Релігія та філософія Стародавньої Індії

 2.2. Буддизм

Життя складається з насолод і страждань. Людина прагне до того, щоб по можливості позбутися страждань і отримати якомога більше насолод, не можна нехтувати сприятливими можливостями для насолоди життям через нездійсненні надії на насолоди у майбутньому житті. Гарний вчинок - той, який приносить більше насолод, відповідно, поганий той, який приносить більше страждань. Чесність і порок, на думку стародавньоіндійських матеріалістів, суть лише вимисел Священного писання, а, отже, не мають великої цінності. Такі твердження не могли не займати релігійних почуттів благочестивих індійців. У ході критики емпіризму стародавньоіндійського матеріалізму відточувалася логіка індійської філософської думки, через розуміння природи безпосереднього сприйняття поглиблювалося усвідомлення життєвого досвіду як основи філософської рефлексії.

Буддизм - релігійно-філософське вчення - виникло в Індії у VI-V стст. до н. е. Його засновником вважають індійського принца Сідхарху Гаутаму, який отримав пізніше ім'я Будди - Просвітленого. Просвітлення Гаутами заклало основи буддійської релігії і філософії, що тривалий період поширювалися на території Цейлону, Тибету, Китаю, Японії та Кореї. Найдавнішим джерелом, що містить учення Будди, є Трипітака (Три кошики вчень), укладена його найближчими учнями. Трипітака має три канонічних тексти: «Вінаяпітаку» (правила поведінки), «Абхідхаммапітаку» (філософські погляди на зовнішній світ та буття в ньому людини), «Суттапітаку» (зібрання проповідей і висловів Будди).

Філософська доктрина буддизму стверджує, що життя людини повне страждань, і важливо покласти їм край. Не теоретизування про душу і світ, а пошук шляху звільнення людини від страждань є справжнім призначенням людини. Буддійська ідея звільнення людини від страждань так чи інакше поділялася практично всіма філософськими системами Стародавньої Індії, лише теоретичне підґрунтя ідеї викликало заперечення прихильників ортодоксальних учень. На противагу брахманізму, буддизм декларував рівність людей незалежно від станової та кастової приналежності, а також виступав проти доктрини Атмана - субстанційного Я, Душі, всепроникаючого і постійного духовного початку.

Замість духовного початку буддизм розглядав потік послідовних станів як джерело ілюзії постійної душі. Усі речі підлягають змінамі розкладу, стверджували буддисти. Існування є лише моментом у такому потоці постійності. Не існує і незмінності душі, тому що незмінність лише видимість душі, яка залишалася б незмінною у безперервному потоці перероджень. Життя - безперервний ряд станів, кожен з яких безпосередньо залежить від попереднього і породжує наступний. Душа і людина - лише умовні назви певного поєднання тіла, самосвідомості, подібно до того, як колісниця - сукупність коліс, осей, голобель. Існування людини повністю залежить від такої сукупності. Коли сукупність розпадається, людина припиняє існування. Ланцюг смертей-народжень - це коло сансари, у якій статус живої істоти при кожному народженні визначається співвідносинами позитивної і негативної активності у попередньому існуванні, тобто кармою.

Спасіння мислителя як занурення у нірвану - стан Будди, абсолютного спокою, звільнення від пристрастей і бажань. Буддизм же стверджує, що всі явища світу зумовлені. Хто бачить загальний зв'язок - той бачить і закон (дхамму), «хто бачить закон (дхамму) - той бачить причинний зв'язок» - така думка Будди. Для того, хто осягнув закон (дхамму), стверджує буддизм, відкриються «Чотири благородних істини»: життя у світі повне страждань; існує причина таких страждань; можна припинити страждання; існує шлях, який приведе до припинення страждань.

