Вигнання Гільдебранта. Історичне значення його, як особи

7. Йому одному дозволено створювати нові закони нуждами часу.

9. Одному лише папі всі князі повинні цілувати ноги.

10.  Ім'я його одного проголошується в церквах.

11. Він може позбавляти влади імператорів.

16.  Жоден синод не може бути названий загальним без його наказу.

17.  Жодна глава або книга не може вважатися канонічною без його схвалення.

18. Жодним його вирок не може бути ніким скасований, і лише він один може відміняти будь-які вироки.

21. Найбільш важливі справи будь-якої церкви можуть розглядатися Апостольським престолом.

27. Він може звільняти підданих несправедливих людей від присяги на вірність [7, с. 52].

Цей документ був  документом революційним, хоча Григорій ухитрився знайти який-небудь правовий авторитет для кожного з його умов.

У грудні 1075 р. Григорій повідомив вміст свого, як ми б його тепер назвали, Папського маніфесту в листі до імператора Генріха IV і зажадав підпорядкування самого імператора і імператорських єпископів Ріму. Генріх, як і його двадцять шість єпископів, відповів листом від 24 січня 1076 р. От як починається лист Генріха: «Генріх, король не через узурпацію, а святим зволенням Божим, Гільдебранду, нині не папі, а фальшивому ченцеві». От як воно закінчується: «Ти тому, проклятий цим прокльоном і вироком всіх наших єпископів, зійди і залиш цей апостольський престол, який ти узурпував. Дай іншому зійти на трон Святого Петра. Я, Генріх, король милістю Божою, говорю тобі так, разом з нашими єпископами: Зійди, зійди [Descende, descende], аби бути проклятим в століттях». У тому ж дусі написаний і лист єпископів, який закінчується такими словами: «І оскільки, як ти публічно проголосив, жоден з нас до цих пір не був тобі єпископом, так і ти не будеш жодному з нас з цих пір папою».

У відповідь  Григорій відлучив від церкви і позбавив влади Генріха, який в січні 1077 р. прибув до папи в Каноссу як що покірно кається, де, як стверджує традиція, він три дні чекав, коли папа допустить його босим по снігу підійти до нього, сповідатися в гріхах і оголосити про своє розкаяння. Отримавши таке благання від Генріха як духовна особа, папа відпустив гріхи імператорові, зняв відлучення і відмінив позбавлення влади [8].

Це дозволило  Генріху знов затвердити свою церковну і світську владу над повсталими проти нього німецькими магнатами. Проте боротьба з папою відклалася лише на короткий час. У 1078 р. папа видав декрет, в якому заявив: «Ми постановляємо, що ніхто з духівництва не повинен отримувати інвеституру єпархією, абатством або храмом з рук імператора або короля або будь-якого мирянина, будь він чоловік або жінка. Проте буде він зробить це, хай знає, що ця інвеститура позбавлена апостольського схвалення і що сам він буде находиться під відлученням до винесення відповідного задоволення». Конфлікт між папою і імператором вибухнув з новою силою. Почалися так звані війни за інвеституру.

Першими жертвами воєн за інвеституру виявилися німецькі території, де вороги імператора скористалися його розбіжностями з папою і  вибрали іншого короля, якого скоро  підтримав Григорій. Проте Генріх розбив свого суперника в 1080 р. і рушив на південь через Альпи, де після облоги узяв Рим ( 1084 р.). Григорій звернувся про допомогу до своїх союзників, норманських правителів Південної Італії – Апулії, Калабрії, Капуї і Сицилії. Норманські найманці вигнали імператорські війська з Риму, але потім розграбували місто зі своєю всім відомою жорстокістю. Генріх продовжував воювати з бунтівними німецькими князями, а до моменту його смерті в 1106 р. заколот проти нього очолював його власний син. Цей самий син як імператор Генріх V в 1111 р. зайняв Рим і узяв в полон папу.

Безпосереднім політичним питанням воєн за інвеституру  були повноваження імператорів і  королів призначати єпископів і  інше духовенство на посаді і вручати  їм знаки їх сану з вимовленням  слів «Accipe ecclesiam!» За цим стояло питання лояльності і дисципліни духовенства після обрання і інвеститури.

Ці питання  мали найважливіше політичне значення. Оскільки імперії і королівства  управлялися переважно духівництвом, ці питання прямо відбивалися  на самій природі церковної влади, а також влади імператорської або королівської. Проте було і ще важливіше питання, набагато глибше, ніж політичне міркування, а саме порятунок душ.

