Наука как феномен культуры

В своїй єдності сукупні соціальний статус і соціальна роль науки вказує на її положення в соціальній ієрархії. Існує кілька основних показників соціального положення, значення яких залежить від особливостей і рівня розвитку суспільства. Насамперед, це економічні дані: абсолютні і відносні показники фінансування наукової діяльності з боку держави, частка коштів на наукові дослідження в корпоративному бюджеті, рівень прибутків науковців і т.п. Важливу роль в оцінці соціального положення науки відіграють також престижність наукової діяльності: авторитетність думки видатних вчених при розв'язанні важливих соціальних питань, форми фіксації заслуг перед суспільством (нагороди, премії тощо) і їхня значимість, престижність професії науковця для нового покоління.

Положення науки в суспільстві і домінуюча оцінка її соціальної ролі багато в чому визначають державну політику в сфері науки, що, у свою чергу, є головним фактором формування соціальних умов існування науки. Якщо через поняття "соціальний статус", "соціальна роль", "соціальний стан" можна реконструювати місце науки в суспільстві стосовно сучасності, то через аналіз "соціальних умов" виявляються можливості реалізації наукового потенціалу.

Оцінка соціальних умов існування науки, яка використовується, наприклад, у практиці планування розвитку науки в розвинених державах, включає в себе величезну кількість параметрів. Відзначимо тільки основні.

Оцінку правових умов можна звести до відповіді на питання, чи забезпечує існуюча система законодавства ефективну регламентацію в сфері наукової діяльності? У першу чергу, це стосується системи обмежень: заборони на дослідження, наприклад досліди на собі, заборони на наукову діяльність для певних категорій людей, наприклад, за станом здоров'я або за політичними переконаннями, заборони на поширення наукової інформації, наприклад, військова, державна, корпоративна таємниці.

Оцінка фінансових умов в сучасних умовах - дуже складна проблема, оскільки наука в межах наявних у неї людських ресурсів вже спроможна використовувати суму, що перевищує сукупний бюджет розвинених країн. Тому фінансові умови частіше за все оцінюють відносно запланованих програм досліджень. Той же механізм використовують при оцінці матеріально-технічної бази - наскільки вона дозволяє проводити заплановані дослідження.

В умовах інформаційного суспільства важливим елементом соціальних умов є суспільна думка. В розвинених демократіях вплив суспільної думки на політику взагалі, і на наукову політику зокрема, дуже відчутний. Досить пригадати гучні пропагандистські компанії з проблеми клонування.

