Контрольная работа по "Гражданскому процессу"

 

МІНІСТЕРСТВО  НАУКИ ТА ОСВІТИ

МОЛОДІ ТА СПОРТУ України

Кримський юридичний  інститут

Національного Університету

«Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота

 

 

 

за  дисципліною: «Цивільний процес України»

 

 

Варіант №3

 

 

 

 

 

 

 

Виповнила:

Студентки III курсу ЗФО,

 група  №37 
Мосіна Наталія Миколаївна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сімферополь – 2013

 

План:

Завдання №1	3
Завдання №2	8
Завдання №3	13
Список використаних джерел Додатки	18 19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Завдання №1

 

Морозова  подала позов до Шишацького про виселення  з квартири. Свої позовні вимоги вона обгрунтовувала тим, що відповідач безпідставно проживає у спірній квартирі, що є її приватною власністю та має відповідні правовстановлюючі документи, які це підтверджують. Морозова зазначала, що є власником квартири на підставі договору довічного утримання, укладеного з померлою Федоренко.

Шишацький подав зустрічний позов до Морозової  про визнання за ним права власності  на спірну квартиру. У зв’язку з  тим, що всі правовстановлюючі документи, підтверджуючі право власності на квартиру, оформлені на Морозову, Шишацький звернувся до суду із заявою про забезпечення позову шляхом накладання арешту на спірну квартиру.

 

Рішення

 

Забезпечення  позову - це вжиття судом, у провадженні  якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача проти несумлінних дій відповідача (який може сховати майно, продати знищити або знецінити його), що гарантує реальне виконання позитивно прийнятого рішення.

Забезпечення  позову спрямоване, перш за все, проти  несумлінних дій відповідача, який за час розгляду справи може приховати  майно, продати, знищити чи знецінити  його тощо.

Підставою забезпечення позову є обгрунтоване припущення заявника, що невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Забезпечення  позову здійснюється за письмовою заявою особи, яка бере участь у справі. З власної ініціативи суд забезпечувати позов не може.

В заяві  про забезпечення позову обов'язково зазначається:

а) причини, у зв'язку з якими потрібно забезпечити  позов, тобто обґрунтування, чому невжиття заходів забезпечення може утруднити  або зробити неможливим виконання  рішення суду і як саме. При цьому заявник виходить з припущення про ймовірність таких дій і не зобов'язаний подавати суду докази;

б) вид  забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності, тобто вказівка на спосіб забезпечення позову, який, на думку заявника, є найбільш адекватним;

в) інші відомості, потрібні для забезпечення позову (наприклад, якщо заявник просить  суд застосувати такий вид  забезпечення позову як заборона вчиняти  певні дії, то в заяві необхідно  зазначити, про які саме дії йде  мова; місце знаходження майна; найменування осіб, в яких знаходиться майно  відповідача тощо).

Забезпечення  може провадитися в будь-якій стадії розвитку цивільного судочинства у справі, починаючи від порушення справи і закінчуючи виконавчим провадженням. Однак найчастіше, такі заходи застосовуються судом першої інстанції.

За загальним  правилом, забезпечення позову здійснюється після відкриття провадження у цивільній справі і постановлення ухвали про це. Але в окремих випадках, за заявою заінтересованої особи, суд може забезпечити позов і до пред'явлення нею позову. Мова йде про заходи, спрямовані на запобігання порушенню права інтелектуальної власності (наприклад, заборона виготовлення, відтворення чи продажу примірників творів тощо).

Заява про  застосування тимчасових заходів розглядається  тільки за участю заявника у дводенний  строк з дня її подання.

Ухвала  суду про застосування тимчасового  заходу підлягає негайному виконанню органом державної виконавчої служби за участю заявника.

Стаття 152 ЦПК називається "Види забезпечення позову". Поряд із цим у наступних статтях ЦПК як синонім застосовується поняття "способи забезпечення позову" і "заходи забезпечення позову".

Слід  зазначити, що на відміну від ЦПК 1963 р., чинний Кодекс розширив види забезпечення позову, додавши до існуючих раніше нові, такі як встановлення обов'язку вчинити певні дії та передачу речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.

Необхідно мати на увазі, що крім нових видів забезпечення позову, новим є також положення про їх невичерпність - у разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову, не передбачені у кодексу.

Передбачивши  різні види забезпечення позову, закон не встановлює конкретно, який вид в яких судових справах застосовується. Це питання вирішується судом за заявою заявника (особи, яка бере участь у справі), враховуючи причини, у зв'язку з якими необхідно забезпечити позов, характер спірних правовідносин тощо.

Найбільш  поширеним видом забезпечення позову є накладення арешту на майно або  грошові кошти, що належать відповідачеві  і знаходяться у нього або в інших осіб.

Відповідно  до Закону України від 21.04.99 р. "Про  виконавче провадження" арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а у разі потреби - в обмеженні права користування майном. Види, обсяги і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. Арешт накладається також на кошти та інших цінності боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні в банках або інших фінансових установах (ст. 55).

Арешт на майно боржника може накладатися  державним виконавцем шляхом:

- винесення  постанови про відкриття виконавчого  провадження, якою накладається  арешт на майно боржника та  оголошується заборона на його відчуження;

- винесення  постанови про арешт коштів  та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках  і вкладах чи на зберіганні в банках або інших фінансових установах;

- винесення  постанови про арешт майна  боржника та оголошення заборони на його відчуження;

- проведення  опису майна боржника і накладення  на нього арешту.