Раніше імператор (або король) іменувався намісником (вікарієм) Христа, саме йому і належало відповісти за душі всіх людей на Страшному суді. Тепер же папа, який раніше називався заступником Св. Петра, претендував на звання єдиного заступника Христа, що ніс відповідальність за душі всіх людей на Страшному суді. Імператор Генріх IV писав папі Григорію VII, що, згідно отцам церкви, імператор не підсудний ні єдиній людині, він один на всій землі є «суддя всіх людей», імператор лише один, тоді як єпископ Риму лише перший серед єпископів [12].

Така і справді  була ортодоксальна доктрина, що панувала багато століть. Однак Григорій розглядав імператора як першого серед королів, як мирянина, чиє обрання підлягало затвердженню папою і який міг бути позбавлений влади папою за непокору.

Аргумент був  побудований в типовій схоластичній формі: «король або мирянин, або клірик», а раз він не зведений в духовний сан, він явно мирянин і, отже, не може обіймати посаду в церкві. Такі домагання позбавляли імператорів і королів всякої основи для легітимності, оскільки ідея світської держави, тобто держави без церковних функцій, ще не народилася (точніше, якраз в цей час вона зароджувалася). Ці домагання підсилили теократичні функції папства, оскільки ідея розділення церковних функцій на духовних і тлінних ще лише зароджувалася.

У результаті ні папам, ні імператорам не удалося  наполягти на своїх споконвічних домаганнях. По Вормському конкордату 1122 р. імператор гарантував, що єпископи і абати вільно обиратимуться однією лише церквою, і відмовився від привласнення ним духовних символів кільця і палиці, які мали на увазі владу піклуватися про душі. Зі свого боку папа погодився на право імператора бути присутнім на виборах і втручатися там, де виникала суперечка.

Більш того, німецькі прелати не повинні були отримувати церковне посвячення в сан, поки імператор  не привласнить їм своїм скіпетром так звані регалії, тобто феодальні права власності, правосуддя і світського управління, що спричиняло за собою у відповідь борг васальних повинностей і присяги на вірність імператорові. (Васальні повинності і присяга на вірність включали виконання феодальних служб і сплату податей з великих феодальних маєтків, які додавалися до високих церковних посад).

Проте прелати  Італії і Бургундії не получали присвячення  скіпетром і не виконували васальних  повинностей і присяги на вірність аж до закінчення шестимісячного терміну після свого церковного присвячення. Той факт, що владу призначати на церковні посади довелося ділити – по суті, і папа, і імператор могли накласти вето, – робив питання церемонії і процедури ключовими. У Англії і Нормандії за ранішою угодою, достигнутої в 1107 р. в Беке, король Генріх I теж погодився на вільні вибори, хоча і в своїй присутності, і відмовився від інвеститури шляхом вручення палиці і кільця. Як і пізніше в Германії, він теж отримував васальні зобов'язання і присягу на вірність не після, а до церковного посвячення в сан. Конкордати залишили за папою надзвичайно широкі повноваження відносно духівництва, а також значну владу над мирянами. Без його схвалення не можна було зводити в духовний сан. Він встановив функції і повноваження єпископів, священиків, дияконів і інших кліриків, міг створювати нові єпархії, ділити або скасовувати старі, переводити або понижуватиме єпископів.

Було потрібне його схвалення для установи нового чернечого ордена або зміни статуту  того, що існує. Більш того, папу назвали «головним управителем» всієї церковної власності, «батьківською спадковою долею Христа, що вважалася».

Папа також  мав вищу владу в питаннях релігійної практики і віри, він один міг  давати відпущення визначених серйозних  гріхів (наприклад, напад на клірика), канонізувати святих, розподіляти індульгенції (звільнення від Божого покарання після смерті).

Кажучи словами  Габріеля ЛеБра, «папа правив всією церквою. Він був уселенським законодавцем, владу якого обмежувало лише природне і абсолютне божественне право (тобто божественне право, викладене в Біблії і аналогічних документах одкровення). Він скликав вселенські собори, головував на них, його підтвердження було необхідне для набуття чинності їх рішень [11].

Папа поклав дискусіям по багатьом питанням за допомогою декреталій, тлумачив закон і дарував привілеї і дозволи. Він був також верховним суддею і відправником правосуддя. Важливі справи (maiores causae), остаточного списку яких ніколи не існувало, залишались на його розгляд. Ні єдиного з цих повноважень не існувало до 1075 р.

Григорій оголосив, що папська курія – «суд всього християнського світу». З цих пір папа набував загальної юрисдикції у справах, представленим йому ким би то не було, він був «звичайним суддею для всіх людей». Це було абсолютно новиною. Мирянами папа правив в питаннях віри і моралі, так само як і у ряді цивільних питань, таких, як шлюб і спадок.

