Широколистяно-лісові ландшафти Полтавщини: стан і поширення по території області

 Ландшафти (історія та сучасність)

 

 

2.1. Історія формування та дослідження широколистянолісових ландшафтів у межах Полтавської області

 

Історичні та літературні джерела стверджують, що майже до другої половини XVII ст. територія Полтавщини, як і більша частина півдня Лівобережної України, була заселена дуже рідко, поодинокими селищами. За першу чверть вказаного століття кількість селищ зростає — з декількох десятків до 300, що розташовувались біля річок, озер та ярів. Найгустіше населено було Посулля (річки Удай, Многа, Лисогір, Оржиця). Другим місцем заселення було Попсілля (по р. Псел і його притоках), де за другу чверть XVII ст. з'явилося 71 селище, з них 42 розташовувалось по вже в той час заболоченій річці Хорол.

На рослинність Полтавського краю значний вплив зробив льодовик, дніпровський язик якого покривав собою майже всю територію колишньої Полтавської губернії, крім її східних повітів (Червоноградського, Полтавського і Зіньківського). Після льодовика в цих межах були поширені древні ліси, що тяглися з північного заходу на південний схід губернії і кінчались на правому березі річки Ворскла, а далі на схід був степ.

Про надзвичайно багатий в минулому рослинний і тваринний світ Полтавщини свідчить цілий ряд літературних джерел, у яких вона описується як край величезних лісових масивів та ковилових степів заростями чагарників, густою сіткою малих і великих річок, торф’яних боліт, помірно-континентальним кліматом, що створювало надзвичайно сприятливі умови життя для безлічі видів лісових, степових і водних тварин та птахів. Ще в першій половині XVI ст. на території Київського воєводства, куди входила і Полтавщина, водилося «... в степах і лісах звірів безліч: дикі бики, дикі осли, олені убиваються для шкіри, а м'ясо викидається, крім філейних частин: кіз (козуль) і кабанів залишали без уваги. Газелів (сайгаків) убивали тисячами. На берегах живе безліч бобрів. Птахів на диво так багато, що хлопчики весною наповнюють човни яйцями качок, диких гусей, журавлів, лебедів і потім їх виводки наповнюють пташині двори. Орлят зачиняють у клітки для пера до стріл».

У Переяславському князівстві, яке займало більшу частину теперішньої Полтавської області, береги річок густо вкривали ліси, переважно дубові. В ті часи дрімучі бори зростали на берегах Сули, Псла, Хорола. Ще більшою лісистістю відзначалась прибережна місцевість приток Сули — Удая і Перевода. На Ворсклі, поблизу Диканьки, ще й до недавнього часу зберігалися дуби діаметром понад 2 метри, які пережили віки і були свідками прадавніх лісових багатств, що ними славився наш край. Такі ж непрохідні ліси зростали у давні часи на берегах річок Сулою і Трубежу.

В другій половині XVII ст. площа древніх лісів на Правобережжі Ворскли була в 4—5 разів більшою, ніж в кінці XIX століття.

Ґрунтові дослідження проф. В. В. Докучаєва на Полтавщині показали, що території, які були під лісами в давно минулі часи, були значно більшими сучасних. Про це свідчать наявність і розвиток сірих лісових ґрунтів, а також відсутність на території області незмінних супутників степу — справжніх курганів. З цих же досліджень випливає і те, що в древності ліси були розповсюджені по території Полтавщини, приблизно там же, де і тепер, тобто вони віддавали перевагу її високим місцям північної і західної частини і супроводжували праві береги найбільш значних притоків Дніпра (Сули, Псла, Ворскли), не доход и до південно-східної частини [19]. Відомо також, що протягом всього XIX ст. лісовідновленням та створенням полезахисних лісонасаджень і лісосмуг займалися на  Полтавщині лише окремі ентузіасти. Так, Миргородський поміщик, обдарований агроном і історик Василь Якович Ломиковський, що володів невеликим хутором, на своїх полях в 1809 році створив систему полезахисних лісосмуг. Вважається, що він першим в Росії впровадив «древопільне господарство».

Таким чином, Полтавщина вважається колискою полезахисного лісорозведення. Ліс біля села Дячкове в Диканському районі посадив в другій половині XIX ст. О. О. Ізмаїльський — вчений агроном, знавець степового землеробства, друг і сподвижник В. В. Докучаєва.

З 1940 року по 1990 рік загальна площа лісів області збільшилась на 97,7 тис. га Практично повністю за цей час була створена система полезахисних лісосмуг в сівозмінах господарств області та проведено залісення всіх площ рухомих пісків і діючих ярів та круч. Площа держлісфонду зростала в основному за рахунок прийому лісових угідь від колгоспів, радгоспів та інших лісовласників, а також внаслідок створення лісопосадок на неугіддях, прийнятих від колгоспів і радгоспів, переводу їх в лісопокриту площу [19].