6. Наука як соціокультурний елемент

Наука розглядається насамперед як соціокультурний феномен. Це означає, що вона залежить від різноманітних сил, що діють у суспільстві, визначає свої пріоритети в соціальному контексті, тяжіє до компромісів і сама значною мірою детермінує суспільне життя. Тим самим фіксується двоякого роду залежність: як соціокультурний феномен наука виникла як відповідь на потребу людства у виробництві й отриманні істинного, адекватного знання про світ, й існує, помітно впливаючи на розвиток усіх сфер суспільного життя.. Ще Ф.Бекон у свій час відзначав: “Удосконалювання науки варто чекати не від здатності чи моторності якої-небудь окремої людини, а від послідовної діяльності багатьох поколінь, що змінюють одне одного”. Учений — завжди представник того чи іншого соціокультурного середовища. Головне завдання науки — пошук істини, а, отже, й критика, полеміка, суперечка — це невід’ємні моменти науки. Учений знаходиться в ситуації постійного підтвердження своєї професійності за допомогою публікацій, виступів, кваліфікаційних дисциплінарних вимог, і часто вступає в складні відносини як зі своїми опонентами-колегами, так і з громадською думкою. Звичайно ж, творчий потенціал особистості може залишитися нереалізованим або виявитися пригніченим суспільною системою. Але зробити відкриття, винайти щось нове може лише індивід, що володіє проникливим розумом і необхідними знаннями, а не суспільство як таке. В епоху НТП роль науки настільки непомірно зросла, що потрібна була нова шкала її внутрішньої диференціації. І мова вже йшла не тільки про теоретиків чи експериментаторів. Стало очевидним, що у великій науці одні вчені більше схиляються до евристичної пошукової діяльності — висування нових ідей, інші — до аналітичної і експлікаційної — обґрунтування наявних, треті — до їхньої перевірки, четверті — до впровадження добутого наукового знання. Науково-дослідна діяльність визнається необхідною і стійкою соціокультурною традицією, без якої нормальне існування і розвиток суспільства неможливий. Наука складає один з пріоритетних напрямків діяльності будь-якої цивілізованої держави. Відповідаючи на економічні потреби суспільства, наука реалізує себе у функції безпосередньої продуктивної сили, виступаючи як найважливіший чинник господарсько-культурного розвитку людей. Саме велике машинне виробництво, що виникло в результаті індустріального перевороту XVІІІ-XIX ст., склало матеріальну базу для перетворення науки в безпосередню продуктивну силу. Кожне нове відкриття стає основою для винаходу. Різноманітні галузі виробництва починають розвиватися як безпосередні технологічні застосування даних різних галузей науки, що сьогодні помітно комерціалізуються. Наука, на відміну від інших вільних професій, не приносить одразу економічного доходу і не пов'язана прямо з безпосередньою вигодою. У розвиток сучасної науки необхідно вкладати значні засоби, не сподіваючись їх швидко окупити. Відповідаючи на ідеологічні потреби суспільства, наука з'являється як інструмент політики. З історії вітчизняної науки видно, як марксистська ідеологія цілком і тотально контролювала науку, вела боротьбу з кібернетикою, генетикою, математичною логікою і квантовою теорією. Оцінюючи цю грань розвитку марксистської науки, Е. Агацці приходить до цікавих висновків: “...вона [ідеологія] прагнула позбавити науку іміджу об'єктивного знання, який забезпечував їй перевагу над ідеологічним мисленням... Марксисти стверджували про соціальну залежність науки, особливо як діяльності, у її прикладних галузях і компромісах із владою (прагматичний рівень), а, крім того, схилялися до ототожнення науки з технологією”4. Офіційна наука завжди вимушена підтримувати основні ідеологічні установки суспільства, надавати інтелектуальні аргументи і практичний інструментарій, який допомагає зберегти існуючій владі й ідеології своє привілейоване положення. У цьому відношенні науці запропоновано “надихатися” ідеологією, включати її в саму себе. Як влучно помітив Т. Кун, “вчені учаться вирішувати головоломки, і за всім цим ховається велика ідеологія”5. Тому висновок про нейтральність науки завжди є полемічним. Оскільки засвоєння ідеології часто починається на несвідомому рівні, у процесі первинної соціалізації, то наука в принципі ніколи цілком не може звільнитися від впливу ідеології, хоча завжди прагне бути антиідеологічною. До характеристик ідеології відносять перекручування реальності, догматизм, нетерпимість, нефальсифікованість. Наука сповідує протилежні принципи: вона прагне до точного й адекватного відображення реальності, найчастіше терпима до конкуруючих теорій, ніколи не зупиняється на досягнутому і піддається фальсифікації. Соціально-психологічні фактори, що визначають науку, вимагають уведення в контекст наукового дослідження уявлень про історичну й соціальну свідомість, міркувань про особистісний портрет ученого, когнітивні механізми пізнання і мотивації його діяльності. Вони зобов'язують піддати науку соціологічному дослідженню, тим більше що наука як соціокультурний феномен, має не тільки позитивні, але й негативні наслідки свого розвитку. Філософи застерігають від ситуації, коли застосування науки втрачає моральний і гуманістичний зміст. Складність пояснення науки як соціокультурного феномену полягає в тому, що наука все-таки не поступається своєю автономією і не розчиняється цілком у контексті соціальних відносин. Безумовно, наука — “підприємство комунітарне” (колективне). Жоден учений не може не спиратися на досягнення своїх колег, на сукупну пам'ять людського роду. Наука вимагає співробітництва багатьох людей, вона інтерсуб’єктивна. Міждисциплінарні дослідження, які