Економічна природа й призначення міжнародних фінансів

всіх країн світу, ТНК досить швидко накопичили такі резерви валют, які

за своїми обсягами в декілька разів перевищують резерви всіх центральних

банків світу разом узятих. Зрозуміло, що багато ТНК не відмовляються від

спокуси одержати прибуток на обмінних валютних операціях, на операціях  з

корпоративними цінними  паперами, або на ринках державних  запозичень. А

це, враховуючи масштаби діяльності ТНК, породжує загрозу глобальної

фінансової нестабільності, жертвами якої наприкінці 90-х років XX ст.

стали країни Південно-Східної Азії.

Глобалізація стала однією з найдраматичніших подій останніх років. Більше трильйона доларів бродить по світу кожної доби в невпинних пошуках максимального прибутку. Цей потік капіталу не тільки відкриває безпрецедентні можливості добування прибутку (або зазнання збитків). Він відкрив світ для операцій на глобальному фінансовому ринку, який залишає тільки обмежену автономію навіть наймогутнішим країнам щодо процентних ставок, обмінних валютних курсів або іншої фінансової політики.

З погляду на свої наслідки, процес глобалізації не характеризується

чіткою однозначністю. Існує  небезпідставна точка зору про те, що в

умовах глобалізації найбільш повною мірою можуть реалізовувати  свої

інтереси тільки найрозвинутіші країни світу, і саме вони досить активно

використовують наслідки цього процесу. У результаті мільярдні суми

"гарячих грошей", закумульовані  у кількох світових спекулятивних фондах,

піддавшись чуткам і паніці про ймовірну втрату активів, миттєво можуть

бути переведені з однієї валюти в іншу натиском на клавіатуру

комп'ютера, чим здатні розладнати валютну систему будь-якої країни.

Тому не випадково під час кризи в Південно-Східній Азії прем'єр-міністр

Малайзії офіційно звинуватив у всіх бідах фінансиста зі світовим ім'ям

Джорджа Сороса і обмежив  його доступ на малайзійський ринок.

Настійна необхідність більш  чіткого регулювання міжнародних  фінансів із

метою їх стабілізації особливо гостро постала після серії регіональних

валютно-фінансових обвалів.

 

По-перше, як показує світовий досвід, країни, котрі залучають значні

обсяги приватного капіталу, більш вразливі у разі несподіваної зміни

рівня довіри інвесторів.

По-друге, найсуттєвіше полягає в тому, що світова фінансова криза з якихось причин вдарила насамперед по основних конкурентах США (мається на увазі Японія). Наслідком кризи стало те, що і необхідно було очікувати: світ повернувся обличчям до Америки, куди почали стікатися зростаючі потоки світових фінансів.

 Далі, як і раніше, і МВФ, і Світовий банк (СБ) продовжують висувати

стереотипні стандартні вимоги до всіх без винятку країн світу, які

користуються їхніми кредитами, і відповідне стереотипне пояснення

неефективності використання країнами цих кредитів.

Такі ж вимоги, практично  без змін, висуваються і до постсоціалі-стичних

країн, а також країн пострадянського простору.

Рекомендації МВФ передбачають існування до початку реформування бодай

зародкових ринкових процесів і структур, як це мало місце в

постсоціалістичних країнах Центральної Європи та Балтії. В умовах

пострадянського простору такої  бази немає, тому стратегія МВФ і СБ на

пострадянському просторі потребує радикальної переоцінки.

На думку батька монетарної системи М. Фрідмена, МВФ вичерпав свою місію

ще 1973 p., коли було скасовано  систему фіксованих обмінних курсів,

наглядати за якою він мав  у момент свого створення в 1944 p.

Відомий економіст, директор Гарвардського інституту міжнародного

розвитку Джеффрі Сакс писав на сторінках "Файненшл Таймс" 11 грудня 1997

p.: "МВФ наділений занадто  великою владою і жодна організація не повинна

брати на себе відповідальність за економічну політику більшої половини

країн світу".

 

Критичне ставлення до діяльності МВФ характерне сьогодні й для певної

частини економічних та політичних кіл України. Критика кредитної

політики МВФ ґрунтується  переважно на тому, що за відсутності реальних

позитивних зрушень в  економічному становищі країни-позичальниці, остання

фактично потрапляє в  залежність від кредитора, який диктує не завжди

виправдані умови. Багато держав, у тому числі й Україна, які гостро

потребують фінансової підтримки, вимушені погоджуватися з волею

кредитора.

