Особливості використання земель

Державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи і організації мають право використовувати земельні ділянки, які знаходяться у приватній власності, на основі договору оренди. Вони можуть орендувати земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та приватних юридичних осіб.

За загальним правилом, при ліквідації юридичної особи майно, що перебуває у її власності і залишається після погашення кредиторської заборгованості цієї юридичної особи, передається засновнику (засновникам) юридичної особи. Засновниками державного чи комунального підприємства, установи, організації є відповідно держава та територіальні громади. При ліквідади зазначених підприємств, установ та організацій звернення стягнень кредиторів на земельні ділянки, які перебували у їх постійному користуванні, не допускається. Тому такі землі за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням. Якщо державне чи комунальне сільськогосподарське підприємство, установа чи організація користувалося земельною ділянкою на підставі договору оренди, то з ліквідацією такого підприємства, установи чи організації договір оренди земельної ділянки припиняється (див. також ст. 26 Закону України «Про оренду землі»).

2. 2. Землі житлової та громадської забудови

Землі житлової та громадської забудови — самостійна категорія земель серед  земель України. Вона з'явилася замість  земель населених пунктів, які відповідно до раніше чинного земельного законодавства  теж характеризувалися самостійним правовим режимом. 
    Чинний Земельний кодекс України, виділяючи ці землі в самостійну категорію, присвячує їм главу 6, яка включає лише 5 статей. 
   Згідно зі ст. 38 ЗК України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки у межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. При визначенні поняття цих земель законодавець бере за основу два критерії: їх місце розташування — у межах населених пунктів та цільове призначення — використання для розміщення забудови. 
    Населений пункт — категорія історична. Він виник на певному етапі розвитку суспільства. Серед характерних рис, притаманних йому, слід відзначити перш за все наявність певної території, яку займає цей елемент системи розселення. Обов'язковою ознакою населеного пункту є також постійний характер його використання як місця життєдіяльності людей. 
    Кожний населений пункт (місто, селище чи село) як складова системи розселення займає відповідну земельну територію, характеризується своїм географічним місцем розташування, налічує певну кількість населення, що постійно проживає в ньому, підлягає державному обліку і реєстрації. 
    Всі населені пункти в Україні виконують у системах розселення різні за своїм характером функції. Згідно з чинним законодавством серед них виділяють дві категорії — міські та сільські поселення. До складу міських поселень відносять міста (республіканського, обласного і районного значення), а також селища. Сільські поселення включають села і селища незалежно від їх адміністративного підпорядкування. 
    Крім цієї класифікації, чинне законодавство виділяє також гірські, курортні та історичні населені пункти. Виділення таких населених пунктів має в кожному конкретному випадку певну мету (наприклад, забезпечення соціального захисту жителів цих пунктів, створення необхідних умов для здійснення профілактики захворювання і лікування людей) і певною мірою впливає на регламентацію земельних відносин у них. 
    Усі населені пункти, будучи базою зосередження основної маси капітальних вкладень, виконують важливу роль як форма організації суспільного виробництва, розселення людей і забезпечення життєдіяльності населення. 
    Основні напрями державної політики щодо забезпечення функціонування та розвитку населених пунктів, а також правові й економічні шляхи їх реалізації передбачені Концепцією сталого розвитку населених пунктів, яка схвалена постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р. 
    Пріоритети і концептуальні рішення планування й використання території країни, вдосконалення систем розселення та забезпечення сталого розвитку населених пунктів визначені Генеральною схемою планування території України, яка затверджена Законом України від 7 лютого 2002 р. 
    Кожний населений пункт як окреме адміністративно-територіальне утворення має свою межу. Відповідно до ст. 173 ЗК України межею населеного пункту (міста, селища чи села) вважається умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію цього адміністративно-територіального утворення від інших територій. 
    Територія як правова категорія не тотожна земельній ділянці. Земельна ділянка—це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 ЗК). Землі у межах території України виступають об'єктом земельних відносин. Територія конкретного населеного пункту як окремого адміністративно-територіального утворення складається з певних різних за призначенням земельних ділянок. 
    Одні з них слугують місцем проживання людей (зайняті житловим фондом), інші — місцем здійснення їх виробничої та іншої діяльності (наприклад, земельні ділянки промислових підприємств). Самостійну роль серед цих земель у межах населеного пункту виконують ті, які використовуються для задоволення комунально-побутових і соціально-культурних потреб (наприклад, землі під об'єктами соціально-культурного та іншого призначення). Тут можуть бути розташовані також землі під об'єктами культурної спадщини, природно-заповідного, лісового і водного фондів та ін.  
    Найважливіше значення у межах населених пунктів мають землі житлової та громадської забудови, оскільки вони з урахуванням цільового призначення використовуються як просторово-операційний базис, тобто для розміщення та обслуговування різного роду об'єктів забудови та інших об'єктів загального користування. 
    Визначення поняття земель житлової та громадської забудови, наведене у ст. 38 ЗК України, є не зовсім повним. До цих земель мають належати не тільки земельні ділянки, що їх використовують для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування, а й ті, що забезпечують належну експлуатацію цих об'єктів та призначені для зазначених цілей відповідно до містобудівної документації.