є характерними для сучасності, підкреслюють, що всякий результат є плодом колективних зусиль. Іншими словами, кожне суспільство має науку, що відповідає рівню його цивілізованої розвиненості. Існує розподіл на “зовнішню” і “внутрішню” соціальність науки6. Коли існує залежність від соціально-економічних, ідеологічних і духовних умов функціонування того чи іншого типу суспільства і держави, що визначає політику стосовно науки, способи підтримки її розвитку чи стримування її росту, то мова йде про “зовнішню” соціальність науки. Вплив внутрішніх ментальних установок, норм і цінностей наукового співтовариства й окремих учених, що забарвлюють стилістичні особливості мислення і самовираження ученого, залежність від особливостей епохи і конкретного періоду часу складають уявлення про “внутрішню” соціальність. У пошуках відповіді на питання, чим же обумовлений прогрес науки, варто виділяти не тільки відносини науки й виробництва, але й безліч інших факторів, серед яких — інституціональні, власне інтелектуальні, філософські, релігійні і естетичні. Тому промислова революція, економічний ріст чи занепад, політичні умови стабільності чи дестабілізації повинні бути зрозумілі як фактори, що істотно визначають буття науки в системі інших форм суспільної свідомості. Наука, яка розуміється як соціокультурний феномен, припускає співвіднесення з типом цивілізаційного розвитку. Відповідно до класифікації А. Тойнбі виділяється 21 тип цивілізації. Більш загальний підхід пропонує загальноцивілізаційний поділ з урахуванням двох різновидів: традиційного й техногенного. Останні виникли в XV-XVII ст. у зв'язку з появою в європейському регіоні техногенних суспільств. Деякі традиційні суспільства були поглинені техногенними, інші набули гібридних рис, еквілібруючи між техногенними і традиційними орієнтаціями. При характеристиці традиційних типів суспільства характерним є те, що вони, володіючи уповільненим темпом розвитку, дотримуються його стійких стереотипів. Пріоритет віддається канонізованим і регламентуючим формам мислення, прийнятим традиціям та нормам, сталим зразкам поведінки. Консерватизм способів діяльності, повільні темпи їх еволюції відрізняють традиційну цивілізацію від техногенної, котру іноді імнують західною. Темп її розвитку іноді досягає величезних швидкостей. Перебудова і переосмислення прийнятих основоположень, використання нових можливостей створюють внутрішні резерви росту і розвитку техногенних цивілізацій. У техногенних суспільствах основною цінністю є не канон і норма, а інновація та новизна. Культурна матриця техногенного розвитку проходить три стадії: перед-індустріальну, індустріальну, постіндустріальну. Найважливішою характеристикою є розвиток техніки і технології. Техногенний тип розвитку — це прискорена зміна природного середовища, що поєднана з активною трансформацією соціальних зв'язків людей. Вважається, що техногенна цивілізація живе біля 300 років. Вона дуже агресивна і приводить до загибелі багатьох сакральних культурних традицій. Зовнішній світ перетворюється в арену діяльності людини. Людина виступає центром, що випромінює струми активного, перетворюючого, підкорюючого імпульсу. Звідси — й характеристика загальнокультурних відносин з використанням поняття “сила”: продуктивні сили, сила знання, інтелектуальні сили. У традиційному і техногенному суспільствах різне відношення і до проблеми автономії особистості. Традиційному суспільству автономія особистості взагалі невластива, реалізувати особистість можна, лише належачи до якої-небудь корпорації як елемент корпоративних зв'язків. У техногенному суспільстві відстоюється автономія особистості, що дозволяє занурюватися в різні соціальні спільності і культурні традиції. Людина розуміється як активно діяльнісна істота. Її діяльність екстенсивна, спрямована зовні, на перетворення і переробку зовнішнього світу і природи, яку необхідно підкорити. Однак, природа не може бути бездонним резервуаром для різного роду техногенних вправ, оскільки людська діяльність споконвічно проявлялася як компонент біосфери, але не її домінанти. Проблема, яка пов'язана з класифікацією функцій науки, і дотепер залишається спірною тому, що наука розвивалася, покладаючи на себе нові і нові функції. Виступаючи в ролі соціокультурного феномену, вона починає більше піклуватися не про об'єктивну і безособистісну закономірність, а про коеволюційне вписування у світ усіх досягнень науково-технічного прогресу. У якості особливої й пріоритетної проблеми виділяють питання про соціальні функції науки. У навчальному посібнику під редакцією І.Т.Фролова “Вступ до філософії” відзначають наступні три соціальні функції науки: (1) культурно-світоглядну функцію науки; (2) функцію безпосередньої продуктивної сили; (3) функцію соціальної сили. Вже з моменту зародження в Древньому світі, наука виступала важливим чинником подолання пережитків міфологічного світогляду. Саме її виникнення багато в чому зумовлене потребою суспільства в новому баченні, розумінні світу, що спирається на знання. У епоху середньовіччя наука поступово здає світоглядні позиції. Положення верховної світоглядної інстанції завойовує релігія, теологія. У сфері науки, що зароджується залишалися проблеми більш приватні і "земні". Але і тоді культурно- світоглядна функція науки не зникає. Сама теологія прагне мати наукоподібну форму, а в стінах монастирів продовжується освоєння, збереження і накопичення окремих наукових знань. Практично всі бунтарі від науки аж до XVII віку служителі церкви. Саме вони створили духовні передумови для того, щоб наука надалі сперечалася у теології за право визначати світогляд.