Бюджетна політика держави, суть і завдання

Посилення ролі державного фінансового контролю за повнотою надходження  і цільовим характером витрат бюджетних  коштів передбачає введення порядку  обов'язкової публікації звітів про  виконання бюджетів усіх рівнів і  забезпечення відкритості процедур розміщення державних замовлень. Для  реалізації поставленої задачі продовжиться розвиток органів Державного казначейства і контрольно-ревізійної служби України. Водночас має бути запроваджений  жорсткий контроль державних фінансів, який відповідав би принципам і нормам фінансового контролю в країнах  ЄС [13].

Для посилення державного регулювання бюджетної політики слід створити окремий закон який би регламентував засади формування єдиної бюджетної політики держави.

Застосування таких засобів  здійснюється відповідно до етапів формування бюджетної політики, що регламентуються  Бюджетним кодексом. Технологія ж  бюджетної політики повинна знайти своє відображення в окремому законодавчому  документі на зразок закону і мати свої витоки в концепції економічного і соціального розвитку держави. Поки що такого комплексного документу, в якому б визначалась економічна стратегія України з урахуванням  основних перспективних напрямків  розвитку фінансових відносин в системі  зведеного бюджету, як основної ланки  державних фінансів, не розроблено [18, С.356].

На сьогодні основним завданням  уряду є стимулювання інвестиційної  активності підприємців і населення, створення сприятливих умов для  зародження нового бізнесу й активізації  грошових доходів через фінансово-кредитний  ринок. У цей період особливо важливо  об'єднати цілі бюджетної, фіскальної і грошово-кредитної політики з  ідеологією і пріоритетами соціально-економічної  політики держави. На нашу думку, дієвість цього підходу, а відповідно й  ефективність бюджетної політики, залежатиме від виконання таких умов:

1) централізація й відповідальність  влади, що дає змогу виключити  політичний популізм як чинник  прийняття й реалізації, можливо,  непопулярних, але необхідних заходів  щодо економії всіх бюджетних  витрат, їх реструктуризації з  позицій досягнення макроекономічного  ефекту;

2) законодавче закріплення  програми виходу із кризи та  отримання урядом від суспільства,  політичних партій, опозиції лага  довіри на період подолання  кризових явищ;

3) прийняття до реалізації  науково обґрунтованої, з реальними  довгостроковими загальнодержавними  проектами, стратегії соціально-економічного  розвитку країни та бюджетної  стратегії;

4) оптимізація структури  доходів і видатків державного  бюджету, обсягів дефіциту державного  бюджету й державного кредиту  з позицій реалізації наслідків  економічної кризи та водночас  цільових проектів і пріоритетів  бюджетної стратегії;

5) розроблення механізму  системи дієвого фінансового  контролю та персональної відповідальності  за цільовий характер і ефективність  використання бюджетних коштів.

Ефективність соціально-економічної, бюджетної політики в Україні  в умовах загострення політичних суперечностей в першу чергу  залежить від політичної волі керівництва  країни, усвідомлення пріоритетності загальнодержавних, загальнонаціональних інтересів і створення ефективного  механізму їх реалізації через існуючі  інститути фінансової системи, наявності  відповідного правового поля й відповідальності кожного урядовця насамперед перед громадянами України. На сьогодні нам необхідно передусім подолати період політичного хаосу й безвідповідальності, зберегти та зміцнити державність. Саме такий підхід повинен бути визначальним у процесі подолання суперечностей у реалізації бюджетної політики держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Напрями вдосконалення бюджетної  політики України із  врахуванням  зарубіжного досвіду

 

Постановка проблеми.

Побудова раціональних моделей  державної регіональної політики відіграє важливу роль, а саме: забезпечує реалізацію довгострокових цілей соціально-економічного розвитку регіонів і країни; допомагає  реально оцінити потенціал регіонів і можливості маневрування ним; враховує можливі варіанти виникнення та впливу факторів інвестиційного клімату та дозволяє мінімізувати їх негативну  дію для економіки; відображає переваги і недоліки розвитку відповідних  регіонів; забезпечує поєднання загальнодержавних  і регіональних інтересів: визначає основні критеріальні оцінки шляхів реалізації розроблених моделей  та передумови стратегічних змін загальної  структури управління регіональним розвитком.