Буддизм учив, що не тільки смерть, хвороба, старість, горе, сум, бажання, відчай, але й все, що прив'язує людину до земного, є стражданням (духка). Молодість минає, задоволення колись закінчуються, страх людини втратити їх перетворює задоволення на справжні джерела страху, скорботи і страждання. У вченні Будди дається визначення дванадцяти джерел страждань. Усі земні страждання починаються з народження - джаті. Якби людина не народжувалася, то не зазнавала б ні хвороб, ні смерті. Народження зумовлене прагненням до життя - бхавою. Саме прагнення приводить людину до народження у світі. Бажання бути народженим випливає з прив'язаності до речей - упадани. Прив'язаність до речей - результат жаги насолоджуватися предметами зовнішнього світу - тришни. Щоб виникла жага речей, то речі мають спочатку міститися у чуттєвому досвіді - ведані, оскільки неможливо бажати того, що ніколи не сприймалося і не закріплювалося у якому-небудь досвіді. Чуттєвий досвід передбачає зіткнення з об'єктами - спаршу. Зіткнення з об'єктами можливе лише за наявності органів сприйняття - п'яти почуттів і розуму, які утворюють тілесно-духовний ембріон людини - нама-рупу. Такий організм це зміг би розвиватися у череві матері і народитися, якби був мертвий, тобто позбавлений деякої первісної свідомості - віджняни. Наявність первісної свідомості, яку вимушені, за вченням буддизму, визнати у ембріона, є лише проявом вражень минулого буття - самскару. Саме такі враження, що містять у знятому вигляді результати всіх минулих Діянь, зумовлюють нове народження. Стійкість вражень, а, отже, кожне наступне народження пояснюється лише однією причиною - незнанням  -авіл'єю. Якби людина подолала незнання і набула справжнього знання свого життя, то могла б уникнути долі (карми), яка викликає нові народження і супровідні їм страждання. Така саисара - коло буття і причина страждань.

Припинення страждань - це усунення земних пристрастей, всього того, що зв'язує людину із світом. Стан звільнення означає згасання при страстей - нірвану. Вчинки людини, яка досягла згасання пристрастей, позбавлені жаги життя, прив'язаності до нього, не породжують долю (карму) і, отже, переродження. Згасання пристрастей -це етап безтурботності, незворушеності і неупередженого самовладання людини, пояснити його у поняттях повсякденного досвіду неможливо. Згасання пристрастей можна досягти і в сучасному житті, якщо суворо дотримуватися шляху - маргу, яким йшов Будда і якого можуть дотримуватися інші. Шлях марга має назву восьмиступеневий благородний шлях. Оскільки визначною причиною страждань людини, за вченням Будди, є незнання і помилки, що випливають, то найперша умова звільнення - формування правильних поглядів: засвоєння суті буддизму, чотирьох благородних істин. Для перетворення життя необхідно також долати недобрі нахили і наміри, ворожнечу до людей. Людина має уникати неправди, наклепів, брутальності, не завдавати шкоди всьому живому, не красти, не вдаватися до недозволеного у досягненні своєї мети, здобувати засоби до існування лише чесним шляхом. Правильна рішучість - саммасакаппа - контролює людину: спілкування, поведінку і, нарешті, весь спосіб життя. Але навіть дотримуючись правил уникнення страждань, загальноприйнятих норм поведінки, людина не застрахована від втрати здобутого. Причина найчастіше прихована у закоренілих звичках та ідеях, що за сприятливих умов обов'язково проявляться. Єдиний засіб, що дозволяє протистояти закоренілим звичкам і появі шкідливих ідей - це правильне зусилля - саммаваява, тобто вироблення протилежних звичок та ідей.

Шлях звільнення передбачає постійну пильність: слід завжди пам'ятати про вже досягнуте. Правильне мислення полягає у постійному утриманні свого Я від змішування із змістом свідомості, почуттів. Тому і слід розглядати тіло як тіло, відчуття як відчуття, розум як розум. Усе це тлінне і минуще. Судження типу: «Я розгніваний!», «Я у скорботі», «Це моє» не повинні затьмарювати чистоту думки, її постійну зосередженість на істині. В результаті правильних поглядів, правильної рішучості, правильного спілкування, правильної поведінки, способу життя, правильного зусилля, спрямування думки виникає правильне зосередження (саммасамадхі), за допомогою якого людина крок за кроком звільняється від страждань, досягає безпристрасності, досконалої мудрості (праджії) і досконалої праведності (шили).

Вчення старійшин (хінаяиа або тхеравада) - пайраїшіша форма буддизму, свого роду релігія без  бога, місце якого займає загальний моральний закон - Дхарма (або Дхамма). Повністю поділяючи ідею буддизму про восьмиступепевий благородний шлях звільнення від страждань, учення стверджує, що кожна людина повинна сама, без сторонньої допомоги, без сподівань па божественне милосердя, лише дотримуючись шляху, що вказаний Буддою, і віруючи в моральний закон, досягти власного звільнення. Такий шлях надзвичайно тяжкий і під силу лише небагатьом обраним.