Перші реальні ознаки світоглядної значущості науки виявилися в епоху Відродження і пов'язані з коперніковським переворотом. Адже для того, щоб прийняти геліоцентричну систему Коперника необхідно не тільки відмовитися від деяких догматів, що затверджувалися теологією, але і погодитися з уявленнями, що різко суперечили буденному світосприйняттю. Пройшли сторіччя насичені численними драматичними епізодами переслідування і нерозуміння вчених, своїми відкриттями що спростовували традиційні світоглядні уявлення. Відповіді науки на питання, що стосуються структури матерії і будови Вселеної, виникнення і сутностей життя, походження людини і г. д. стало елементами загальної освіти. Без цього наукові уявлення не могли перетворитися в складову частину культури суспільства.    Культурна цінність науки полягає в тому. що вона інструмент теоретичного і практичного оволодіння природою. Саме наука усуває характерне для традиційної свідомості "обожнювання природи", перетворює її в "предмет для людини", в "корисну річ". У науці як культуростворюючій силі одночасно виражається прагнення людини до теоретично адекватного збагнення світу, і його ж прагнення до підкорення світу своїм цілям і потребам. Осягаючи і перетворюючи за допомогою науки навколишній світ, людина тим самим формує і себе як культурної людини. Міра оволодіння природою, об'єктивна міра його власного культурного розвитку, що досягається людиною за допомогою практичного використання науки. Культурно-світоглядна функція науки не може бути реалізована без відповідної системи утворення і виховання. Щоб наука могла виконати суспільне призначення, створені знання повинні бути поширені, сприйняті і засвоєні широкими верствами населення. Така взаємодія науки і освіти. Воно складається в засвоєнні наукових досягнень для їх практичного використання. Але істотне значення для розвитку і функціонування науки має і система освіти. Через освіту здійснюється масова підготовка кадрів, що володіють науковими знаннями і здатних створювати нові знання, формуються умови для оволодіння науковою картиною світу. Освіта ця обов'язкова передумова реалізації можливостей розвитку суспільства і людини, які створює наука. Необхідність нерозривного зв'язку науки-освіти-культури усвідомлювалася вже з давніх часів. Сама система середньовічної освіти включала не тільки релігійні, але і світські знання, засновувалися на ідеї "семи вільних мистецтв" граматиці, риториці, діалектиці, геометрії, астрономії, музиці. Освіта, поширення наукових знань вважалося необхідною умовою суспільного прогресу і в новий час. У сучасних умовах, в епоху науково-технічної революції, взаємозв'язки науки і освіти набувають нового характеру.       Наука виступає і революціонізованим чинником освіти. Бурхливий розвиток науки грунтовно розхитав традиційні устої системи освіти, викликав глибокі зміни і своєрідну ланцюгову реакцію у всій її структурі, в програмах, підручниках, в методах викладання і навчання і т. п. Одна з особливостей розвитку науки в сучасних умовах стрімкий процес зростання і, оновлення знань. У науці відбувається подвоєння знань за 10 років, в біології за 5 років, в генетиці за 2 роки, в ядерній фізиці і космонавтиці за півтори року. Багато які знання застарівають, особливо швидко інженерні. Кваліфікація інженера за десять років застаріває приблизно на половину, а значна частина знань, які стануть необхідні фахівцеві через 5 8 років, як вважають, ще не відома і не може бути передана в процесі вузовської підготовки. Особливості епохи, научно-технічної революції вимагають переорієнтації процесу навчання з передачі готового знання на формування здібності до безперервної освіти, оволодіння методами і коштами самоосвіти. Потрібне подолання розриву між зростаючою вартістю освіти (подовження термінів навчання, зростання його масовості, дорожчання технічних засобів) і його недостатньою ефективністю, а також між формальним навчанням, в ході якого людина опановує сумою знань і формуванням культурної, творчої, соціально відповідальної особистості.     Розвиток живого знання передбачає: кожне нове покоління людей, що починає трудову діяльність, повинно володіти більш високим рівнем загальної і спеціальної освіти, чим попереднє йому. Вже на попередньому етапі безперервної системи освіти виникає необхідність в оволодінні такими знаннями, потреба в яких поки обрисується порівняно вузьким довкола фахівців, але згодом стане фактично повсюдною. Це, насамперед, оволодіння другою або комп'ютерною письменністю. Характеризуючи культурно-світоглядну функцію науки важливо відмітити її роль як духовної продуктивної сили суспільства. Всі соціальні функції науки нерозривно взаємопов'язані між собою, що особливо рельєфно виявляється у взаємодії між наукою, освітою і виробництвом. Наукова діяльність веде до збільшення загального фонду знань, якими має в своєму розпорядженні людство. Виробнича діяльність має в якості субпродукта нову інформацію, яка додається до загального фонду знань і підіймає питання, що вирішуються в ході науково-дослідної діяльності. Наявні і знову вироблені знання використовуються у виробництві, "живлять" наукову діяльність і сприймаються освітою. Освіта формує дослідницькі кадри і робочу силу для виробництва, яка може повернутися в систему освіти для перепідготовки. Виробнича, наукова і освітня діяльність виступають триєдиним джерелом формування кваліфікованих фахівців. Могутній, всебічний вплив науки на суспільне життя придбаває в сучасних умовах ще одне вимірювання. По мірі розгортання науково-технічного прогресу наука все в більшій мірі починає виступати і соціальною силою, безпосередньо включаючись в процеси соціального розвитку і управління ними.