Землі у межах населених пунктів  з урахуванням їх основного цільового  призначення використовуються власниками земельних ділянок і землекористувачами передовсім для містобудівних потреб, тобто для розміщення та експлуатації будинків і споруд житлового, громадського, транспортного, виробничого, комунального, природоохоронного, іншого призначення, вулиць і доріг, магістральних інженерних мереж, об'єктів ландшафтної архітектури та ін. 
    Процес використання земельних ділянок для забудови та інших потреб у межах населених пунктів регулюється Земельним кодексом України, містобудівним та іншим законодавством, основу якого становлять закони України “Про Генеральну схему планування територій України”, “Про основи містобудування”, “Про планування і забудову територій”, “Про архітектурну діяльність”, “Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за порушення у сфері містобудування”, інші нормативно-правові акти (наприклад, Типові регіональні правила забудови, регіональні та місцеві правила забудови), а також державні будівельні норми і правила (наприклад, ДБН 360-92 “Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень”), Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 р. 
    Забудова територій включає здійснення нового будівництва, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт, впорядкування об'єктів містобудування, розширення та технічне переоснащення підприємств тощо. 
    Будівництво у межах населених пунктів здійснюється відповідними суб'єктами, які наділені земельними правами (забудовники) або залучені на договірних підставах (підрядники). Воно полягає в організації комплексної забудови території або розташуванні та будівництві окремих будинків і споруд на відповідних земельних ділянках. 
    На території населеного пункту сільська, селищна чи міська рада встановлює у генеральному плані населеного пункту або місцевих правилах забудови режим забудови та іншого використання земель, визначених для містобудівних потреб. Це не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками чи зміну адміністративно-територіальних меж до моменту вилучення (викупу) та надання цих ділянок для здійснення запланованої містобудівної діяльності у встановленому порядку. Визначення територій під забудову і вибір земельних ділянок для містобудівних потреб здійснюється на підставі затверджених у встановленому порядку містобудівної документації та планів земельно-господарського устрою конкретного населеного пункту за погодженням із спеціально уповноваженими органами з питань містобудування та архітектури. 
    Забудові земельної ділянки у межах населених пунктів, що має здійснюватися відповідно до її цільового призначення, має передувати виникнення у суб'єкта земельних прав на цю ділянку. 
    Стаття 125 ЗК України пов'язує виникнення права власності, права постійного користування та права на оренду земельної ділянки з одержанням її власником або користувачем (орендарем) відповідного документа, що посвідчує це право, та його державною реєстрацією. Ця норма забороняє суб'єкту приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та його державної реєстрації. Можливість використання земельних ділянок під забудову у межах населених пунктів містобудівне законодавство пов'язує з наявністю у суб'єкта права на забудову. Так, Закон України “Про основи містобудування” (ст. 22) підкреслює, що забудова земельних ділянок, які надаються для містобудівних потреб, здійснюється лише після виникнення у суб'єкта права власності чи права користування земельною ділянкою у встановленому порядку та отримання ним дозволу на виконання будівельних робіт. Право на забудову (будівництво) виникає у суб'єктів, які вже отримали у власність, користування (оренду) земельні ділянки, визначені для містобудівних потреб містобудівною документацією та місцевими правилами забудови. Особа, якій належить право на забудову, набуває статусу забудовника. Забудовник реалізує належне йому право самостійно або залучає на договірних засадах підрядника. 
    Сутність права на забудову полягає у забезпеченій законом можливості власника чи користувача (орендаря) відповідної земельної ділянки здійснювати на ній у порядку, встановленому законом, певні дії. До таких дій закон відносить не лише будівництво об'єктів містобудування, а й перебудову або знесення будинків і споруд, розташованих на цій ділянці. 
   Реалізація права на забудову можлива лише за наявності У суб'єкта дозволу на будівництво та дозволу на виконання будівельних робіт. Чинне законодавство зобов'язує всіх осіб, які мають намір здійснити будівництво об'єктів містобудування, отримати відповідний дозвіл на будівництво. Процедура отримання такого дозволу встановлена Законом України “Про планування і забудову територій” (ст. 24). 
    Дозвіл на будівництво об'єкта містобудування як адміністративно-правовий акт надається заявникові виконавчим органом відповідної ради або Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією (у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами) протягом Двох місяців з дня подання ним письмової заяви. Підставою Для надання дозволу на будівництво є комплексний висновок Щодо відповідності запропонованого будівництва містобудівній документації, державним будівельним нормам та місцевим правилам забудови. Правове значення цього дозволу полягає в тому, що особа, яка його отримала, набуває право отримати вихідні дані на проектування, здійснити проектно-вишукувальні роботи та отримати дозвіл на виконання будівельних робіт у встановленому порядку. 
