Наука как феномен культуры

Але на відміну від політики і культури, наука претендує на статус універсальної діяльності і, як явище підійшла ближче до ідеалу глобальної цілісності, ніж інші феномени культури. Тому можлива інша проекція географічної карти науки, організована за принципом галузевої і функціональної спеціалізації, а також враховуюча усталеність і обсяги інформаційних потоків. Так можна виділити території з вузькоспеціалізованим розвитком окремих галузей, регіони, що є експортерами або імпортерами "розумів" і т.ін.

Межі науки можна розглядати ще як мінімум у двох просторових зрізах: соціальному і духовному. Але специфіка цих моделей полягає у тому, що досліджувати науку в термінах "межа" і "поширеність" дуже складно. Тут необхідно використовувати інші принципи структурування простору, які основані на іншій категоріальності: "взаємодія", "функції" тощо.

4. Наука й інші феномени культури

Місце науки у світі культури може бути встановлене через набір відносних систем координат, тобто відносно інших феноменів культури. При цьому головним об'єктом аналізу є характер і спосіб взаємодії між наукою і філософією, наукою і релігією, наукою і правом і т.п.

В рамках підручника з філософії науки відношення між наукою і філософією представляють особливий інтерес. Історія взаємовідносин цих двох явищ духовної культури пройшли фактично через всі логічно можливі форми. Були часи, коли наука фактично була частиною філософського знання, і були часи, коли філософія зазнала примусового онаучування. Крім цих двох крайніх форм можлива велика кількість перехідних варіантів. Частина з них вже реалізувалася історично.

Головною проблемою останнього століття було встановлення того, де саме проходить межа між наукою і філософією. Складність цього розрізнення пов'язана з цілою низкою факторів. По-перше, з історичною традицією, де домінувала ідея наукової філософії. По-друге, зі схожістю форм представлення результатів наукового і філософського дослідження: теоретично організована система знань. По-третє, з наявністю такого явища як філософські науки.

В останні десятиліття полеміка навколо проблеми взаємовідносин між наукою і філософією стала менш гострою. Це пов'язано і зі зміною умов спілкування у світовому інформаційному просторі - плюралізм поступово перетворюється в норму. Але вирогідно, що головною причиною стало різке звуження соціальної бази теоретичного конфлікту. З одного боку Радянський Союз, оплот наукової філософії з чіткою ідеологічною платформою, вже став історією. З іншого боку, філософія і наука перетворилися у високоспеціалізовані професіональні сфери діяльності, і людей, які однаково засвоїли обидва види діяльності, небагато. Це призвело до того, що філософія науки перетворилася в досить самостійний культурний феномен, куди відкритий вхід з обох боків. Крім цього, у світі виникли нові проблеми, розв'язання яких вимагає інтегративної участі як вчених, так і філософів, наприклад, проблеми екології. У цих умовах ступінь компетентності філософії і науки встановлюється не на загальному рівні, а стосовно конкретного предмета, ситуативно.

Історія взаємовідносин між наукою і релігією в європейській культурній традиції також далеко неоднозначна, хоча, починаючи з епохи Просвітництва, між ними встановилася чітка субординація. Наука основана на "знанні", релігія - на "вірі". Слово "вчений" стає майже синонімом слова "атеїст". Істотні зміни почали відбуватися в другій половині XX століття. Обидві сторони зробили суттєві кроки назустріч одна одній. Проте в цьому процесі чітко видно асиметрію мотивів і цілей.

Розвиток науки вимагає постійної зміни релігійної картини світу і церква з часів Хоми Аквінського виробила прийоми більш-менш безболісного включення в неї нового знання. В техногенному світі істотна кількість людей орієнтована на науку, а конкурентна боротьба за "душі віруючих" між конфесіями християнства, а також між християнством та іншими світовими релігіями в 60-ті роки різко загострилася. Включення в релігійну пропаганду наукової аргументації мало велике значення в цій боротьбі. Крім цього більшість релігійних об'єднань були проти цілого ряду напрямків наукових досліджень. Щоб впливати на науку, потрібно бути ближче до науки.

