М. Бердяєв та його філософія

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ ТА ОСТВІТИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 „ХАРКІВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ  ІНСТИТУТ”

 

 

Кафедра філософії

 

 

 

Реферат

на тему:

«М. Бердяєв та його філософія»

 

 

 

 

Ємельянова Дар’я Ігорівна

аспірант кафедри комп’ютерного

моніторингу і логістики

0978778941

 

 

 

Харків 2013 

План

 

Вступ

1. Перiодизацiя творчостi мислителя i проблема виправдання людини

2. Вчення М.О. Бердяєва про особистість: генезис та еволюція концепції

3. Аналiз напрямів філософії М. Бердяєва

4. Аналіз поняття «людина»

5. Проблематика Бога у філософії Бердяєва

Висновки

Список використаних джерел

 

ВСТУП

 

«Витоки людини лише частково можуть бути зрозумілими і раціоналізованими. Таїнство особистості, її одиничності нікому незрозумілі до кінця. Особистість людини більш таємнича, ніж світ. Вона і є цілий світ»

Микола Бердяєв (1874-1948)

 

Проблема людини, її мiсця та призначення в свiтi, починаючи з минулого столiття, виходить на провiдне мiсце фiлософської рефлексiї. Актуальною на сьогоднішній час є проблема усвідомлення людиною світу й, у цьому аспекті, свого власного існування. Особливе місце серед мислителів XX століття належить російському філософу-екзистенціалісту, фундатору так званого «нового християнства», доктору Кембріджського університету Миколі Бердяєву.

Мета і завдання дослідження полягають у тому, щоб визначити та розкрити сутнiсть проблеми антроподицеї у фiлософiї М.Бердяєва, проаналiзувати особливостi та iдейну наповненiсть її розв'язання. На матеріалі філософської спадщини та праць М.Бердяєва дослідити основні принципи взаємовідносин людини та суспільства, шляхи подолання людиною її відчуження від суспільства.

Для досягнення цiєї мети передбачається вирiшити такi завдання:

- проаналізувати перiоди творчостi М.Бердяєва;

- простежити еволюцiю поглядiв  фiлософа на людину, з'ясувати приналежнiсть його вчення до певного фiлософського напрямку ХХ ст.;

- визначити духовні джерела формування нової релігійної свідомості людини та суспільства, як переходу до якісно нового рівня існування та реалізації особистості.

За судженням М.Бердяєва суспільство виходить від особи, його зміна вбачається можливою шляхом духовного вдосконалення та розвитку особистості. М.Бердяєв пропонує своє вирішення проблеми відчуження людини від суспільства, на відміну від марксизму, представники якого вважали, що змінити суспільство можливо лише шляхом змінення зовнішніх обставин.

М.Бердяєвим був розроблений власний філософський підхід щодо людини та проблеми людського існування у соціумі. Він запропонував оригінальний метод усвідомлення людиною себе та світу – самопізнання на основі загостреної духовної інтуїції. Наслідками цього процесу, на його думку, стане утворення нового персоналістського суспільства, в якому особа буде відігравати головну роль. Це нове суспільство повинно будуватись на нових духовних принципах, й саме в цьому його головна відмінність від інших історичних типів суспільства.

Зосередженість Бердяєва на долі людини характеризує його як екзистенціально-персоналістського філософа. Більшість його історіософських та антропологічних пророкувань народилися від стикання із духовними реальностями, вони й досі залишаються актуальними, про що свідчать праці філософа. Образ відчуженої, одинокої особи трагічний, її відносини із зовнішнім світом конфліктні. Ця ситуація усвідомлювалась філософом як стан хвороби та безперспективності. Бердяєв запропонував можливі альтернативи її вирішення.

Вирішення проблеми подолання відчуження людини від суспільства, соціалізації особистості у філософії М.Бердяєва вбачається ще одним шляхом у поступовому усвідомленні людиною свого місця у світі та ще одним кроком на шляху гуманізації людського існування.

 

 

1. Перiодизацiя творчостi мислителя i проблема виправдання  людини

Микола Олександрович Бердяєв (1874 - 1948) - вiдомий фiлософ "київського кола" (у подальшому Бердяєв), пройшов складний шлях становлення та розвитку у своїй творчостi. З приводу видiлення етапiв духовної еволюцiї в лiтературi iснують дуже великi розбiжностi. Деякi дослiдники не наважуються взагалi робити поділ творчості на перiоди, враховуючи всю складнiсть завдання. Iншi ж в основу подiлу на перiоди кладуть хронологiчний критерiй (1 пiдхiд), тематичний критерiй (2 критерiй) або критерiй за мiсцем проживання (3 критерiй).