    Суб'єкт, який отримав дозвіл на будівництво, до початку виконання будівельних робіт зобов'язаний отримати дозвіл на виконання цих робіт. Таким дозволом вважається документ, який засвідчує право забудовника та підрядника на виконання цих робіт, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд, а також видачу ордерів на проведення земляних робіт. Процедура надання дозволу на виконання будівельних робіт врегульована Положенням, затвердженим наказом Держбуду України від 5 грудня 2000 р. та зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25 грудня 2000 р. Цей дозвіл надається та реєструється місцевими інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю протягом одного місяця з дня подання заяви. Здійснення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також виконання не зазначених у дозволі будівельних робіт згідно зі ст. 29 Закону України “Про планування і забудову територій” вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність, встановлену законодавством. 
    Певними особливостями характеризується порядок використання земель житлової та громадської забудови, які відповідно до цільового призначення використовуються для розміщення об'єктів містобудування (житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування). 
    Земельні ділянки із земель житлової та громадської забудови передаються у власність або надаються в оренду під забудову громадянам для індивідуального чи колективного використання. У першому випадку земельні ділянки використовуються громадянами для індивідуального будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва. У другому — йдеться про земельні ділянки житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів. Відповідно до ЗК України цим юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється згідно з затвердженою містобудівною документацією. Крім того, закон передбачає можливість набуття цими кооперативами земельних ділянок у власність за цивільно-правовими угодами. 
    Певною специфікою характеризується використання забудованих земельних ділянок у межах житлової забудови, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території. 
    Якщо багатоквартирний жилий будинок буде приватизований громадянами, то закон не виключає можливості передачі відповідної земельної ділянки, яка обслуговує цей будинок, безоплатно у власність або надання у користування об'єднанню власників. В останньому випадку положення ст. 42 ЗК України потребують уточнення, оскільки об'єднання власників є самостійною юридичною особою, майно якої не належить до державної чи комунальної власності і у зв'язку з цим вона не може претендувати на отримання земельної ділянки в постійне користування. Тому земельна ділянка, на якій розташований цей жилий будинок, може бути або безоплатно передана у власність юридичної особи — об'єднання власників, або ж надана цьому суб'єкту в оренду. Слід також зазначити, що закріплена ч. 2 ст. 42 ЗК альтернатива щодо власнісного статусу земельної ділянки, яка обслуговує приватизований багато-квартиний будинок, не відповідає логіці земельної реформи, спрямованої на забезпечення приватизації земель, що використовуються для задоволення приватних інтересів. 
    Особливість правового режиму земельних ділянок багатоквартирної не садибної житлової забудови обумовлена тим, Що вони використовуються, як правило, кількома юридичними особами, мають єдину інфраструктуру та об'єкти обслуговування будинків (проїзди, тротуари, майданчики для господарських цілей та ін.). З метою визначення порядку встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження жилих будинків наказом Держкомзему України, Держком-містобудування України, Держжитлокомунгоспу України та Фонду державного майна України від 5 квітня 1996 р. затверджено відповідне Положення. Це Положення діє у частині, що не суперечить Земельному кодексу України.  
    Земельна ділянка, що обслуговує приватизований багатоквартирний будинок, не підлягає поділу між співвласниками будинку та закріпленню її частин за окремими співвласниками будинку. 
   Закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Прийняття містобудівного об'єкта в експлуатацію оформляється підписанням акта державної приймальної комісії, який затверджується виконавчим органом місцевої ради і виступає підставою для використання цих об'єктів. 
    Об'єкти державного замовлення приймаються в експлуатацію відповідно до Положення про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1992 р. № 449, зі змінами та доповненнями. 
    Прийняття в експлуатацію об'єктів містобудування, які не є державною чи комунальною власністю, невиробничого призначення регулюється державними будівельними нормами (БДН А.3.1.—3.—94 “Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів. Основні положення”. Розділ 3). 
    Об'єкти нерухомості, які прийняті в експлуатацію, підлягають державній реєстрації в порядку, який встановлений Указом Президента України “Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру” від 17 лютого 2003 р. Правове значення державної реєстрації полягає в тому, що з цього моменту суб'єкт і стає власником зареєстрованого об'єкта, він отримує документ ГЦ'0 по свідчує його права власності на об'єкт нерухомості. 
    Землі у межах населених пунктів, які надані для забудови, повинні використовуватися власниками земельних ділянок і землекористувачами належним чином, тобто з додержанням ними архітектурних, будівельних, санітарно-екологічних та інших державних стандартів та норм. У сфері будівництва, правил забудови та вимог про цільне призначення земельної ділянки. Неналежне та самовільне використання цих земель тягне за собою настання для винних юридичної відповідальності, встановленої законом. 
    Спеціальні негативні правові наслідки передбачені законодавством за самовільне будівництво об'єктів. Будівництво вважається самовільним (за термінологією нового Цивільного кодексу України—самочинним) у всіх випадках, коли воно здійснюється у межах самовільно зайняття чи незаконно отриманої на інших підставах земельної ділянки. 
    Відповідно до ст. ст. 376 нового Цивільного кодексу житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. 
       Використання земельних ділянок у межах населених пунктів для потреб, не пов'язаних із забудовою, здійснюється відповідно до плану земельно-господарського устрою населеного пункту.