У деяких відношеннях  його влада в цих справах була абсолютною; у інших він ділив  її зі світськими правителями. По низці  запитань, що вважалися що належать до світської юрисдикції, також часто притягувався авторитет папи.

До 1075 р. юрисдикція папи над мирянами була підпорядкована юрисдикції імператора і королів  і зазвичай не перевищувала влади  крупних єпископів. Це розділення, одночасність і взаємодія духовної і світської юрисдикції і сталі основним джерелом західної традиції права.

Розділ 4. вигнання гільдебранда. історичне  значення його як особи

           Отже ми побачили, що Генріх IV вимушений був чинити опір. Він збирає собор в Майнці, де дублює всі вирішення попереднього собору і вирішується навіть на обрання нового папи – архієпископа Равені Гіберта, що прийняв ім'я Климента III. Виникає двоєпапство. І хоча обрання Климента III було неканонічним, воно було на користь Генріха, бо збирало під свої прапори всіх, невдоволених Григорієм VII. Такі явища антипап були і раніше, але без підтримки світських сил. У тому ж році Рудольф вмирає. Генріх вторгається до Італії і завойовує Рим весною 1084 р. Папа Климент III був інтронізован в храмі Святого Петра. Папа ховається в замку Святого Ангела в Римі. (Спочатку цей замок був мавзолеєм імператора Адріана. При Григорії Двоєслові біля нього здійснилося диво під час хресного ходу від чуми: отрок побачив ангела, що передбачив швидке припинення чуми. Мавзолей був перебудований, пізніше став папською в'язницею).

На виручку  папі поспішили найманці нормани  і араби. Вогнем і мечем вони квартал  за кварталом пробиваються до замку  Святого Ангела і звільняють Григорія VII. Але безчинства арабів-мусульман призвели до обурення населення Риму проти них, і проти папи теж (є дані, що в соборі Святого Петра араби проспівали сури з Корану). Римляни встали мимоволі на сторону імператора для вигнання арабів з міста.

Нормани звільнили  Григорія VII, але ті жахливі насильства, які були скоєні ними, прирекли його на вічне вигнання. Із загальнолюдської точки зору це вигнання було справедливою карою, що осягнула Григорія. Його політичне життя було закінчене, коли Рим виявився перетвореним в розвалини. Правда римляни обіцяли Григорію повне підпорядкування; але він не міг не розуміти, що стане жертвою їх помсти, як тільки нормани підуть з Риму. Роберт узяв заручників, залишив в замку св. Ангела гарнізон і в червні разом з папою виступив в Кампанью; оволодіти Тіволі йому не вдалося, але інші замки були зруйновані ним, потім настала мить, коли Григорій з болісним відчуттям в душі повинен був поглянути востаннє на Рим і попрощатися назавжди з Вічним містом, яке послужило йому ареною боротьби і який він залишав оберненим в розвалини. Григорій міг сказати собі, що він вирушає непереможеним, але він не був так само і переможцем.

Схвильованій  уяві Григорія повинен був малюватися образ Генріха на берегах По; у  думках стежачи за своїм ворогом, Григорій, ймовірно, уявляв собі, як цей ворог повертається на батьківщину, торжествуючи, що йому удалось оволодіти Римом, покласти на себе імператорську корону, звести на Св. престол антипапу і нарешті змусити навіть самого Григорія бігти у вигнання під тягарем прокльонів римлян. І тоді як один з цих противників направлявся на північ, інший, зобов'язаний вдячністю до васала, вимушений був слідувати за ним на південь, в чужу сторону, разом з римлянами, узятими в полон.

Великий папа, колись проповідуючий хрестовий похід, проти єдиновірців сарацин вирушав тепер із спустошеного Риму, що охороняється натовпами норманів і тих же самих сарацин, – вирушав потім, аби сумно проїхати вигнанцем в Монте-Касіно і Салерно і залишитися у свого друга Дезідерія. Такий був глубоко трагічний кінець драми життя Григорія VII, і цей кінець з'явився настільки ж яскравим торжеством вічної справедливості, яким була самотня смерть Наполеона на острові Св. Олени.

Зайнятий проектом повернення до Риму на чолі війська, Григорій помер 25 травня 1085 року в Салерно. «Я вмираю у вигнанні тому, що любив справедливість і ненавидів неправду», – сумно говорив Григорій на своєму смертному одрі, і в цих словах сповна позначилася корінна риса сильної і мужньої вдачі Григорія [4, с. 812].

Але ця людина могутнього розуму і майже виняткової сили волі не належить до тих мудрих провісників нових початків, великі заслуги яких перед людством визнані всіма народами без відмінності. Григорію має бути відведене місце у ряді земних правителів, могутня дія яких на світ подіяла разом і насильницько, і благотворно.