Наука как феномен культуры

                                            План

1. Вступ................................................................................................... 2
2. Наука і система знань про науку...................................................... 4
3. Наука у світі культури....................................................................... 6

4.  Наука й інші феномени культури..................................................... 9

5.  Наука і суспільство.......................................................................... 13

6.  Наука як соціокультурний  елемент................................................ 16

7. Висновки........................................................................................... 24

8. Список використаної літератури………………………………….26

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                       Вступ

Серед різноманітної діяльності людини особливе місце посідає наука як елемент культури, одна з її підсистем. Без науки культура не може здійснювати свої основні соціальні функції. Поняття "наука" і "культура" не тотожні. Поняття "культура" значно ширше, адже наука не враховує всіх сфер матеріальної і духовної культури, наприклад таких, як мистецтво, моральні теорії і погляди.Наука є феноменом культури. Вона збагачує людину, її духовний світ і тим самим сприяє його розвитку. Саме наука виробляє певний механізм передачі знань новим поколінням. Разом з тим, наука та її пізнавальна діяльність знаходяться в залежності від умов соціально-економічного стану суспільства. В тому числі — його культури. Наука розвивається тільки на певному рівні соціально-економічного поступу суспільства, коли виникає потреба в наукових знаннях, і на певному рівні культурного прогресу, який формує сприятливу атмосферу для виникнення і розвитку знань. Це означає, що наука народжується в надрах самої культури. Для розвитку власне науки потрібні відповідні умови: певний рівень динаміки виробництва і суспільних відносин, розподіл фізичної і розумової праці, наявність широких культурних традицій, які забезпечують сприйняття досягнень інших народів і культур. Такі сприятливі умови насамперед склалися ще в Стародавній Греції, де перші теоретичні системи виникли в VI ст. до н.е. Видатні мислителі Фалес і Демокріт намагалися пояснити дійсність через природні першовитоки, давньо­грецький вчений Арістотель першим описав закономірності природи, суспільства і мислення. Тоді ж вирізнилися окремі галузі знань: медицина, геометрія, механіка, астрономія, історія.

Ряд наукових галузей було збагачено в епоху Середньовіччя вченими Арабського Сходу і Середньої Азії: Ібн Сіна, або Авіценна (980-1037), Ібн Рушд (1126—1198), Ахмедаль-Біруні (973—1048); у Західній Європі через гнітюче пануван­ня релігії народилася специфічна філософська наука — схо­ластика, а також одержали розвиток алхімія й астрологія. Ал­хімія сприяла створенню основи для науки в сучасному розумінні слова, оскільки спиралась на дослідження природ­них речовин і передувала розвитку хімії та фармакології. Астрологія була пов'язана зі спостереженнями за небесними світилами і передувала розвиткові астрономії. Проте засил­ля схоластики на цей час гальмувало розвиток природничих наук, зокрема медицини.

Важливим етапом для науки стала епоха Нового часу. Визначальну роль у цьому відіграли потреби нового бур­жуазного способу виробництва. На цей період було знач­но підірвано панування релігійного світогляду, і в якості провідного методу дослідження утвердився експеримент (дослід). Глибокі перетворення в науці XVI—XVII ст. на­зивають першою науковою революцією, я^ка дала світові імена Г. Галілея, І. Ньютона, Р. Декарта, Й. Кеплера, а в медичній сфері — А. Галлера, Ж. Ламетрі, Д. Морганьї, Г.Бурпава.

У XVIII ст. відкриття в галузі природничих наук були здійснені І. Кантом, А. Л. Лавуазьє, М. Ломоносовим.

У XIX ст. в науці відбуваються безперервні бурхливі пе­ревороти у всіх галузях природознавства, а відповідно і в прикладних науках, пов'язаних з ним. Так, Т. Шванн і М. Шлейден створили теорію клітинної будови живих ор­ганізмів, Ч. Дарвін — еволюційну теорію розвитку, Д. Менделєєвим була відкрита періодична система хімічних елементів. Видатний бактеріолог Р.Кох винайшов збудників туберкульозу і холери.

Таким чином, на рубежі XIX — XX ст. відбулися вели­чезні зміни в основах наукового мислення, що призвело класичну науку Нового часу до кризи. На новому етапі виходу із кризи відбулася наукова революція, яка розпочалася у фізиці і охопила всі провідні галузі науки. Вона пов'язана з іменами фізиків-теоретиків М. Планка і А. Ейнштейна.