2. 3. Землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення 

Землі природно-заповідного  фонду — це ділянки суші і водного  простору з природними комплексами  та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну  та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Вони є однією з категорій, що входить до складу земель України (п. «в» ст. 19 ЗК). 
 Землі природно-заповідного фонду за своїм цільовим призначенням складаються з двох видів: а) земель природних заповідників, національних природних парків, біосферних заповідників, регіональних ландшафтних парків, заказників,  пам'яток природи, заповідних урочищ; б) земель, на яких людиною штучно створені ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва. 
 Відповідно до Земельного кодексу (глава 7) правовий режим цих земель складається з трьох видів: а) правового режиму земель природно-заповідного фонду; 6} правового режиму земель водно-болотних угідь, не віднесених до земель лісового та водного фондів; в) правового режиму земель, у складі яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність. 
    Загальноправовий режим усіх земель цього фонду передбачено у ст. 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», згідно з якою на цих землях забороняється будь-яка діяльність, що негативно впливає або може вплинути на стан природних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням. 
    Ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки місцевого значення, а також парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути визнані юридичними особами. 
    Рішення про створення та відведення земельних ділянок природним заповідникам, національним природним паркам, а також інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України. Створення біосферних заповідників здійснюється з додержанням вимог міжнародних договорів та міжнародних програм, учасником яких є Україна. 
    Рішення про створення чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон земельних територій та об'єктів природно-заповідного фонду приймають обласні, Київська та Севастопольська міські ради. 
    Порядок відведення земельних ділянок природним заповідникам, біосферним заповідникам, національним природним паркам, регіональним ландшафтним паркам, а також ботанічним садам, дендрологічним та зоологічним паркам і порядок видачі їм документів на право користування землею визначаються статтями 20, 122, 123, 125, 126, 149—151 і 208 ЗК України. 
    Заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва й інші території та об'єкти природно-заповідного фонду, які створюються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям та громадянам органами Міністерства екології та природних ресурсів України з оформленням охоронного зобов'язання. 
    Землі, на яких розташовані природні заповідники, заповідні зони біосферних заповідників та національні природні парки, перебувають у державній власності. 
    Землі та розташовані на них регіональні ландшафтні парки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, що включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у державній, так і в інших формах власності (комунальній або приватній). 
    Землі з розташованими на них ботанічними садами, дендрологічними та зоологічними парками, створеними до прийняття Закону України «Про природно-заповідний фонд України», не підлягають приватизації і можуть перебувати лише у державній або комунальній власності. 
    У разі зміни форм власності на землю, на якій розташовані заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання. Штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва) на приватизованих землях можуть бути об'єктами приватної власності. 
    Підставою для набуття права комунальної власності на землі природно-заповідного фонду є передача їх державою іншим суб'єктам права власності, а також придбання їх органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому п. 2 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. 
    Вимоги щодо використання земель природно-заповідного фонду встановлені законодавством залежно від їх виду та статусу, тобто стосовно конкретних територій та об'єктів природно-заповідного фонду відповідно до статей 16, 21, 24, 26, 28, 30, 32, 34, 36, 38 і 40 Закону України «Про природно-заповідний фонд України». 
