератури і мистецтва», «Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва». 31 травня 1995 р. Верховна Рада України затвердила Закон, відповідно до якого Україна приєдналась до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів.

Важливим   кроком   в   подальшому   розвитку   національного законодавства стало прийняття Конституції України, ст. 41 якої проголошує право кожної людини володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У 2001 р. до Закону України «Про авторське право і суміжні права» були внесені зміни та доповнення. Зазначений закон викладено у новій редакції. 16 січня 2003 р. ВРУ прийняла Цивільний кодекс України, який називають другою Конституцією України. Однією зі складових Цивільного кодексу України є Книга четверта «Право інтелектуальної власності». Вона складається з 12 глав, що об’єднують 90 статей зокрема 36 і 37 глави об’єднують норми, щодо авторських і суміжних прав [4].

3. Законодавча база авторського права в Україні

Нині законодавча база, що стосується авторського права в Україні практично сформована. Це не розрізнена сукупність чинних нормативних актів, а достатньо цілісна система. Ієрархія законодавчої бази формується на основі правової сили певних нормативних актів. Нормативні акти нижчого рангу співголосні та не суперечать актам вищого рангу, що мають більшу юридичну силу.

Розглянемо систему нормативних актів з авторського права в Україні, до яких належать:

- Конституція України;

- міжнародні угоди;

- закони України: спеціальні, інші  закони;

- Цивільний та Кримінальний  кодекси України;

- підзаконні нормативно-правові акти (Президента, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств).

Основний Закон є найважливішим джерелом українського авторського права та має найвищу юридичну цінність. Усі закони й інші нормативно-правові акти ґрунтуються на положеннях Конституції України та повинні відповідати їй. Конституція України гарантує однакові права всім громадянам. Стосовно сфери інтелектуальної творчої діяльності в Основному Законі йдеться  про свободу літературної, художньої та наукової творчості, право володіти, користуватися й розпоряджатися результатами своє творчої діяльності; право на захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, моральних і матеріальних інтересів, які виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності та ніхто не може використовувати чи розповсюджувати ці твори без згоди автора, якщо інше не встановлене законом (статті 41 і 54 Конституції України).

Конституція України є не тільки базою для авторського права, але й чинним законом, стрижневою частиною системи нормативних актів. Норми Конституції України є нормами прямої дії, безпосередньо ними потрібно керуватися в тих випадках, коли норми галузевого законодавства суперечать Основному Закону (п. 1 ст. 8 розділ 15 Конституції України). Значення Конституції як основного джерела авторського права, полягає також у тому, що вона є основою для появи інших законодавчих і нормативних актів. У ній сформовані загальні принципи, що набувають розвитку та деталізації в галузевих законах.

Незважаючи на важливість конституційних норм, більшість з них діють повною мірою лише через інші правові норми та в поєднанні з ними визначають поведінку учасників інформаційних відносин. Отож з’являється така ієрархічна сходинка, котру посідають інші, найвищі за юридичною силою після Конституції України, нормативні документи - закони України.

До нормативно-правових актів українського законодавства, що регулюють авторські правовідносини, належать закони України: «Про авторське право і суміжні права», «Основи законодавства про культуру», «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформаційні агентства», «Про кінематографію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про видавничу справу», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності» та ін.

Першу редакцію Закону України «Про авторське право і суміжні права» було прийнято в грудні 1993 р. Та проголошений Україною курс на інтеграцію в ЄС вимагав внесення певних змін до законодавства та його гармонізації з нормами ЄС. Це зумовило появу нової редакції Закону в травні 2003 р.

Сьогодні - це один з основних законів, які регулюють діяльність в контексті дотримання авторських прав. У разі виникнення темпоральних та ієрархічних колізій між нормами різних законів, пріоритет належатиме цьому Закону, оскільки при цьому треба діяти за принципом спеціальний закон має перевагу перед загальним.

За змістом і трактуванням юридичних норм Закон максимально наближений до найавторитетнішої міжнародної угоди - Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів. Однак, характерною рисою українського Закону є його ринкова спрямованість. Він значно розширює права учасників авторсько-правових відносин і дає можливість вільно розпоряджатися правами, що їм належать. І якщо в цьому аспекті порівнювати Бернську конвенцію та Закон України « Про авторське право і суміжні права», необхідно визнати, що останній значно випередив Конвенцію, акцентуючи увагу на так званих «вторинних», тобто майнових, правах. Справді, в межах національних систем і в міжнародних конвенціях, відповідно до традицій континентального (європейського) права, особливе значення надається володінню автором первинними правами. Та не менш важливим є регулювання відносин, які виникають у зв’язку зі створенням і подальшим використанням твору, тобто на етапі, пов’язаному з економічною реалізацією автором отриманих у межах Закону широкомасштабних прав. Бернська конвенція більшу увагу приділяє моральним правам автора, й тільки у ст.6 наявне побіжне згадування майнових прав [6]. Реальність сьогодення поставила матеріальні права, що є джерелом прибутку для автора, на перше місце. Тож неабиякою заслугою українського законодавства є орієнтація на економічний характер відносин.