                                          Висновки

Основна мета науки завжди була пов'язана з виробництвом і систематизацією об'єктивних знань, і тому до складу необхідних функцій науки включався опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності на основі законів, що відкриваються наукою. Таким чином, можна сказати, що основною функцією науки є виробництво істинного знання, яке досягається за допомогою опису, пояснення, прогнозу, але яке завжди здійснюється в чітко обумовленому соціокультурному просторі. Саме цю обставину з необхідністю слід урахувати при пошуках загальнозначущого визначення науки. Наука, як соціокультурний феномен, вплетена усі сфери людських відносин, вона впроваджується й у базисні підвалини відносин самих людей, і в усі форми діяльності, пов'язані з виробництвом, обміном, розподілом і споживанням речей. Звідси стає зрозумілою культурно-технологічна функція науки, що пов'язана з обробкою людського матеріалу — суб'єкта пізнавальної діяльності, включення його в пізнавальний процес. Культурна функція науки не може бути зведена тільки до того, що результати наукової діяльності складають сукупний потенціал культури як такої. Вона припускає насамперед формування людини як суб'єкта діяльності й пізнання. Саме індивідуальне пізнання відбувається винятково в окультурених, соціальних формах, прийнятих та існуючих у культурі. Індивід застає вже готовими (“апріорі” у термінології І. Канта) засоби і способи пізнання, прилучаючись до них у процесі соціалізації. Історично людське співтовариство тієї чи іншої епохи завжди мало спільними мовні засоби, загальний інструментарій, спеціальні поняття й процедури. Наукове знання, глибоко проникаючи в побут, складаючи істотну основу формування свідомості й світогляду людей, перетворилося в невід'ємний компонент соціального середовища, в якому відбувається становлення і формування особистості.  Наука, що розуміється як соціокультурний феномен, не може розвиватися поза освоєнням знань, що стали суспільним надбанням і зберігаються в соціальній пам'яті. Культурна сутність науки спричиняє її етичну і ціннісну наповненість. Відкриваються нові можливості науки: проблема інтелектуальної і соціальної відповідальності, етичного й морального вибору, особистісні аспекти прийняття рішень, проблеми морального клімату в науковому співтоваристві й колективі. Наука виступає як фактор соціальної регуляції суспільних процесів. Вона впливає на потреби суспільства, стає необхідною умовою раціонального управління. Будь-яка інновація вимагає аргументованого наукового обґрунтування. Прояв соціокультурної регуляції науки здійснюється через сформовану в даному суспільстві систему виховання, навчання й підключення членів суспільства до дослідницької діяльності й етосу науки.

 

                                 

                              Список використаної літератури

1. Кримський С. Вісник №3, 2003р. \\ Наука як феномен цивілізації»

2. Грант П. Философия, культура, технология \\ Новая технологическая волна

   на Западе. — М.: Наука, 1986. — С. 156.

3. Эйнштейн А. О методе теоретической физики \\ Эйнштейн. Физика и

    реальность. — М.: Наука, 1965. — С. 64.

5. Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика: Підручник //

  Г.І.Волинка та ін. - К.: Вища шк., 1999. - С.12.

 

6. Історія світової культури: Навч. посібник // Керівник авторського

   колективу Л.Т.Левчук. - К.: Либідь, 1999. - С.4.

 

        7. Миропольська Н. Художня культура особистості // Мистецтво та

     освіта. -2000. - №3. - С.40.

 

8. Історія світової культури: Навч. посібник //Кер. авт. кол. Л.Т.Левчук.

  - К.: Либідь, 1999. - С.7.

 

9.Советский энциклопедический словарь. - М.: Сов. энциклопедия, 1987. -

  С.669.