       Землі природних заповідників. Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами повністю вилучаються з господарського використання і надаються заповідникам у порядку, встановленому Законом України «Про природно-заповідний фонд України» та статтями 20, 122, 123, 125, 126, 149—151 і 208 ЗК України. 
    На землях природних заповідників забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню заповідника, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об'єкти. Перелік заборонених видів діяльності передбачено ст. 16 цього Закону. 
      Землі біосферних заповідників. Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель і належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних заповідників. При цьому Закон передбачає функціональне зонування: заповідна зона — її правовий режим збігається з режимом природних заповідників; буферна зона — її режим такий, як іу охоронних зон цих заповідників; зона антропогенних ландшафтів — включає території традиційного користування; зона регульованого заповідного режиму, до складу якої входять регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища, включені до складу біосферного заповідника. 
    Землі національних природних парків. Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об'єктами  вилучаються з господарського використання і надаються цим паркам у порядку, встановленому Законом України «Про природно-заповідний фонд України» та статтями 20, 122, 123, 125, 126, 149—151 і 208 ЗК України. До складу території національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників і землекористувачів. 
      Землі заказників. Найбільшу частину земель природно-заповідного фонду займають заказники. Оголошення заказників проводиться без вилучення земельних ділянок у їх власників або користувачів. На їх території обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим Положенням про заказник. Господарська, наукова та інша діяльність, що суперечить цілям і завданням заказника, проводиться з додержанням загальних вимог щодо охорони довкілля. Власники або користувачі земельних ділянок, оголошених заказником, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження. 
    Землі пам'яток природи та заповідних урочищ. Оголошення пам'яток природи та заповідних урочищ проводиться без вилучення земельних ділянок у їх власників або користувачів. На території цих об'єктів забороняється будь-яка діяльність, що загрожує збереженню або призводить до деградації чи зміни їх первісного стану, а також порушує природні процеси, які відбуваються у природних комплексах. Власники або  користувачі земельних ділянок, оголошених пам'ятками природи чи заповідними урочищами, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження. 
       Землі ботанічних садів. Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються ботанічним садам у порядку, встановленому Законом України «Про природно-заповідний фонд України» та статтями 20, 122, 123, 125, 126, 149—151 і 208 ЗК України. Зонування території ботанічних садів проводиться відповідно до Положення про ботанічний сад та Проекту організації території ботанічного саду. 
    Землі дендрологічних парків. Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються дендрологічним паркам у тому самому порядку, як і ботанічним садам. На їх землях забороняється діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збереженню дендрологічних колекцій. 
    Землі зоологічних парків. Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються зоологічним паркам у тому самому порядку, як і для інших природно-заповідних територій. Правовий режим цих земель регулюється Законом України «Про природно-заповідний фонд України», Земельним кодексом України, а також Положенням про зоологічний парк загальнодержавного значення, затвердженим наказом Мінекобезпеки і Мінкультури від 20 лютого 1998 р. № 21/46 . На землях зоологічних парків забороняється діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збереженню сприятливих умов для життя тварин парків. 
    Землі парків—пам'яток садово-паркового мистецтва. Оголошення їх проводиться з вилученням у встановленому порядку або без вилучення земельних ділянок у їх власників або користувачів, які беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження. На землях цих парків забороняється будь-яка діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує їх збереженню. Разом з тим, забезпечується проведення екскурсій та масовий відпочинок населення, здійснюється догляд за насадженнями, включаючи санітарні рубки та рубки догляду з підсадкою дерев та чагарників і т. ін.