Тому з боку релігії головними ініціаторами змін виступили релігійні організації, у першу чергу католицька церква. З їхнього боку це був принциповий крок, оскільки при цьому були переглянуті деякі пункти офіційної доктрини. Основний упор робився на зняття протиставлення науки і релігії з погляду проблеми істини, відновлення історичної справедливості у відносинах і т.п. В результаті релігійні організації почали проводити активну політику і стосовно офіційної науки, і стосовно наукового співтовариства. Ця політика, наприклад, включає цілий комплекс заходів для формування нового іміджу релігійного знання. У цей комплекс входять як заходи пропагандистського характеру, наприклад, визнання того, що Г.Галілей був правий, а церква не права; так і фінансування відповідних проектів, наприклад, порівняльного аналізу сучасних наукових і біблійних знань про історію стародавньої Іудеї. Церква залучає до своїх проектів багатьох відомих учених, використовуючи їхній авторитет для просування власних ідей.

Проте релігійні конфесії реально не визнають право науки на самостійне існування. Жодна церква не пішла на принципові зміни у своїх доктринах щодо цілого ряду наукових пошуків. Більше того, релігійні діячі й організації активно лобіюють прийняття на державному рівні законодавчих заборон на наукову діяльність, що суперечить догматам церкви, наприклад, на клонування. Починаються спроби розмити межу між науковим і релігійним знанням за рахунок науки. В масовій релігійній літературі наукове знання представляється як принципово неточне, а значить невірне, як знання, яке, також як і релігійне, основане на вірі, як знання, яке просто небезпечне для людства.

Рух у протилежному напрямку, від науки до релігії, у більшості випадків пов'язаний з діяльністю вчених, які, опинившись у ситуації світоглядної кризи, вибрали релігію засобом розв'язання власних, а іноді і наукових, проблем. Вони багато в чому повторюють аргументи представників релігії, але в практичній діяльності зазвичай чітко розрізняють, де закінчується віра і починається знання. З їхньої точки зору релігія і наука не суперечать одна одній, оскільки функціонують у різних сферах. Тому релігійність вченого не заважає йому займатися наукою, а навпаки, може допомогти там, де наука безсила, як-от, в галузі моралі і політики, там, де вирішується, чи доцільний ризик наукового експерименту, яке застосування можуть знайти результати науки й інше.

На межі науки і релігії з'явилися самостійні феномени - окремі явища симбіотичної природи, що претендують на тотожність релігійної і наукової істин. Своєрідні "наукові релігії" намагаються довести свої догмати до раціонального обгрунтування. Деякі з них виявилися досить вдалими комерційними проектами, наприклад, саентологія.

Висока моральна відповідальність лежить на науці в зв'язку з тим, що їй стали підвладні сили, здатні знищити цей світ. Цей фактор визначає рух як убік релігії, так і убік моралі. Проблема відношення "наука - мораль" докладно розглядається у розділі, присвяченому етиці науки.

Серед інших культурних феноменів, що відіграють важливу роль у житті науки, можна виділити право. Наукова діяльність завжди здійснюється в межах конкретної держави. Заклади науки та й самі вчені, як громадяни держави чи іноземні громадяни, повинні виконувати закони певної країни. Це стосується всіх сторін наукового життя: від економічної діяльності наукового інституту до публічних політичних висловлювань окремого вченого.

Крім загальної системи права існує законодавство, спеціально присвячене науці. Саме через систему права в розвинених демократіях відбувається гармонізація інтересів між державою і наукою. Держава зазвичай зацікавлена в розвитку науки: міжнародний престиж, військові замовлення, підготовка фахівців, спроможних максимально швидко використовувати наукові розробки на практиці і т.ін. При цьому вона готова частково фінансувати наукову діяльність. Крім цього держава активно використовує науку і її можливості в ідеологічних цілях. Тут роль науки ситуативно може принципово змінитися: з міри прогресу наука може перетворитися в цапа відбувайла.

Наука також активно використовує законодавчі й ідеологічні можливості для реалізації власних інтересів. Наприклад, пільгові умови для економічної діяльності, підвищення рівня пенсійного забезпечення тощо. Ідеологічна трибуна використовується для створення необхідного іміджу науки, для просування проектів, які потребують підтримки населення й інше.

Особливу сферу взаємодії представляє система відношення між офіційною наукою і феноменами, що претендують на науковий статус. За останні десятиліття кількість навколонаукових феноменів (етнонаука, паранаука, псевдонаука, девіантна наука і т.п.) значно збільшилася. Вони одержали достатні фінансові й адміністративні можливості для просування своїх ідей, для створення паралельних наукових структур, для включення елементів знання в систему освіти тощо. Тому з погляду офіційної науки представляють значну небезпеку.

Сукупність пізнавальних явищ, які умовно називають альтернативною наукою, являє собою дуже складне утворення. В його структурі є увесь спектр пізнавальних відношень - від елементарної помилки до суворого наукового експерименту. Крім цього, у змісті позанаукового знання також важливе місце посідають релігійна, філософська, естетична й ідеологічна складові. Розділити ці компоненти дуже складно, але незалежно від свого складу, позанаукове знання завжди прагне довести свою претензію на науковість.