Світ стоїть сьогодні на порозі формування та утвердження нових правил

гри, які, безперечно, зменшать значення стихійних сил ринку  і підвищать

регулятивну роль міжнародних  фінансових інститутів та держав із метою

зменшення впливу дестабілізуючого фактора міжнародних фінансів у

сучасній світоглядній системі. Мова йде про спільну розробку світовим

співтовариством новітніх стратегічних напрямків регулювання міжнародних

фінансів, співзвучних сьогоднішній добі.

 

 

 

                

3. Формування світових фінансових центрів

 

Об'єктивною основою становлення  міжнародного фінансового ринку  стали

розвиток міжнародного поділу праці, інтернаціоналізація суспільного

виробництва, концентрація і централізація фінансового  капіталу. Нині

міжнародний фінансовий ринок — це величезні фінансові центри, які

мобілізують і перерозподіляють у всьому світі значні обсяги фінансових

ресурсів. У цих центрах  здійснюється переважна більшість  усіх

міжнародних валютних, депозитних, кредитних і страхових операцій.

Для того, щоб перетворитись  у розвинутий міжнародний фінансовий центр,

здатний обслуговувати зростаючі  світові потоки капіталу між собою та

іншими міжнародними, регіональними  та місцевими фінансовими ринками,

центр має володіти всіма необхідними елементами підтримки як своїх

національних, так і міжнародних операцій.

 

 Ці елементи включають у себе:

 

• стійку фінансову систему і стабільну валюту;

• інститути, що забезпечують функціонування фінансових ринків;

• гнучку систему фінансових інструментів, які забезпечили б кредиторам

різноманітність варіантів щодо затрат, ризику, прибутку, термінів

ліквідності та контролю;

• відповідну структуру  і достатні правові гарантії, які  здатні викликати

довіру в міжнародних  позичальників та кредиторів;

• людський капітал, що вільно володіє спеціальними фінансовими знаннями,

як результат систематичного навчання і перепідготовки. Жоден міжнародний

фінансовий центр не зможе  контролювати значний обсяг міжнародних

операцій без добре поінформованих людей, які працюють на фінансових

ринках, і необхідної техніки  та засобів зв'язку (у тому числі

комп'ютерних), які безперебійно з'єднують фінансовий центр з  іншими

центрами всередині країни і за кордоном для здійснення безготівкових

розрахунків і готівкових платежів;

• здатність спрямовувати іноземний капітал через активні, все-охоплюючі

й мобільні ринки — комплексні ринки, як довготермінові, так і

короткострокові, які надають  позичальникам та інвесторам великі

можливості;

• економічну свободу: фінансовий ринок не може існувати без свободи

діяльності, споживання, накопичення  й інвестування.

 

Розвиток фінансових інститутів, інструментів і спеціальних знань,

необхідних для перетворення у міжнародний центр, потребує значного часу

і зусиль. Так, для того, щоб  створити свій міжнародний фінансовий центр,

Лондону було необхідно декілька століть, Нью-Йорку і Токіо —  близько ста

років. Берлін також у  свій час був одним із важливих європейських

фінансових центрів, але  його значення після Другої світової війни значно

знизилося. Існує значна кількість оффшорних банківських центрів, які

функціонують як міжнародні транзитні центри (Гонконг, Сінгапур, Багами).

Найбільш цікавим, як з  погляду становлення і розвитку, так і виняткової

здатності вчасно реагувати  на потреби часу, є Лондон як визнаний світовий фінансовий центр.

Історія його започаткування сягає сивої давнини, коли англійський уряд у

1215 p. проголосив Велику  хартію вольностей, яка гарантувала

індивідуальні права в  Англії і те, що Лондон є безпечним місцем для

вітчизняних і зарубіжних торговців. Створення Англійського банку і

Королівської біржі в 1690 p. заклало організаційні основи для розвитку

лондонських фінансових ринків, а промислова революція XVIII ст.

забезпечила Великій Британії стійку комерційну, фінансову та економічну

базу. Лондон функціонував як єдиний світовий фінансовий центр понад 200

років, оскільки британський  золотий стандарт був наріжним каменем

тодішньої світової грошової системи, а капіталовкладення у фунтах

стерлінгів за кордоном домінували як у світовій торгівлі, так і в

інвестиціях і фінансах до Першої світової війни.