За умов трансформації  соціально-економічних відносин вирішення  цього завдання вимагає формування на регіональному рівні моделі управління, основу якої становитиме налагодження ефективної взаємодії органів влади  з бізнесовими структурами.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Проблеми державного регулювання  розвитку регіонів досліджуються як зарубіжними, так і вітчизняними вченими. Серед зарубіжних науковців  слід відмітити праці П. Самуельсона, А. Сміта, І. Фішера, Д. Хікса, У. Шарпа; вітчизняних – О.М. Алимова, П.Ю. Бєленького, М.П. Бутка, М.І. Долішнього, О.О. Єрошкіної, О.М. Іваницької, О.В. Іванченко, В.Ю. Керецман, М.Х. Корецького, Ю.Б. Коротича, О.П. Крайника, М.А. Латиніна, А.С. Лисецького, О.Г. Топчієва, Ю.М. Хвесика, та інших. Так, зокрема, сутність, основні напрямки, пріоритети державної регіональної політики визначили М.М. Миколайчук та Д.В. Нехайчук.

Постановка завдання.

– визначити ефективну  реалізацію інвестиційних проектів, спрямованих на соціально-економічний  розвиток регіону;

– обгрунтувати механізм стимулювання державою суб’єктів господарювання до здійснення економічної діяльності на визначеній території.

Виклад основного  матеріалу.

В основу співпраці місцевих органів влади з вищими і центральними органами влади належить покласти принципи європейської демократії, що концентровано  викладені у проекті Європейської Хартії регіональної демократії, зокрема  принцип «сплетіння» інтересів (coshesion), який передбачає спільне вирішення  завдань, що стоять перед ними. Тобто, держава та регіони мають тісно  співробітничати (кооперуватися) з  метою досягнення консенсусу між  загальнонаціональними та регіональними  інтересами [2, с. 137].

Стаття 3 проекту Хартії закріплює, що визнання та впровадження у системі  публічної влади інституту регіонального  самоврядування є одним з елементів  системи демократичного врядування. Діяльність регіональних влад повинна  ґрунтуватися на демократичних принципах: визнання прав людини; забезпечення миру, стабільності та процвітання; міцного  солідарного розвитку. Таким чином, проект Європейської Хартії регіональної демократії зорієнтований не лише на побудову системи регіональної демократії, але й забезпечення її ефективності [1, с. 104]. Теоретичне обґрунтування та закріплення принципи регіоналізму знайшли у цілому ряді документів Ради Європи – інституції, що виробляє стандарт сучасної демократії [1, с. 98].

Формування і реалізація запропонованої моделі має ґрунтуватися на положеннях концепції демократичного врядування, теорії соціальних мереж, нової інституційної теорії, що передбачають формування рівноважного механізму  взаємодії між секторами суспільства, побудованому на засадах діалогу, консультацій і співпраці. З положень концепції  демократичного врядування, що мають  визначальне значення, необхідно  виділити:

- участь громадян (реалізується  завдяки забезпеченню права голосу  громадян у прийнятті рішень  – прямо або через посередництво  легітимних інститутів, які представляють  їх інтереси, свободі асоціацій  і слова, делегуванню владою  інститутам громадянського суспільства  певних повноважень, готовності  сторін публічно-управлінських відносин  до конструктивного діалогу і  співпраці);

- партнерство (органи  публічної влади, бізнес, громадські  організації об’єднують зусилля  задля вирішення актуальних проблем  суспільного розвитку);

- прозорість (повнота інформації  про діяльність органів публічної  влади, її доступність для усіх, хто у ній зацікавлений);

- чутливість (здатність публічних  інститутів чутливо реагувати  на потреби громадян);

- орієнтація на згоду  (дотримання балансу інтересів  для досягнення широкого консенсусу  з питань, що найбільш відповідають  інтересам громадян і їх груп, і способів, за допомогою яких  цього слід добиватися);

- результативність і дієвість (максимально ефективне використання  ресурсів для задоволення суспільних  потреб. Базовий критерій оцінки  – розвиток);

- підзвітність (органи публічної  влади підзвітні громадянам, інституційним  носіям права);

- відповідальність (відповідальність  органів управління перед політиками, які визначають політичний курс, і перед громадянами, споживачами  послуг);

- стратегічне бачення  (органи влади, бізнес, громадські  організації та їх лідери  виходять з довгострокових перспектив і чітко уявляють собі шляхи  їх реалізації) [3, с. 48].

