Контрольная работа по "Финансам"

 

(1.8)

 

де ЕФВ - ефект фінансового важеля, %;

Спп - ставка податку на прибуток, десятковий дріб;

КВРа - коефіцієнт валової рентабельності активів (відношення валового прибутку до середньої вартості активів), %;

СРСВ - середній розмір відсотків за кредит, що сплачується підприємством за використання позикового капіталу, %.

Середній розмір відсотків  за кредит, що сплачується підприємством  за використання позикового капіталу розраховується за наступною формулою.

 

(1.9)

 

де ПК - середня сума позикового капіталу, використовуваного підприємством, за виключенням кредиторської заборгованості за товари, роботи, послуги, по виданим векселям і поточних зобов'язань (рядки 520 - 610 Ф.1).

ВК - середня сума власного капіталу підприємства.

Коефіцієнт фінансового  важеля (плече) - характеризує силу впливу фінансового важеля. Він помножує позитивний або негативний ефект, одержаний  за рахунок відповідного значення диференціала. При незмінному диференціалі плече  є головним генератором як зростання  суми і рівня прибутку на власний  капітал, так і фінансового ризику втрати прибутку.

Вихідною базою формування оптимальної структури капіталу є дані, отримані в процесі поелементної оцінки капіталу, як це зображено в формулі

 

(1.10)

 

де СЗВК - середньозважена вартість капіталу;

С_і - вартість окремих елементів капіталу;

У_і - питома вага окремих елементів капіталу в загальній його сумі.

Показник СЗВК на підприємстві визначається, по-перше, структурою капіталу, по-друге, вартістю кожного джерела  фінансування.

Наступним кроком при визначенні ефективності використання фінансових ресурсів здійснюється оптимізація  структури капіталу по критерію максимізації рівня фінансової рентабельності. Для  проведення таких розрахунків використовується механізм фінансового важелю.

Таким чином, можна зробити наступні висновки. В процесі дослідження встановлено, що для успішного функціонування будь-якого підприємства вирішальне значення має забезпечення його діяльності необхідним обсягом фінансових ресурсів, під якими розуміють грошові кошти, які формуються в процесі функціонування із внутрішніх і зовнішніх джерел, використовуються для фінансування процесів відтворення, визначають фінансовий потенціал підприємства. Незадоволену потребу у фінансуванні, яку в повному обсязі не можна задовольнити за рахунок внутрішніх джерел, підприємство задовольняє шляхом залучення додаткового зовнішнього фінансування у формі кредитів і позик.

 

3. Економічна суть та форми державного кредиту. Класифікація державних позик.

 

Державний кредит – це специфічний елемент державних фінансів, в якому держава відіграє роль позичальника коштів (найчастіше), кредитора або гаранта повернення коштів. Держава змушена бути позичальником коштів у зв'язку з необхідністю вирішити такі завдання:

• збалансованість бюджету;
• фінансова підтримка сфери виробництва;
• розвиток соціальної сфери.

Залучення коштів до бюджету  завжди обмежене рівнем оподаткування, підвищення якого може зашкодити  економічній діяльності підприємницьких  структур і підвищенню добробуту  населення. Тому держава на фінансування своїх потреб використовує інші джерела, намагаючись збалансувати доходи бюджету  з поточними та капітальними витратами. Найпростішим і найдешевшим способом покриття видатків є грошова емісія. Проте уряд, який постійно покриває дефіцит бюджету за рахунок емісії, стимулює інфляцію в економіці, розширюючи сукупний попит без відповідного додаткового підвищення пропозиції предметів споживання. Це призводить до підвищення цін і вкрай негативно  позначається не тільки на життєвому  рівні населення, а й на фінансовому  стані держави.

Привабливішим порівняно  із заходами, що збільшують грошову  масу, є залучення коштів на внутрішньому та зовнішніх фінансових ринках у  формі державного кредиту за умови  його ефективного використання. У  цьому разі держава є позичальником, а кредиторами можуть бути юридичні та фізичні особи (як резиденти, так  і нерезиденти), міжнародні фінансові  організації, іноземні держави.

Циклічність економічного розвитку визначає рівень використання державою позичених коштів. В умовах спаду  економіки країна збільшує розміри  позик. Але прямої залежності між  державними позиками і станом економіки  держави не існує. Високорозвинені  країни навіть в періоди стабільного  розвитку можуть збільшувати свої боргові зобов'язання.