Між Першою і Другою світовими війнами, незважаючи на виклик Нью-Йорка,

Лондон залишився домінуючим фінансовим центром, оскільки продовжував

очолювати стерлінговий валютний блок країн Британської Співдружності й

залишався лідером світових банківських операцій, управляючи

обслуговуванням фінансування міжнародної торгівлі через свій грошовий

ринок і торгівлею міжнародними цінними паперами через свій вторинний

ринок.

Після Другої світової війни у зв'язку із серйозним дефіцитом платіжного

балансу і для пом'якшення  проблеми втечі капіталів британський  уряд

запроваджує контроль капіталу на валютному ринку. Однак, коли в

результаті цього здатність  Лондона обслуговувати широкий  діапазон

міжнародних фінансових потреб виявилась під загрозою, британський уряд

для виправлення такої  ситуації ініціював так званий великий  шок. У

рамках цієї акції було повністю змінено структуру лондонських  ринків

цінних паперів і створено нову Міжнародну фондову біржу, повністю

оснащену комп'ютеризованою електронною системою котирувань.

Завдяки цим своєчасним заходам  Лондон і сьогодні успішно конкурує з

іншими фінансовими центрами у сфері міжнародної торгівлі цінними

паперами.

 

Другим, світовим фінансовим центром вважається Нью-Йорк. Після Першої

світової війни в результаті дії закону нерівномірності розвитку країн

провідний світовий фінансовий центр перемістився до СІЛА.

Сполучені Штати першими  розпочали лібералізацію національних валютних,

кредитних і фінансових ринків у середині 70-х років. У 1978—1986 pp.

поступово були відмінені  обмеження на виплату процентів за

депозитно-позичковими операціями, введені проценти за вкладами до

запитання. У 1984 p. відмінено 30-відсотковий податок на прибуток за

облігаціями, які випущені в США і належать нерезидентам. З кінця 1981 p.

діє вільна банківська зона в Нью-Йорку, де іноземні банки звільнені від

американського оподаткування  і банківської регламентації. З метою

лібералізації фінансового  ринку із середини 70-х років відмінено

комісійні, що фіксувалися  Нью-Йоркською біржею. Лібералізація  діяльності

американських банків, їх банкрутства  і концентрація банківського

капіталу дали поштовх  розвитку фінансових інновацій і  сек'юритизації.

 

Щодо Токіо, то з часів  Реставрації Мейдзі в 1868 p. і до Першої світової

війни Японія запозичувала іноземний капітал і технологію переважно у

Великій Британії та західноєвропейських  країн, після Другої світової

війни — переважно у  США.

І хоча токійська фондова  біржа була заснована у 1878 p., майже 100 років

Токіо не вважався міжнародним фінансовим центром з декількох причин:

 

— по-перше, на фінансові  ринки Японії впливали скоріше не ринкові сили,

а урядова політика, яка  була спрямована на вирішення завдань

національної економіки. Розподіл фінансових і матеріальних ресурсів

здійснювався виходячи з  пріоритетів національної економіки, а фінансова

система і фінансові ринки  вважалися засобами виконання саме національних

економічних завдань;

 

— по-друге, у 50—60-х роках Японія була капіталоімпортуючою країною. При

цьому якщо після Другої світової війни Японія запозичувала іноземний

капітал і технологію для відбудови зруйнованої війною економіки головним

чином у США, то після введення в 1963 p. Сполученими Штатами податку,

який урівнював ставки процента, Японія почала переорієнтовуватися  в

плані джерел фінансування зі США на Європу;

— по-третє, жорстке державне регулювання ринку цінних паперів не

стимулювало іноземні кредитно-фінансові  установи до розширення операцій

на цьому ринку;

— по-четверте, валютно-фінансовий контроль в Японії обмежував можливості

іноземних позичальників та інвесторів.

 

Однак із часом сприятливі умови для Токіо як міжнародного фінансового

центру поступово розвивалися  і були підкріплені змінами в національному

і міжнародному становищі  після 1970 p. "Нафтовий шок" 1974 p. примусив

японський уряд збільшити  сукупні витрати з метою виведення  національної

економіки зі стану спаду. Зростання випуску державних  облігацій

стимулювало розвиток значного вторинного ринку, а також ринку

перепродажу облігацій.

Збільшення іноземними позичальниками обсягів випущених у Токіо  облігацій

в єнах також стимулювало  зростання ринку міжнародного капіталу в 70-ті

роки. Значні фінансові резерви  Японії, які виникли в результаті