Вчені ще кілька століть тому почали вивчати ліс та закони його розвитку, методи його використання та відновлення. З цих досліджень, які спочатку мали суто прикладний характер, розвинулася  наука про методи і  техніку відновлення, вирощування, використання й охорону лісу – лісівництво. Одночасно нагромаджувались теоретичні дані про біологію лісу, які лягли в основу лісознавства – науки про ліс та його зв’язки з середовищем, про закономірності розвитку лісу.

Вчення про типи лісу вперше в світі розробив вітчизняний вчений-лісівник Морозов Г.Ф. Воно викладено у працях «Вчення про ліс» (1920) та «Вчення про типи насаджень» (1931).

Радянські вчені В.М. Сукачов, П.С. Погребняк, Д.В. Воробйов та інші розвинули вчення Г.Ф. Морозова про типи лісу. Особливого поширення набули класифікації типів лісу В.М. Сукачова та П.С. Погребняка.

Видатний радянський учений В.М. Сукачов у «Основах лісової біогеоценології» (1964) теоретично обґрунтував типи лісу та їх класифікацію. Тип лісу він визначив як тип біогеоценозу, тобто комплекс рослинного і тваринного угруповання з однорідним характером взаємовідносин між рослинами, тваринами і середовищем, угруповання, яке має спільні риси і біологічно рівноцінні умови місця зростання та життя тварин.

П.С. Погребняк розробив екологічну типологію лісу. У праці «Основи лісової типології» (1955) він теоретично обґрунтував екологічну типологію та класифікацію типів лісу. Тип лісу він визначає як ділянку з екологічно однорідними умовами зростання. В основу визначення типу лісу П.С. Погребняк поклав родючість ґрунту та його вологість.

Д.В. Воробйов далі розвинув типологічну класифікацію лісів П.С. Погребняка. У книзі «Типи лісів Європейської частини СРСР» (1963) він дає визначення всіх типів лісу цієї частини СРСР. Він також вводить нові поняття в лісотипологічну класифікацію: тип лісової ділянки (відповідає едатопу П.С. Погребняка), тип лісу та тип деревостану.

Лісотипологічною класифікацією П.С. Погребняка і Д.В. Воробйова користуються лісівники України та ряду прилеглих до неї областей.

П.С. Погребняк запропонував сітку розподілу лісових площ України за  типами лісорослинних умов ( бори, субори, сугрудки, груди) та поділ деревних пород за їх вологолюбністю [9].

На початку XX ст. головним осередком наукових ботанічних досліджень в області був Полтавський природничо-історичний музей (нині краєзнавчий) на чолі з його завідуючим, кандидатом природничих наук М.Ф. Ніколаєвим.

Найвагоміший внесок у вивчення флори Полтавщини та виявлення рідкісних видів у першій половині XX століття зробив С.О. Іллічевський.

З 80-90-тих років XX ст. осередками з вивчення рідкісних рослин області є кафедра ботаніки Полтавського педагогічного інституту (нині університету), на якій цей напрямок здійснювали викладачі В.В. Буйдін, О.М. Байрак, С.В. Гапон, Л.Д. Орлова, та кафедра екології і ботаніки Полтавського сільськогосподарського інституту (нині аграрної академії), де працює голова Полтавського відділення Українського ботанічного товариства В.М. Самородов [5].

2.2. Сучасні ландшафти на місці лучних степів та агроландшафти

 

Полтавщина розташована переважно в Лісостеповій зоні України, яка простягається по центральній частині території нашої держави - від передгір'я Карпат до відрогів Середньоросійської височини. Характерною особливістю Лісостепу, яка й обумовила його назву, є чергування лісових та степових ділянок. (Додаток З)

Крайня південно-східна частина території Полтавщини заходить у степову зону. Тут кліматичні умови перешкоджають зростанню лісів на рівнинах (плакорах), а тому вони "ховаються" у яри та балки, більш прохолодні та вологі, а також у долини річок.

Лісова рослинність Лісостепу дуже змінює свій характер в напрямку із заходу на схід. Хоча на всій території Лісостепу переважають широколистяні ліси із пануванням дуба, породи дерев - супутники дуба - змінюються.

В лісостеповому Правобережжі у широколистяних лісах зростає ціла низка видів, які не переходять на лівий берег Дніпра - тут для них не підходять кліматичні умови.

 На Лівобережжі, в тому числі на Полтавщині, в деревостанах часто зростає роль липи звичайної та клена гостролистого. Разом з дубом ці породи формують тут широколистяні ліси.

Східна межа ареалу граба проходить по Полтавській рівнині по лінії Ічня - Лохвиця - Диканька і в цілому збігається із східною межею ареалу черешні.