До середини XX ст. на одне з перших місць у природознавстві вийшла біологія, де були здійснені такі фундамен­тальні відкриття, як встановлення молекулярної структури ДНК Ф. Кріком і Дж. Уотсоном та відкриття генетич­ного коду. Для розвитку медичної науки ці відкриття важко переоцінити, саме вони заклали нову основу для прогнозування спадкових захворювань і їх профілактики.

У сучасну епоху наукові дисципліни розподілено на три великі групи: природничі, гуманітарні і технічні. Галузі наук розрізняють за методами і предметами, поряд з цим різкої межі між ними не існує, низка наукових дисциплін займає міждисциплінарне становище.

«Наука як феномен культури» організовані таким чином, щоб забезпечити можливість самооцінки особистих уявлень про науку та створити умови для реконструкції того образу науки, в межах якого була створена та чи інша концепція філософії науки. Слід також звернути увагу на те, що значення такого роду рефлексивної діяльності не вичерпується інтересами опанування даної навчальної дисципліни. В її процесі формуються узагальнені особисті моделі розуміння навчального матеріалу, зокрема моделі переходу від старого до нового знання, методики процесу самоосвіти й т.ін. Рефлексивна діяльність також істотно впливає на процес мотиваційного обгрунтування стратегії особистої поведінки в системі освіти, відіграє важливу роль у становленні самосвідомості вченого.

У сучасних умовах дослідження проблем суті науки, її гуманістичних, світоглядних, методологічних основ, шляхів розвитку і функціонування в різних соціальних системах, глибини і характеру впливу на суспільне життя і долю людства набула величезну актуальність, велику теоретичну і, особливо, практичну значущість. Це зумовлене, насамперед, бурхливим ходом науково-технічної революції, що призвело до перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, зростанню її всепроникаючого впливу на суспільне життя, глобалізації і суперечність її соціальних наслідків.

2. Наука і система знань про науку

Базовий принцип аналізу науки як феномена культури полягає у чіткому розрізненні реальної науки і системи уявлень про науку. З одного боку, у світі людської культури існує складне мегаутворення, яке містить у собі величезну кількість елементів і яке за традицією називається наукою. Стосовно сучасної науки можна говорити про те, що вона знаходиться в проміжку між цілісним функціонуванням в якості єдиної системи і розпадом на елементи, що самостійно розвиваються.

З іншого боку, існує три рівні, на яких формується система уявлень (знань) про науку. Культура, як традиція, всередині себе відтворює набір стереотипних уявлень про те, що таке наука для повсякденної свідомості, тобто це масові образи науки. Вони тиражуються як через засоби масової інформації, так і на рівні безпосереднього спілкування. Наукове співтовариство рефлексує щодо цілей, змісту та результатів власної діяльності й створює професіональні образи науки, які транслюються через усе різноманіття форм наукового спілкування: система освіти, "лабораторне життя", конференції тощо. І в кінцевому підсумку, наука виступає об'єктом пізнання, що досліджує через своєрідність своїх предметів і методів цілий ряд дисциплін: соціологію науки, історію науки, психологію науки, методологію науки, філософію науки. Таким чином, різноманіття образів науки (масових і професіональних) доповнюється нескінченними суперечками про точне "визначення" (дефініції) науки, про межі між науковим і ненауковим, які ведуться в усіх формах теоретичних рефлексій над наукою: від аморфного наукознавства до філософії науки.

Існування великої кількості теоретичних моделей науки і ще більшого різноманіття образів науки об'єктивно обумовлено. Наука - дуже складне явище, яке постійно розвивається, його неможливо охопити як на рівні безпосереднього особистого досвіду і основаної на ньому індивідуальної пізнавальної дії, так і на рівні кінцевої кількості моделей. Але будь-яка модель науки завжди містить у собі момент узагальнення щодо науки взагалі. Тому звернення до історії пізнання науки повинне враховувати момент переходу від фрагментарності до цілісності щодо кожного теоретичного опису науки.

На рівні індивідуальної свідомості сукупність знань і уявлень про науку також добудовується до цілісності, частіше за все у формі образу науки, рідше - у вигляді концептуальної моделі. Важливим тут є той факт, що будь-який суб'єкт пізнавальної діяльності, а також суб'єкт будь-якої іншої діяльності, що тим чи іншим чином пов'язана з наукою, здійснюючи конкретні дії, керується власними уявленнями про науку. При цьому інтуїтивно передбачається, що вони адекватно відповідають реальній науці. Тобто, не тільки на рівні пізнавальної (навчальної) діяльності, а й у сфері практичної діяльності, рефлексія над особистим образом науки відіграє важливу роль. Вона дозволяє уникати низки помилок, насамперед, помилки екстраполяції або надмірного узагальнення.