Відношення офіційної науки до різного роду альтернативних наук у більшості випадків однозначне - як до псевдонаук. Пряме протистояння наукової громадськості базується на внутрішній нормативності і має мету утримати межі науковості. Але набір характеристик (норм), що відокремлює науку від ненауки, досить формальний. Явища всередині науки, що не несуть у собі наукового результату, але дотримують форми - принципово невідокремні, водночас явища, по суті наукові, але які ще не набули її форми чи утворили нову, опиняються в ролі пасинків. Мабуть з цим пов'язаний той факт, що останнім часом у систему офіційної науки в тій чи іншій формі були включені елементи з найрізноманітніших альтернативних наукових систем, наприклад, народна медицина більше не є однозначно антинауковою.

        5. Наука і суспільство

Завершує картину опису науки як феномена культури розгляд системи відношення "наука - суспільство". Для характеристики цієї системи прийнято використовувати декілька ключових моделей. Так місце, яке явище культури посідає в соціальному просторі, фіксується через категорію "соціальний статус".

Соціальний статус - це система прав, обов'язків і соціальних очікувань, які виникають між об'єктами соціальної взаємодії, у даному випадку між наукою й іншими соціальними інститутами, наукою і групами людей. Тобто, можна говорити про цілий набір соціальних статусів, у тому числі і про інтегральний показник: статус науки стосовно суспільства взагалі, наприклад, на рівні держави. Статусні права й обов'язки виходять далеко за межі юридичного права і містять у собі всю сукупність культурних правил і норм. Права й обов'язки реалізуються в двох формах: зовнішній - на рівні статусу, і внутрішній - на рівні науки. Особливо яскраво це простежується щодо статусу вченого.

Обов'язки на рівні статусу в більшості випадків закріплені формально. Вони можуть бути подані і як закони, і як службові інструкції, і як угода. Проте будь-який статус має і низку додаткових обов'язків "в силу сформованої ситуації", основаних на домінуючих соціальних очікуваннях. Наприклад, статус вченого передбачає великий обсяг знань, тому відмова взяти участь у розв'язанні кросворда сприймається як образа: знає, але не хоче допомогти. Обов'язки на рівні науки містять у собі положення, стосовно яких відбувається статусна самоідентифікація, іншими словами, - це те, що людина науки вважає за необхідне робити, виходячи зі свого статусу. Внутрішні обов'язки завжди відрізняються від зовнішніх обов'язків, причому не обов'язково убік їх зменшення, хоча даний варіант зустрічається найчастіше.

Права на рівні статусу, як і обов'язки, є набором розпоряджень, закріплених у відповідних документах. Права на рівні людини науки - це те, що вона вважає за необхідне очікувати від суспільства або те, що вона очікує від інших людей, які знають про її статус. Завжди існує різниця між статусними й опанованими правами, адже реально реалізувати свої права - завдання непросте. Регіональний рівень освоєння прав помітно відрізняється й у цілому відповідає рівню правової культури даного суспільства. В той же час, має місце і таке явище, як перевищення своїх статусних прав.

Другою ключовою моделлю розгляду характеристик взаємодії в системі "наука - суспільство" є підхід, що визначається такою категоріальною структурою як "соціальна роль". Категорія "соціальна роль" фіксує два типи взаємовідносин. Перший тип містить у собі набір функцій, які наука реально виконує стосовно суспільства. Другий тип характеризує науку з погляду того, наскільки реальні функції відповідають її соціальному статусу, тобто, наскільки вона виконує свої обов'язки, реалізує свої права, виправдовує своїми діями соціальні очікування.

У будь-якому суспільстві існує різноманіття оцінок соціальної ролі науки, яке реалізується на кількох рівнях: від теоретичного до рівня суспільної думки. Різноманіття значень оцінки науки демонструє наявність двох протилежних теоретичних позицій і відповідних їм установок масової свідомості: сциєнтизм і антисциєнтизм. Позиція сциєнтизму основана на максимальному перебільшенні ролі науки в розвитку суспільства. Наукове знання представляється як вища культурна цінність, на основі наукових моделей людство здатне вирішити усі свої проблеми, у тому числі й соціальні. Антисциєнтизм представляє протилежну точку зору. У своїй граничній формі антисциєнтизм звинувачує науку в усіх бідах сучасного світу, вважає техногенну цивілізацію тупиковою гілкою розвитку.