2. 4. Землі оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення

Згідно із «Земельним кодексом України» у структурі земельних угідь  серед інших категорій виділяються  землі оздоровчого призначення (з  природними лікувальними властивостями, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей), землі рекреаційного призначення (використовуються для організації відпочинку населення, туризму і проведення спортивних заходів) та історико-культурного призначення (в межах яких розташовані пам'ятки історико-культурної спадщини). 
 Рекреаційні ресурси охоплюють компоненти географічного середовища і об'єкти антропогенної діяльності, які завдяки унікальності, історичній та художній цінності, естетичній привабливості і лікувально-оздоровчим властивостям можуть використовуватись для організації різних видів та форм рекреаційних заходів (відпочинку, туризму, лікування). Рекреація нерозривно пов'язана із природним середовищем. 
 Рекреаційний потенціал території – це здатність природного середовища справляти на людей певний позитивний сприятливий фізіологічний і психологічний вплив, відновлювати їхнє здоров'я і сили. Він охоплює не лише природні ресурси, а й матеріально-технічну базу, культурно-історичні та соціально-економічні передумови для організації рекреаційної діяльності. Використання рекреаційних ресурсів забезпечує зміцнення здоров'я, зниження захворюваності населення та втрат робочого часу, підвищує продуктивність праці, що створює передумови фінансування заходів підтримки і розвитку рекреаційного потенціалу України. 
Згідно відомостей Державного земельного кадастру станом на 1.01.2005 р. загальна площа земель оздоровчого призначення становить 34,5 тис. га, а рекреаційного призначення – 103,6 тис. га, що разом охоплює близько 0,23% території України. 
 Площа потенційно придатних територій оздоровчого і рекреаційного призначення становить 12,8% території держави, в межах якої розвідано близько 400 джерел мінеральних вод та понад 100 родовищ лікувальних грязей. Пляжі морських берегів займають близько 47% берегової смуги Азово-Чорноморського узбережжя. Понад 3,6 млн. га (6,0%) території держави придатні, зважаючи на потреби населення України у майбутньому, для організації курортного лікування, відпочинку та туризму. 
 Більшість наявних оздоровчих і рекреаційних закладів зосереджено у 240 курортних населених пунктах, що входять до спеціального переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України. Серед рекреаційних елементів важливе місце належить бальнеологічним (мінеральні води і лікувальні грязі). Лікувальні грязі мають виражену терапевтичну спрямованість та застосовуються як у вигляді різних екстрактів, мазей, вичавок і в поєднані з фізіологічними процедурами (гальваногрязі, електрофорез, грязеві речовини). Унікальні лікувальні грязі переважно зосереджені на півдні України з відомими центрами: Куяльник, Євпаторія, Феодосія, Саки, Бердянськ, Маріуполь. Мінеральні води здебільшого зосереджені у Карпатському регіоні, де сконцентровані всесвітньо відомі мінеральні джерела. Важливим рекреаційним ресурсом України є пляжі, завдяки яким велика кількість санітарно-курортних закладів розташована на узбережжі морів, берегах річок, озер. 
 Україна володіє багатими ресурсами для налагодження туристичної діяльності, яка є досить прибутковою у передових країнах світу. Надзвичайно багатий природний та історичний потенціал Карпат і Криму, Придніпров'я та Поділля, Волині й Слобожанщини. На території нашої держави нараховується 39 міст з понад 1000-річною історією, більшість яких розташовані на території колишньої Київської Русі. 
 Отримання прибутку від туристичної діяльності насамперед вимагає раціонального використання рекреаційно-туристичних ресурсів, і збільшення інвестицій у заходи, які не завжди стають прибутковими, але є дуже привабливими для туристів і на тривалий час створюють джерело значних прибутків. Як туристично-рекреаційні об'єкти використовують також парки, сквери, особливо в тих місцях, де вони поєднуються з іншими ресурсами. Природа є не лише індикатором сучасного життя, а й фактором, який певною мірою визначає його. 
 Облаштування та благоустрій туристичних маршрутів, проведення серед туристів просвітницької природоохоронної роботи сприяють збільшенню обсягу рекреаційних послуг. Раціональне використання рекреаційних ресурсів потребує оптимізації мережі закладів на всій території Україні, розвитку рекреаційної інфраструктури, транспорту, вдосконалення системи управління рекреаційною діяльністю, постійного відновлення природних об'єктів. 
 Станом на 1.01.2005 р. під охороною держави перебувало понад 130 тис. пам'яток історико-культурної спадщини, з яких: археології – 57 206, історії – 51 364, монументального мистецтва – 5 926, архітектури та містобудування – 16 293. На основі цих пам'яток створено та функціонує 60 заповідників історико-культурного профілю, різного підпорядкування, 14 з яких мають статус національних. У підпорядкуванні Міністерства культури і туризму налічується 9 заповідників. 
 Збереження та автентичність об'єктів культурної спадщини цілком залежить від стану навколишнього середовища. В останні роки надзвичайно загострилась екологічна ситуація, пов'язана із новою забудовою, що ведеться в історичних центрах великих і малих міст 
України. Набуло значного розмаху відведення з порушенням законодавства особливо цінних земель, парків, скверів, заказників, заповідників під забудову. 
 Особливої шкоди пам'яткам археології завдають побудовані на р. Дніпро водосховища, де в зоні розмиву берегів втрачаються десятки об'єктів від доби палеоліту до пізнього середньовіччя. Розбудова Ташлицької ГАЕС знищує унікальні поселення трипільської, сабатинівської культури, центру славнозвісної Буго-Гордіївської палатки Війська Низового Запорізького. Постраждають не лише об'єкти культурної спадщини, загинуть мальовничі ландшафти, які є частиною природного заповідника «Гранітно-Степове Побужжя». 
 Культурна спадщина України різноманітна та унікальна, у поєднані з природними ландшафтами вона становить величезне національна багатство. Проте, для достойної репрезентації і отримання доходів від національного і міжнародного туризму потрібні досконаліші механізми захисту історико-культурних об'єктів і всієї історико-культурної спадщини від протизаконних дій і хижацького розкрадання, а також надійна фінансова підтримка держави щодо її збереження і відновлення.