Державним виконавцем за постановою про відкриття  виконавчого провадження або за постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження може бути накладений арешт у межах суми стягнення за виконавчими документами з урахуванням витрат, пов'язаних з проведенням виконавчих дій на виконання на все майно боржника або на окремо визначене майно боржника. У разі потреби постанова, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, надсилається державним виконавцем до органу нотаріату та інших органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.

Копія постанови  державного виконавця про арешт  коштів чи майна боржника не пізніше наступного після її винесення дня надсилається боржнику та відповідно до банків чи інших фінансових установ або органів, зазначених у частині другій цієї статті. Постанова державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника може бути оскаржена боржником начальнику відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, або до суду у 10-денний строк.

Про проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту державний виконавець складає акт опису й арешту майна боржника. Під час проведення опису й арешту майна боржника державний виконавець вправі оголосити заборону розпоряджатися ним, а у разі потреби - обмежити права користування майном або вилучити його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що зазначається в акті опису й арешту. Види, обсяги і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.

Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою відповідальність зберігача майна, передбачену законом.

Відповідно  до ст. 388 КК України розтрата, відчуження, приховування, підміна, пошкодження, знищення майна або інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт або яке описано, чи порушення обмеження права користуватися таким майном, здійснене особою, якій це майно ввірено, а також здійснення представником банківської або іншої фінансової установи банківських операцій з коштами (вкладами), на які накладено арешт, -

караються штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Арешт застосовується:

1) для  забезпечення збереження майна  боржника, що підлягає наступній передачі стягувачеві або реалізації;

2) для  виконання рішення про конфіскацію майна боржника;

3) при  виконанні ухвали суду про  накладення арешту на майно,  що належить відповідачу і  знаходиться у нього чи в  інших осіб.

Якщо  арешт застосований до майна, яке  знаходиться у інших осіб, то копія  ухвали направляється особі, яка володіє майном відповідача.

Тому  вважаю, що заяву Шишацького потрібно задовольнити. (складена заява –  додаток 1).

 

 

 

 

Завдання №2

 

Місцевим  судом Дзержинського району м.Харкова ухвалою було відмовлено позивачеві у відкритті провадження по справі з причини пред’явлення позову до структурного підрозділу юридичної особи. Суд в ухвалі посилався на те, що сторонами у цивільному процесі можуть бути тільки фізичні та юридичні особи. В апеляційній скарзі позивач просив ухвалу суду про відмову у відкритті провадження по справі скасувати та позитивно вирішити питання про прийняття заяви до розгляду.

 

Рішення

 

Апеляційне  провадження - це факультативна стадія цивільного процесу, під час якої апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішень та ухвал суду першої інстанції, що не набрали законної сили.

Апеляційне  провадження є однією із форм контролю за діяльністю судів першої інстанції  вищестоящим судом, який перевіряє  законність та обґрунтованість прийнятих  ними рішень та ухвал, що не набрали  законної сили. Наявність такого виду провадження дозволяє захистити законні права та інтереси фізичних і юридичних осіб шляхом попередження вступу в законну силу незаконних рішень та ухвал суду. Саме апеляційне провадження дає можливість в найкоротші строки виправити судові помилки, сприяє підвищенню якості роботи судів першої інстанції і скеруванню судової практики в суворій відповідності вимогам закону. Дані характеристики дають можливість розглядати апеляційне провадження як важливу гарантію здійснення правосуддя.

Правом  на апеляційне оскарження судових рішень, тобто на порушення функціональної діяльності суду апеляційної інстанції з перевірки законності і обґрунтованості рішень та ухвал суду першої інстанції, наділені:

1) сторони  (незалежно від їх участі в  судовому засіданні). Навіть при  реалізації права позивача на  подання заяви про розгляд  справи за його відсутності, передбаченого ст. 169 ЦПК, чи у випадку розгляду справи на підставі наявних у справі даних і доказів без участі належним чином повідомленого відповідача, у разі його повторної неявки, і позивач, і відповідач мають право оскаржити рішення чи ухвалу суду по справі, в якій вони виступали стороною.

2) інші  особи, які беруть участь у  справі. Тобто право на апеляційне  оскарження в справах позовного провадження відповідно до ст. 26 ЦПК мають треті особи, представники сторін та третіх осіб.

Судовий представник може вчиняти від  імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Всі обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені в виданій йому довіреності.

Законні представники (батьки, усиновителі, опікуни  та піклувальники) можуть вчиняти від імені особи, яку вони представляють, усі процесуальні дії, в тому числі і самостійно оскаржувати рішення, не маючи на це спеціальної довіреності.

В справах  наказного та окремого провадження право подати апеляційну скаргу мають заявники, інші заінтересовані особи та їх представники.

Крім того, в зв'язку з тим, що в ч. 3 ст. 26 ЦПК України передбачена можливість участі в розгляді справи як осіб, які беруть участь у справі, органів та осіб, передбачених у ст. 45 ЦПК України, можна зробити висновок, що правом на апеляцію наділені також органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування та ін.).