Позитивним фактом є доповнення названого Закону новими термінами та їх визначеннями. Зокрема, з’явилися визначення таких термінів, як: фонограма, відеограма, контрафактний примірник твору, організація ефірного та кабельного мовлення [2, ст. 1]. Ці уточнення сприятимуть однозначному тлумаченню понять, які використовуються в авторському праві.

Загалом, проведений аналіз дає підстави говорити про перевагу позитивних нововведень та їхній вагомий внесок у національну систему авторських та суміжних прав, який був зроблений прийняттям цього Закону. Безумовно, він потребує подальшого вдосконалення. Та його наближення до норм європейського права, що є важливим інструментом забезпечення інтеграційних процесів у Європі, відкриває Україні шлях до Європейського Співтовариства.

Оскільки авторське право є складовою частиною цивільного права, найвищу юридичну чинність серед нормативно-правових актів якого має Цивільний кодекс України, останній широко застосовується в регулюванні авторських відносин.

Від здобуття незалежності Україна тривалий час послуговувалася нормами радянського Цивільного кодексу, який був прийнятий ще в 1963 р. Однак унаслідок невідповідності цього документа новим суспільним умовам, у 1994 р. спеціальним законом були вилучені статті 473-513 [3], тобто фактично всі статті, що регулювали авторські правовідносини. Необхідність цих дій очевидна - такі статті, як 498 та 499 ЦК УРСР, відповідно до яких держава мала право на примусовий викуп авторського права чи проголошення твору надбанням держави; ст. 496, у якій зазначено, що юридичні особи наділені безстроковим авторським правом, є для сучасного авторського права абсолютно неприйнятними.

Водночас, повна відсутність інституту авторського права мала й свої негативні наслідки. Вітчизняний ринок інтелектуальної власності розвивався надзвичайно повільно, а забезпечення належного рівня охорони авторських прав на практиці виявилося неможливим за відсутності основного нормативного документа - Цивільного кодексу. Адже в єдиній ст. 472, що залишилася від старого Цивільного кодексу УРСР, ішлося тільки про можливість регулювання авторсько-правових відносин, які виникають під час створення та використання об’єкта авторського права Законом України «Про авторське право і суміжні права» й іншими законодавчими актами України.

Прийняття нової редакції книги IV Цивільного кодексу, щодо регулювання інтелектуальної власності, розтягнулося на сім років. Відповідний законопроект, поданий на розгляд Верховної Ради України ще в грудні 1996 р., змінювався та доповнювався десятки разів і лише в січні 2004р. набув чинності оновлений текст Цивільного кодексу України. Певною мірою це пояснюється тяжкою економічною ситуацією в країні, законодавчою нестабільністю, ненормальною ситуацією, що склалася за останні роки навколо законодавства про інтелектуальну власність. Як відомо, чим частіше змінюються закони, тим рідше вони виконуються, та тим «комфортніше» почувають себе пірати в хаосі чергової перебудови.

Нова книга Цивільного кодексу України, що має назву «Право інтелектуальної власності», складається з 12 розділів. Істотним недоліком чинного Цивільного кодексу України є те, що поміж 12 розділів лише 2 глави (глава 36 і глава 37) присвячені проблемам авторського права. Крім того є  дублювання норм, закріплених у Законі України «Про авторське право і суміжні права», нерідко з використанням зовсім інших формулювань. Так, у ст. 433 ЦК України подано детальний перелік об’єктів авторського права, до яких згідно зі згаданим Законом належить дизайн. Це ставить під загрозу авторську охорону дизайну друкованого видання.

Варто брати до уваги, що правові норми, безперечно, будуть змінюватись як за обсягом, так і за складом, відповідно до нових угод Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) та Європейських директив. Кожні нові зміни вимагатимуть внесення нових доповнень і до тексту Цивільного кодексу України. Та попри це, Кодекс і закони неодмінно будуть відрізнятися один від одного. Тож логічнішим було б закріплення в Цивільному кодексі України лише основних положень, перевірених часом, вітчизняною та зарубіжною практикою, зокрема й на міжнародному рівні.

Принципово новим є положення, за яким майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, що створив цей об’єкт, і юридичній або фізичній особі , де чи в якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором [4, ст. 429]. Ця новела суперечить визначенню прав на службовий твір у Законі України «Про авторське право і суміжні права», в якому виключні майнові права належать роботодавцеві, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) і (або) цивільно-правовим договором між автором та роботодавцем.

Цивільний кодекс України намагається відродити «право на недоторканність», що існувало за часів Радянського Союзу. Для прикладу, «автор має право протидіяти супроводженню твору без його згоди ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями, тощо» [4, ст. 439]. Очевидно, що цей пункт не може реально діяти на практиці і буде масово ігноруватись особливо при використанні в цифрових мережах, продуктах мультимедіа та ін. Адже сам «цифровий формат» передбачає, що твір на екрані монітору буде виглядати інакше, ніж на сторінках книги чи журналу. До того ж подання твору кожного разу буде додатково модифікуватися програмним забезпеченням,  яке використовується,  шрифтами,  що підтримують програму, тощо.

Разом з тим, пункт 2 ст. 439 ЦК України передбачає, що в разі смерті автора та відсутності спадкоємців  недоторканність твору охороняється заінтересованими особами. Однак, хто ці особи - не пояснено, що створює розбіжності в трактуванні.