Так, нiмецький мислитель Б.Шульце, який належить до прихильникiв хронологiчного подiлу, в творчoстi Бердяєва видiляє три етапи: 1) марксистський соцiалiзм; 2) кантiвський критицизм та iдеалiзм; 3) мiстичний реалiзм [34, с.17]. На наш погляд, видiлення першого та другого етапу не є зовсiм вiрним. Адже з самого початку Бердяєв був не ортодоксальним, а критичним марксистом та намагався поєднати соцiальну теорiю К.Маркса з етикою I.Канта. Крiм цього, подiл Б.Шульце неповний, хоча тут слiд було б врахувати, що книга Б.Шульце написана у 1938 р. Серед радянських дослiдникiв проблема перiодизацiї найбiльш детально висвiтлена О.Єрмiчьовим, який в основу подiлу поклав хронологiчний аспект. В авторефератi своєї кандидатської дисертацiї вiн наступним чином перiодизує творчiсть фiлософа:

1) неокантiвський перiод (1899-1901),

2) критичний (1901-1904), коли фiлософ намагався переосмислити iдеї рiзноманiтних концепцiй у фiлософiї та знайти свiй шлях,

3) перiод мiстичного реалiзму (1904-1911), коли вiн розробив свою онтологiю  та гносеологiю,

4) перiод "фiлософiї творчостi" (1911-1927), коли Бердяєв розробив свою концепцiю свободи,

5) серединний перiод (1927-1934), коли  вiн розробив поняття екзистенцiї  та об'єктивацiї та 

6) пiзнiй перiод, коли фiлософ створив  свою есхатологiчну метафiзику [18,с.3-4].

В наступнiй своїй роботi О.Єрмiчьов щодо еволюцiї Бердяєва наголошує на двох поворотних пунктах його духовної бiографiї: 1) 1904-1905 рр., коли фiлософ виклав вже основнi свої iдеї та 2) 1931-1937 - час "кiнцевої орiєнтацiї на екзистенцiйний суб'єкт як на центр буття" [19,с.7].

В примiтках до книги "М.О.Бердяєв: pro et contra" Єрмiчьов видiляє такi перiоди:

1) 1898-1900 - марксистський перiод,

2) 1901-1904 - неоiдеалiстичний,

3) 1904-1916 - перiод фiлософського самовизначення  Бердяєва.

Цей перiод складається з двох вiдрiзкiв. Перший вiдрiзок (1904-1907) - перехiд вiд неоiдеалiзму до мiстичного реалiзму. Другий (1907-1916) - написання книг "Фiлософiя свободи" та "Сенс творчостi",

4) 1917-1922 - цi роки не складають  самостiйного перiоду в його  творчостi,

5) 1922 до кiнця життя [29,с.518-522].

До прихильникiв критерiю за мiсцем проживання в основi подiлу бiографiї Бердяєва належить К.Сiгов. Вiн видiляє три перiоди в творчостi фiлософа:

1) київський,

2) росiйський,

3) зарубiжний, пiдкреслюючи при цьому  домiнуюче значення просторової  координати i особливо Києва для становлення Бердяєва як фiлософа [33,с.76-77].

Дiйсно, Київ став для Бердяєва моделлю мiркувань щодо ролi духовної культури в сучасному свiтi. Ось як вiн згадує про Київ:"все моє дитинство та отроцтво пов'язано з Липками. Оцей свiт був дещо iншим, нiж Печерськ, свiт дворянський та чиновницький, бiльш зачеплений сучасною цивiлiзацiєю, свiт, схильний до веселощiв, який Печерськ не припускав... У Києвi завжди вiдчувалося спiлкування iз Захiдною Європою"[6,с.17].

Велике значення архитектонiки Києва i значний вплив його на свiтогляд Бердяєва відзначають також I.Бичко, В.Скуратiвський та iн. Зокрема, Скуратiвський "розглянув симптоматичну подiбнiсть бiографiй: i Бердяєв, Булгаков, i Шестов починали як марксисти, потiм переорiєнтувалися. Чому? Київ, демонструючи "застиглу iсторiю", мiстичний зв'язок з абсолютом, зокрема барочнi моделi мислення, спонукав фiлософiв "вийти з часу" [23,с.237].

Третiм пiдходом за критерiєм подiлу творчостi Бердяєва виступає домiнуюча на той момент тема в його філософії. Так, вiдомий мислитель В.Зiньковський видiляє чотири перiоди в творчостi фiлософа, пiдкреслюючи, що вони "виражають рiзнi аспекти його фiлософiї " [21,с.64]:

1) етичний,

2) релiгiйно-мiстичний,

3) iсторiософський,

4) персоналiстичний.

Мислитель емiграцiї Ф.Степун видiляє три кола в фiлософiї Бердяєва: "перше коло", головними поняттями якого є свобода, Бог та зло та на яких грунтується вся фiлософська система Бердяєва. Друге коло - роботи з iсторiї фiлософiї. "До третього, бiльш периферiйного, кола належить все, що Бердяєвим було зроблено в культурно-полiтичнiй публiцистицi" [29,с.491].