Найпоширеніші в області липово-дубові та кленово-липово-дубові ліси. Вони тінисті, із двоярусним деревостоєм. Верхній "поверх" цих лісів утворюють могутні дуби з домішкою ясена, а другий - липа та клен гостролистий з домішкою клена польового. В межах ареалу граба формуються грабово-липово-дубові та грабово-кленово-дубові ліси

Підлісок у широколистяних лісах Полтавщини майже не виявлений, оскільки ці ліси дуже темні. Але нерідко трапляються окремі кущі ліщини, свидини, бруслини європейської. Разом із терном і кленом татарським ці чагарники утворюють щільні смуги на узліссях, в яких люблять ховатися та мешкати комахи, птахи, дрібні ссавці.

Інший характер мають ліси на терасах річок Полтавщини - Псла, Сули, Ворскли, Удаю, Хоролу та їх приток. Високі борові тераси цих річок часто мають дюнний характер. Вони утворені бідними піщаними відкладами. На них переважають соснові та дубово-соснові ліси.

В цих лісах можна зустріти північні рослини, які ботаніки називають "бореальними". ( Це - брусниця, плаун булавовидний, сухоцвіт лісовий, котячі лапки дводомні, ялівець звичайний, деякі види папоротей - голокучник дубовий і т.д. ) [1].

Розташування Полтавщини переважно в лісостеповій зоні зумовлює те, що більшість ландшафтів області відноситься до лісостепового типу, і лише ландшафти крайнього півдня та південного сходу — до степового типу, північно-степового підтипу.

Лісостеповим ландшафтам області, порівняно з степовими, притаманна більш складна ландшафтна структура. Вона проявляється в чергуванні природних комплексів з опідзоленими ґрунтами, що сформувалися під остепненими борами і суборами та масивами дібров, і природних комплексів з чорноземами типовими (глибокими) мало- і середньо-гумусними під лучно-степовою рослинністю.

Східноєвропейські лісостепові, ландшафти на території області представлені 9 видами. Найбільшу площу займають ландшафти вододільних плато.

Ландшафти перебувають під постійним впливом природних і антропогенних чинників, а тому весь час змінюються. Подібні до сучасних типів природні ландшафти України виникли в післяльодовикову епоху. Уже тоді, в палеоліті і мезоліті (10 — 12 тис. р. тому), діяльність людини впливала на стан і характер ландшафтів. Ще більш значущою вона стала в неоліті (7 — 8 тис. р.), що було зумовлено виникненням та розвитком землеробства і тваринництва. Від епохи до епохи інтенсивність і масштабність впливу людини на ландшафти зростала. На кінець XIX ст. ландшафти Полтавської області були повністю освоєні. 9/10 площі лісових ландшафтів були розорані. Використання ландшафтних ресурсів велося неузгоджено, незбалансовано, екстенсивно, тому ландшафти почали деградувати. На цей час припадають перші наукові дослідження з підвищення продуктивності лісостепових і степових ландшафтів (В.В. Докучаєв, О.О. Ізмаїльський).

У зв'язку з високим рівнем господарської, в тому числі сільськогосподарської, освоєності території природні ландшафти в Полтавській області майже ніде не збереглися. Більша частина ландшафтів та їх складових частин — фацій, урочищ, місцевостей — змінені господарською діяльністю людини, тому ландшафти області за існуючою класифікацією відносяться в більшості до антропогенних ландшафтів.

В їх структурі переважає сільськогосподарський тип ландшафтів (76,2% площі області), в т.ч. 63,7% — підтип агроландшафтів [2]. Перетворення цілинних степів у поля і пасовиська, повальна вирубка лісів, обміління річок і значне скорочення площ водно-болотних угідь — це основні фактори збідніння природи України, в тому числі і Полтавщини, яке продовжується і по цей день [19] (Додаток К).

Територія Полтавської області належить до рівнинних східноєвропейських ландшафтів — низовинних та височинних. її репрезентує лісостеповий тип ландшафтів (широколистяно-лісові, власне лісостепові, лучностепові), за винятком південно-східної частини, де мають місце фрагменти північно-степових ландшафтів. Досить поширеними на Полтавщині є азональні типи ландшафтів — заплавні, що обумовлено розвинутою гідрологічною мережею регіону.

Щоб об'єктивно оцінити сучасний стан ландшафтного та біологічного розмаїття Полтавського регіону, одного з найбільш окультурених регіонів лісостепової зони України, потрібно враховувати високий ступінь розораності території (65—85%) та найменшу залісненість (7,5%). Екосистеми, що мають напівприродний характер, збереглись нерівномірно в різних частинах регіону на площі від 5 до 14%, проте більшість із них характеризується повноцінним складом і структурою рослинного і тваринного світу, грибів, мікроорганізмів. Вони і складають найважливіший природний ресурс — біологічне розмаїття [5].