Стрімке поширення буддизму, зростання чисельності прихильників основні фактори, що зумовили появу модифікацій ортодоксального вчення і мали відносно закритий характер, незрозумілі широким верствам населення. Виникло вчення Махаяни. Найбільш значуща в буддизмі, за Махаяною, ідея спасіння всіх істот, які страждають. В ученні Махаяпи підкреслюється: все життя Будди після просвітління служить тим, хто страждає, тому просвітління треба шукати не для власного порятунку, а для звільнення всіх істот, які сповненні почуттям життя. Духовний ідеал Махаяни -досягнення стану мудрого існування - бодхісаттви (або бодісаттви). Мудрість існування полегшувала страждання інших, а страждання інших сприймали на себе мудреці, які досягли мудрого існування.

Вчення про мудре існування ґрунтувалися на розумінні індивідуального Я як моменту абсолютної реальності. Звичайно, історичний Будда -Гаутама - в філософії Махаяии перетворювався у символ первісного буття. Існували перекази про три різні Трикаї (три тіла), перевтілення і народження Будди. За доктриною трикаї, окремі Будди - в тому числі і історичний Гаутама - лише імена верховного божества. Концепція Махаяни - мудрого існування - знайшла поширення в китайських школах буддизму. Буддизм починає історичний шлях з відкидання зовнішньої релігійності ортодоксального індуїзму. Але, не зважаючи на перетворення буддизму на одну із світових релігій, філософія буддизму невидимими нитками зв'язує буддизм з історичним лоном - давньою культурою індо-аріїв, справила значний вплив на розвиток філософської думки Індії.

 2.3.Філософія істинного пізнання

Філософська система істинного пізнання (ньяя), перша згадка про яку припадає на III ст. до н. е., названа наукою про істинне пізнання або теорією правильного міркування і доведення (таркашастра або праманашастра). Система істинного пізнання - одна з найдавніших ортодоксальних систем філософії Індії, її загальний виклад подається у «Ньяя-сутрі» Гаутами (Готама або Акшепади). Значення терміна н'яя - входження в предмет, аналітичне дослідження, умовивід. У центрі вчення ньяя - питання природи і механізму пізнання, дослідження об'єктів пізнання шляхом канонів логічного доведення. Зміст питань, що розглядаються школою істинного пізнання (ньяя), можна з'ясувати лише загально в контексті формування логічної потреби в стародавній Індії. Логіка - особливий рід знання - виникає в середовищі брахманів через потребу правильного тлумачення ведійських текстів, що мали відношення до ритуалів жертвопринесення. Спогади про дискусії з приводу тлумачення системи істинного пізнання зустрічаються уже в Упанішадах. З дискусіями і пов'язують історію логічного вчення істинного пізнання (ньяя), яке іноді називають мистецтвом дискусій (вадвід'єю) або мистецтвом суперечок (таркавід'єю).

Основна мета системи істинного пізнання (ньяя) визначається у «ньяя-сутра» як узгодження логічної концепції брахманізму  і його релігійних догматів. Сформульована система логічного обґрунтування теїстичної теорії пізнання брахманізму. Поняття знання, істина у логіці системи істинного пізнання, за допомогою яких людина здобуває істинне знання. Будь-яке знання, за системою істинного пізнання, набирає форми судження. Судження розкладається на іменник і прикметник, причому іменник -те, що характеризується, визначається (вішеш'я), а прикметник - те, що характеризує (вішешана). Судження, що розкриває дійсну природу об'єктів, мислиться як «прамана» - дійсне знання. Іменник вказує на існування певної речі, прикметник визначає її природу, суть. Критерієм дійсності пізнання, за системою істинного пізнання, не може стати саме знання. Встановлення істинності - прерогатива досвіду.