Можливість державного запозичення  ґрунтується на виконанні грошима  функції нагромадження. У суб'єктів  підприємницької діяльності тимчасово  з'являються вільні кошти, які вони можуть спрямувати на ринок державних  цінних паперів. Сезонність виробництва  і коливання надходжень від реалізації продукції, амортизаційні відрахування і система розподілу прибутку істотно впливають на обсяги кредитних  ресурсів підприємств і є основою  для фінансування держави. Серед  населення так само відбувається постійний рух коштів; часовий  розрив між отриманням доходів і  витратами є вагомим джерелом державного кредиту. Тому за економічною  сутністю державний кредит є формою вторинного перерозподілу ВВП, доходів  і нагромаджень – прибутку, заробітної плати, амортизації тощо, частина  яких перерозподіляється через бюджетну систему у вигляді податків, зборів, платежів, а решта може використовуватись  як позика державі. Перерозподільний характер державного кредиту особливо виявляється  при сплаті доходів кредиторам за рахунок коштів Державного бюджету, основною частиною яких є податки  з юридичних і фізичних осіб.

Крім розподільної функції  державний кредит виконує також  регулюючу та контролюючу функції. Беручи участь у кредитних відносинах, держава може впливати на грошовий обіг, рівень процентних ставок на фінансовому  ринку, на виробництво і зайнятість, а отже, здійснювати регулюючу  функцію у визначенні макроекономічної політики. Проте механізм впливу зовнішніх  позик на макроекономічну ситуацію неоднозначний і має розглядатися з урахуванням впливу обсягів  інвестицій на темпи економічного розвитку, оскільки наслідком нераціональних і зайвих зовнішніх запозичень можуть бути такі боргові зобов'язання перед  нерезидентами, які в майбутньому  значно обмежать свободу здійснення економічної політики. Контролююча  функція здебільшого забезпечує цільове використання коштів, своєчасність розрахунків за борговими зобов'язаннями; її виконують як державні, так і  недержавні фінансово-кредитні інститути.

Державний кредит відрізняється  від банківського метою і призначенням залучених коштів, джерелами погашення  позик, формами гарантій, впливом  на грошову масу, функціями, які виконують  суб'єкти кредитних відносин.

Визначальним фактором, що істотно впливає на вартість отримання  кредитів, їх форми, умови повернення, є довіра до країни, яка має бути стабільним гарантом повернення та збільшення залучених коштів. Популярність уряду  чи окремих його лідерів позитивно  позначається на кількості бажаючих надавати кредити. Рух позикового капіталу у сфері міжнародних економічних  відносин багато в чому залежить від  кредитного рейтингу країни, що визначається економічним потенціалом країни, її репутацією як позичальника, стабільністю її розвитку. Ще одна група чинників є суто політичними. Наприклад, коли Росія оголосила дефолт (неможливість сплачувати за борговими зобов'язаннями) і мала низький кредитний рейтинг, це зовсім не означало припинення її фінансування з боку іноземних країн та інститутів, зацікавлених у політичній стабільності держави зі значним військовим потенціалом, зокрема ядерною зброєю. В Україні  вирішення актуальних проблем, пов'язаних із закриттям або будівництвом атомних  електростанцій, неможливе без залучення  коштів іноземних кредиторів.

Державний кредит як економічна категорія є багатовимірним і  складним явищем, якому притаманні як позитивні, так і негативні аспекти

Нещодавні кризи на світових ринках капіталу ще раз нагадали про  необхідність додержання зваженої та послідовної політики у сфері  державного зовнішнього запозичення. Витрачені неефективно залучені фінансові ресурси ускладнюють  погашення та обслуговування державного зовнішнього боргу. Це особливо помітно  при залученні фінансових ресурсів під державні гарантії для впровадження тих чи інших проектів підприємствами України. За більшістю таких проектів розрахунки із зовнішніми кредиторами  здійснюються за кошти державного бюджету, перетворюючись на додаткові державні видатки.

У цьому зв'язку замість  того, щоб надмірно покладатися на зовнішні позики, слід стимулювати  внутрішні нагромадження. Залучаючи  зовнішнє фінансування, пріоритет необхідно  віддавати прямим іноземним інвестиціям, оскільки вони зазвичай збільшують експортний потенціал країни, не передбачають значних коливань грошової маси і позбавлені спекулятивних ознак. Необхідно також ретельно аналізувати здатність обслуговування країною боргу в майбутньому і використовувати залучені кошти переважно на фінансування капіталовкладень, дохідність яких покриває витрати на обслуговування боргу.

Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім.

Внутрішній державний  кредит виступає в таких формах: державні позики, перетворення частини  вкладів населення в державні позики, запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду, казначейські позики, гарантовані позики (рис. 1.1).

 

Рис. 1.1. Форми державного кредиту

 

У трансформаційній економіці  постсоціалістичного типу, якій притаманне прагнення до інтеграції з європейськими  структурами, перевага надається сучасним ринковим формам державного кредиту  – державним позикам. Вони класифікуються за певними ознаками:

1. За емітентами боргових зобов'язань позики поділяються на державні (випускаються центральними органами управління і надходять до Державного бюджету) і місцеві (випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети). На відміну від державних місцеві позики (як внутрішні, так і зовнішні) зазвичай мають чітку цільову спрямованість і випускаються для фінансування конкретних економічних чи соціальних програм.

2. За видами  кредиторів розрізняють кредити, які можуть надаватися міжнародними фінансовими організаціями (Світовим банком, МВФ, Європейським банком реконструкції і розвитку), іноземними державами та іншими кредиторами.

3. За місцем  розміщення позики поділяються на внутрішні – функціонують на внутрішньому фінансовому ринку і зовнішні – функціонують на зовнішньому ринку кредитних ресурсів. В Україні понад 70 % державних позик складаються із зовнішніх запозичень.

4. За правовим  оформленням розрізняють державні позики, які надаються на основі угод, і позики, що забезпечуються випуском цінних паперів. В Україні, як і у світовій практиці, використовують обидві форми: першу, як правило, для оформлення кредитів від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інститутів; другу – для мобілізації коштів на внутрішньому фінансовому ринку, тобто випуск облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), а також на міжнародних ринках позикового капіталу – євробондів та облігацій зовнішньої державної позики (ОЗДП).

Державні позики можуть оформлятися  у вигляді облігацій, казначейських  векселів, казначейських нот, ощадних  облігацій. У вітчизняній практиці державні цінні папери випускаються у вигляді облігацій та казначейських  зобов'язань (векселів).

Облігації – боргові зобов'язання держави, за якими у встановлені  строки повертається борг і виплачується дохід у формі процента чи виграшу. Облігації можуть випускатися на покриття дефіциту бюджету (знеособлені) та під конкретні проекти (цільові). Державні облігації у світовій практиці зазвичай випускаються на довгостроковий період – 10-20 років (іноді на середньостроковий).

Казначейські зобов'язання – боргові зобов'язання, що спрямовуються  на покриття бюджетного дефіциту, з  виплатою доходів у формі процента. Як правило, ними оформлюються короткострокові  позики (іноді середньострокові –  казначейські ноти). Сформований ринок  державних цінних паперів справедливо вважається одним з показників високого ступеня економічного розвитку сучасної країни. У світовій історії використання державних цінних паперів відомо значно більше їх форм, ніж передбачено в українському законодавстві.

Однією з найперспективніших нині політик формування структури  державного зовнішнього боргу є  вихід на міжнародні ринки капіталу.

Значні обсяги ресурсів, які можна мобілізувати під нижчий процент, ніж на внутрішньому ринку, на середньо- та довгостроковий періоди, дають змогу збільшити ефективність публічних запозичень за рахунок як мінімізації витрат, так і підвищення мобільності системи запозичень та активізації управління боргом ринковими засобами.

Інструментом залучення  державами коштів на міжнародному ринку  капіталів є міжнародні облігації, випущені емітентом у зарубіжній країні. Це єврооблігації, зарубіжні, глобальні  та паралельні облігації.

Єврооблігації – це облігації, випущені емітентом у іншій країні, деноміновані в євровалюті й розміщені міжнародним синдикатом фінансових установ.

Зарубіжні облігації – це цінні папери, що випускаються емітентом на зарубіжному внутрішньому ринку, як правило, деноміновані у валюті зазначеного ринку і розміщуються національним синдикатом країни-кредитора. До зарубіжних облігацій належать:

• "Янкі" (емісія в доларах США, яка здійснюється нерезидентами США, гарантується синдикатом переважно американських фінансових установ, менеджером якого завжди є американський інвестиційний банк, і розміщується переважно у США. Випускаються тільки в іменній формі);
• "Самурай", "Шибосай" (приватне розміщення нерезидентами на фінансовому ринку Японії), "Бульдог" (на ринку Великобританії), "Матадор" (на ринку Іспанії) [25, 105].