Безумовно, кожна iз згаданих перiодизацiй має свiй сенс та своє логiчне та теоретичне обгрунтування. Виходячи з цього, запропонована наступна перiодизацiя, намагаючись об'єднати хронологiчний та тематичний пiдхiд:

1) перiод становлення, переважання  гносеологiчних проблем,

2) космологiчно-творчий - перiод оформлення  основних iдей фiлософа - примат свободи  над буттям, теодицея та антроподицея, проблема андрогiна,

3) серединний перiод - розробка антропологiчної проблематики, осмислення складових антроподицеї,

4) онтологiчний - доля людини в  цьому свiтi, проблеми культури  та iсторiї,

5) есхатологiчний - пiзнiй перiод, осмислення iдеї про кiнець земного життя  людства в iсторiї, есхатологiзацiя антроподицеї.

Така перiодизацiя дозволяє пiдкреслити, по-перше, перiод, коли виникли оригiнальнi iдеї фiлософа, а, по-друге, через провiдну тему вчення Бердяєва - розкрити проблеми його філософії .

2. Вчення М.О. Бердяєва про особистість: генезис та еволюція концепції

Можна прослідкувати певну еволюцію щодо тлумачення категорії людини у творчості М.Бердяєва.

Спочатку, розробляючи власне вчення про людину, М.Бердяєв тлумачив особливість (внутрішнє ядро людини) як духовну монаду, знаходячись під впливом вчення неолейбніціанців О.Козлова та Л.Лопатіна. Вперше цю ідею філософ висловив у 1904 році : «Всі позитивні твердження, які пов’язані з проблемою особистості, просякнуті тим метафізичним припущенням, що особливість є духовною субстанцією, що вільно самовизначається» [9, c.176]). Завдяки цьому положенню, він називав свою філософію «спіритуалістичною монадологією та метафізичним плюралізмом». Монада Бердяєва— це «фундаментальна внутрішня основа зовнішньої людини», яка створюється різноманітними суспільними, біологічними силами [30, c.127].

Світ людини, на думку М.Бердяєва, складається із духовних субстанцій, які прагнуть вільного самовизначення: вони ведуть до руйнування необхідності. Духовне життя, духовний світ людини виступають вищим по відношенню до інших видів буття.

У більш пізніх роботах філософ «київського кола», починаючи з «сенсу творчості», відходить від розуміння людини як монади, розглядаючи особистість як мікрокосм, через який розкривається Всесвіт. «У малому космосі — людині — великий космос — Всесвіт» [7, c.289].

«Особистість у філософії Бердяєва треба відрізняти від індивіда. Індивід є частиною природи та суспільства». Індивід є неподільним, він виступає атомом. Кожна людина має свою індивідуальність, деякі люди можуть мати яскраву індивідуальність, але не мати особистості. Особистість — це завжди подолання, постійне зусилля для самореалізації. Особистість не може бути частиною чогось, вона — єдине ціле та складається із трьох компонентів: духовного, фізичного і тілесного. Як тілесна істота, особистість залежить від природи, від кругообігу життя на Землі; як істота духовна, вона пов’язана з всесвітнім духом і Богом. Духовна основа в людині не залежить від природи і суспільства. Це збігається з розумінням людини у християнстві, за яким «індивідуальність — це ті особливості, якими відрізняються один від одного носії однієї і тієї ж природи. Це розрізнення людей між собою ... Особистість — це власне той суб’єкт, який має всі природно- індивідуальні властивості... природа відповідає на запитання «що?», особистість — на запитання «хто?».

Поняття «людина» використовується філософом у двох значеннях, які інколи дуже важко розрізнити. У першому значенні людина — це особа, представник людського роду. У другому значенні людина — це особистість, що має неповторні тіло і душу [16, с.39].

Великого значення у вченні М.Бердяєва надається проблемі відносин між духом та душею і тілом людини. Уявлення про людину, яка складається із душі та тіла і позбавлена духу, називається натуралізацією особи. Така думка, як це не диво, панує в теології, зокрема, в томізмі, підкреслює мислитель. У цьому вченні духовний елемент перенесений включно у світ трансцендентного.

Бердяєв заперечував також і абстрактну спіритуалізацію, яка відкидає реальність людського тіла і приналежність його до цілісності особи. Ця точка зору, на думку філософа, переважала у психології ХХ ст. Але саме тіло не можна розглядати лише як механізм, як простий матеріальний субстрат, «воно має і екзистенціальний смисл, воно належить до внутрішнього, не об’єктивного існування, належить до цілісного суб’єкта» [12, с.95].

Духовний початок охоплює і людське тіло, і душу, що означає досягнення вищої якості, входження цієї людини в інший порядок буття». Бердяєв відмовляється від традиційного для релігійно-філософської думки розриву людини на тіло та душу, коли душа розглядалася як субстанція, яка втілює в людині власний людський початок [31, с.104].

На думку М.Бердяєва, можна говорити про те, що людина є духовно-душевно-тілесною істотою. Дух не є протилежним душі та тілу, і перемога духу не означає їхнього знищення. «Досягнення цілісності людського існування і означає, що дух оволодіває їх душею і тілом. Саме через перемогу духовного елемента, через спіритуалізацію реалізується особистість в людині, здійснюється її цілісний образ» [1, с.95].