На відміну від філософії локаяти, що визнає єдиним істинним способом пізнання безпосереднє сприйняття, у системі істинного пізнання таких способів чотири. Поряд з безпосереднім сприйманням виділяються самостійні джерела пізнання: висновок (ануману), порівняння (упаману) і словесне свідчення (шабду). Система істинного пізнання передбачає безпосередність сприйняття і незумовленість попереднім досвідом. Ці достоїнства роблять сприймання самостійним джерелом істинного пізнання. Безпосереднє сприйняття може не визначатись (нірвікальпа) або визначатись (савікальпа). До невизначеності належать знання простого існування речі, тобто таке уявлення об'єкту, що не вимагає його вираження у словах. Адже можна і не знати, як називається об'єкт. Певне сприйняття. Окрім уявлення про існування речі, має знання її природи, тому з необхідністю набирає форми слова, судження. Істинне пізнання н'яя також допускає сприймання не тільки окремих, одиничних об'єктів, а й загального. Коли сприймають людину як людину, сприймають у ній людське (суть), якщо у ній важко визнати людину. Сприймати людське і означає сприймати загальне для всіх людей, оскільки людськість - їх загальна природа. Крім звичайних сприймань, в ученні істинного пізнання н'яя виділяють ще й інтуїтивне сприймання - погоджу. Таке сприймання - прерогатива людей, які досягли духовної досконалості. Те, що звичайно здоровому глузду здається безкінечно складним і навіть неможливим, відкривається пророкам і йогінам.

Іншим способом пізнання, поряд із сприйманням, система істинного пізнання визнає логічний висновок, або умовивід. Знання, що суб'єкт має деяку ознаку і що ознака незмінне супроводжується властивістю, наявність якої встановлюється, дає можливість зробити висновок, що суб'єкт має таку ж властивість, У термінах логіки суть висновку виражається так: все, що можна стверджувати про весь клас, можна стверджувати і про індивідуум, який належить до класу. У логіці істинного пізнання наведена фігура умовиводу є універсальною. Усі інші способи побудови умовиводів мисляться лише як її модифікації.

Третій спосіб пізнання у теорії ньяків — це порівняння, знання, відповідність слова та його значення. Пізнання шляхом порівняння ґрунтується на такому описі об'єктів, який спирався б на вже відомі об'єкти і вказував на подібність до тих, що сприймаються.

І, нарешті, четвертий спосіб пізнання, що виділяється у філософії істинного пізнання, - це свідчення, яке заслуговує безумовної довіри (шаби). Безумовно, заслуговують довіри свідчення Священного писання, а також свідчення авторитетних осіб.

Істинне пізнання - у єдності сприймання: порівняння, висновок і свідчення - ось елементи істинного сприймання дійсності і, насамперед, пізнання власної природи. Пізнання власної природи є необхідною умовою звільнення людини від страждань. Якщо людина завдяки знанню істинної природи Я і зовнішнього світу, звільняється від помилкових бажань і спонукань, припиняє підпадати під вплив результатів власних вчинків долі (карми). Минуле, вичерпавши свою дію, неспроможне більше викликати нове народження і нові страждання. Логічні розробки істинного пізнання суттєво вплинули на формування систематичної філософії Індії. Основоположні принципи істинного пізнання прийняті практично усіма філософськими школами.

 2.4. Ортодоксальна система філософії Індії

Одна з ортодоксальних систем філософії Стародавньої Індії -санкх'я склалася близько І ст. н. е. За переказами, засновник філософії санкх'я - Капіла, який жив приблизно не пізніше VII ст. н. е. Капіла - особа легендарна. Його називали сином Брахми, втіленням богів Вішну і Агні. Найдавніші джерела санкх'я, що дійшли до сучасності, - Санкх'я-карика ішвара-Кришни. Будучи дуалістичним ученням, санкх'я визнає існування у Всесвіті двох першопочатків: матеріального - пракриті (матерії, природи) і духовного - пуруші (свідомості). Свідомість (пуруша) не є ні Богом-творцем, ні світовим духом, а є вічною, незмінною індивідуальною свідомістю, що споглядає хід життя живої істоти, де перебуває і процес еволюції всього Всесвіту. Матеріальний початок постійно змінюється і розвивається, підпорядкований закону причинно-наслідкового зв'язку. Усі видозміни матеріального початку залежать від того, у якому співвідношенні представлені три гуни - основні матеріальні якості: саттва (ясність, чистота), тамас (інертність) та раджас (активність). Поєднання гун зумовлює всю різноманітність природи. Контакт матеріального (пракриті) з духовним (пурушею) - це початок еволюції індивіда і Всесвіту.