Слід констатувати, що модель демократичного врядування, при визнанні всього її потенціалу, поки що не повною мірою знаходить своє впровадження в системі публічної влади  України. Контроль громадян за діями влади як на центральному, так і на регіональному рівні не має системного характеру. Органи влади досить часто лише формально запроваджують елементи партнерства з громадянами. Суттєві проблеми існують з верховенством права, справедливим характером діяльності судів та інших державних установ. Безвідповідальність, низька дієвість та ефективність, відсутність стратегічного мислення є характеристиками сучасного управління процесу в Україні [1, с. 105–106].

Проте певним досягненням  сьогодення є усвідомлення того факту, що саме партнерство, зокрема державно-приватне партнерство може стати основним засобом розв’язання соціально-економічних  проблем. Тобто потрібні конкретні  дії, спрямовані на випереджаюче теоретичне осмислення актуальних проблем суспільного  розвитку, на їх своєчасне та послідовне практичне вирішення, і зрештою  – на реалізацію місії публічної  влади як механізму самоуправління і саморозвитку суспільства.

Узагальнення результатів  проведеного аналізу дає можливість визначити концептуальні параметри  такої моделі, зокрема, процесу реалізації державної регіональної політики і  організаційно-структурного механізму  його забезпечення.

Так, з метою створення  максимально ефективних умов для  розвитку тих чи інших територій  з урахуванням балансу їх самодостатності, та виходячи з того, що розвиток регіонів України має будуватися на принципах  саморозвитку, державна регіональна  політика має реалізуватися на основі змістової моделі.

При формуванні політики регіонального  розвитку мають бути враховані ідеї, цілі та напрямки, які закладені  в Державній стратегії регіонального  розвитку на період до 2015 року. Кінцевою метою Стратегії є створення  умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів, забезпечення їх сталого  розвитку на сучасній технологічній  основі, високої продуктивності виробництва  та зайнятості населення.

Такий підхід дасть можливість забезпечити стійкий і збалансований  розвиток країни в цілому, наблизити  рівень життя до європейських стандартів та створити умови для посилення  економічної активності в усіх регіонах країни, що сприятиме поступовому  пом’якшенню регіональних диспропорцій, зменшенню ризиків утворення  депресивних територій та захистить  суспільство від значних витрат на відновлення належних умов їх життєдіяльності.

Для забезпечення ефективної реалізації державної регіональної політики відповідно до запропонованої моделі належить виокремити головні  інструменти та механізми.

Ефективна реалізація інвестиційних  проектів, спрямованих на соціально-економічний  розвиток – стимулювання соціально-економічного розвитку територій.

Для підвищення ефективності реалізації політики регіонального  розвитку необхідно привернути увагу  на розробку механізму узгоджених заходів  загальнодержавного та регіонального  регулювання і стимулювання інвестицій. І першим напрямом узгоджених дій  повинно бути забезпечене посилення  державного контролю за цільовою витратою коштів бюджету, що направляються на інвестиції у формі безповоротного фінансування і кредитування. Має  бути розширена практика спільного  державно-комерційного фінансування інвестиційних  проектів, а також використання частини  бюджетних коштів на реалізацію особливо ефективних і швидкоокупних інвестиційних  проектів і об’єктів малого бізнесу, незалежно від їхньої галузевої  приналежності й форм власності  для прискорення структурно-технологічної  перебудови виробництва. У цьому  переліку заходів мають також  бути гарантування позик, експортного  кредитування, покриття за рахунок  коштів Державного бюджету венчурного капіталу, державне страхування за пільговими ставками та інші.

Звичайно, обмеженість бюджетних  коштів не дає підстав сподіватися  на активне включення в систему  стимулювання інвестицій прямих державних заходів. Проте мінімально необхідний їхній рівень, який повинен забезпечити умови спрямування інвестиційних потоків на досягнення цілей комплексного сталого розвитку, потребує особливої уваги дослідників та регіональних органів влади.