Різноманіття теоретичних моделей науки робить проблемним можливість викладу певного інваріанта знань про науку, який максимально відповідає реальній науці й дозволяє використовувати його як підставу для рішення проблеми коректної інтерпретації історичних форм філософії науки. В зв'язку з цим, у тексті розділу велика увага приділяється не опису науки як феномена культури, а фіксації принципів, за допомогою яких можливий такого роду опис.

У найбільш загальному вигляді опис науки як феномена культури містить у собі два підходи: зовнішній і внутрішній. В першому випадку наука розглядається як цілісний феномен відносно світу культури. В другому випадку, наука постає як складний, структурований об'єкт, кожна з частин якого може бути розглянута як самостійний об'єкт.

3. Наука у світі культури.

Розгляд науки стосовно світу культури може здійснюватися в кількох можливих проекціях. Найбільш простою є просторова проекція: наука посідає певне місце у світі культури, тобто має межі. Для того, щоб окреслити контури науки в першому наближенні, можна абстрагуватися від точного визначення того, що таке наука, і покладатися на сукупність усталених уявлень. Їх достатньо для того, щоб зафіксувати дві форми встановлення межі: зовнішня і внутрішня демаркації - але при детальнішому розгляді використовуватимуться поняття, розглянуті в пункті 4 "Наука як система".

Зовнішня демаркація науки встановлюється переважно нормативним шляхом. Елементи культури, які виконують нормотворчу функцію, насамперед право, створюють набір положень, додержання яких у даному суспільстві і є визнання статусу науковості. При цьому єдиного принципу класифікації не існує. Набір атрибутивних властивостей науковості істотно розрізняється щодо того, що є об'єктом регулювання: вид діяльності, характер установи, специфіка дослідження й т.ін. Варіабельність нормативного визначення науки та науковості також пов'язана з тим фактом, що право як явище, насамперед пов'язано з конкретною державою.

Другою формою зовнішньої демаркації науки є набір домінуючих у суспільстві соціальних уявлень про науку. Цей набір відрізняється ще більшою варіабельністю, оскільки містить у собі специфіку ідеологічного, релігійного, етнічного, професійного відношення до науки. Межі науки, прописані в масовій свідомості, об'єктивно не збігаються з нормативно-правовими межами, але саме вони зумовлюють особливості сприйняття науки у більшості людей. Масові образи науки впливають і на формування професіональних образів науки: через систему середньої освіти і засоби масової інформації.

Внутрішня демаркація науки також здійснюється через нормативність і систему уявлень. Наука як соціальний інститут, має законне право нормотворчості, результати якої фіксуються в сукупності регулятивних документів. Писане внутрішньонаукове право встановлює норми, що регулюють соціальні відношення всередині науки, наприклад, процедури здобуття статусу: вченого ступеня, звання тощо. Друге завдання - створення і підтримка внутрішньонаукових стандартів: від еталонів виміру до вимог щодо оформлення тексту.

Власне норми й ідеали самого процесу наукового пізнання об'єктивно формуються всередині конкретних наукових дисциплін. При цьому нормативність пізнання має декілька форм реалізації, пов'язаних з рівнем їх усвідомлення й обов'язковості застосування. Можна виділити такі варіанти: стереотипні норми, канони, конвенції, принципи тощо. Змістовна еволюція нормативності пізнавального процесу буде докладно розглянута у відповідних розділах книги.

Формалізм і відсталість правових норм (розвиток суспільства зазвичай випереджає розвиток правової бази) в соціумі, що динамічно розвивається, досить часто створює ситуацію, коли зовнішня і внутрішня демаркація науки принципово не збігаються. В цих умовах виникають так звані межові феномени, реальний статус яких не визначений. Деякі з них можуть визнаватися науковими у системі нормативності окремо взятих держав. Наприклад, у Росії уфологія визнана як наука і є відповідний код фаху, а в Україні - немає.

Регіональні відмінності в розв'язанні проблеми демаркації "наука - ненаука" дозволяють відразу перейти до іншого просторового виміру науки - географічного поширення науки. Науковий опис просторових меж науки повинен бути жорстко пов'язаним з визначенням системи координат, але у випадку з географією такої потреби немає. Карта поширення науки проектується на набір вже існуючих карт: політичних, культурних, історичних та інших.

Географічний ареал існування науки являє собою складну мозаїчну картину. Уявлювана наукова карта планети частково збігається з політичним, культурним і територіальним поділом, оскільки концентрація наукових установ, наукових кадрів, ефективність їхньої праці на конкретній території прямо пов'язані з культурною традицією, з науковою політикою держави, станом системи освіти, фінансовими й іншими ресурсними можливостями регіонів.