2. 5. Землі лісового та водного фонду

До земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не

вкриті лісовою  рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб

лісового господарства. До земель цієї категорії не належать землі, зайняті зеленими

насадженнями  у межах населених пунктів, окремими деревами і групами дерев,

чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

  Земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів

місцевого самоврядування надають у постійне користування спеціальним державним або

комунальним лісогосподарським  підприємствам, установам та організаціям, у яких

створено спеціалізовані підрозділи для ведення лісового господарства.

 Громадянам  і юридичним особам можуть  безоплатно або за плату передаватися  у

власність замкнуті земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею

до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Також громадяни і

юридичні особи  в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки

деградованих  і малопродуктивних угідь для  заліснення [1, 3].

Землями водного  фонду є землі, що зайняті морями, річками, озерами, водосховищами,

іншими водними  об'єктами, болотами, а також островами, що не зайняті лісами;

прибережними  захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм, крім земель

зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами і каналами, а

також землі, відведені  під смуги відведення; береговими смугами водних шляхів.

Основними користувачами  на землях водного фонду є державні водогосподарські

організації, яким земельні ділянки надаються у  постійне користування для догляду за

водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами  відведення, береговими

смугами водних шляхів і гідротехнічними спорудами. Замкнені природні водоймища

площею до 3 га за рішенням органів виконавчої влади  або місцевого самоврядування  можуть безоплатно передаватися у власність громадянам і юридичним особам. Також

земельні ділянки  водного фонду можуть передаватися їм для сінокосіння,

рибогосподарськихпотреб,культурно-оздоровчих,рекреаційних,спортивних,

туристичних цілей  та проведення науково-дослідних робіт на умовах оренди.

З метою дотримання сприятливого режиму використання водних об'єктів, недопущення забруднення, засмічення, знищення водних видів рослин і тварин, зменшення коливання стоку вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються охоронні зони, а в межах цих зон виділяються прибережні захисні смуги. Ширина захисних смуг вздовж урізу води у меженний період повинна становити: