Класична німецька філософія

Фрідріх Ніцше та ідеї "філософії життя"

Постать Фрідріха Ніцше (1844 - 1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст.

Ф. Ніцше був вихідцем з Німеччини, але пізніше прийняв швейцарське громадянство. Будучи досить обдарованим, вже у 25 років отримав звання професора. Його праці носять тезовий, інколи-афористичний характер, а тому є досить суперечливими й не підлягають однозначному прочитуванню. В усякому разі слід відрізняти ідеї самого Ніцше від ідей та поглядів "ніцшеанців" - його палких прихильників, котрі, як звичайно, робили наголос на .. певних змістових акцентах думок Ф. Ніцше.

Ф. Ніцше високо цінував  думку А. Шопенгауера про волю як вихідну основу сущого, але ще більше загострював її. Якщо А. Шопенгауер говорив тільки про волю до буття, то Ф. Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя

для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Все інше, про  що ми ведемо розмову - Всесвіт, природа, почуття та ін., — усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає  волевиявлення, у ньому панує  боротьба за виживання. Звичайно, у  ній перемагає сильніший. Завдяки  такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу,— наголошував Ніцше, - вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Усе це є цінності виснажених... "

Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість  і незахищеність спричинюй виникнення культури як системи штучних засобів  виживання. Мораль — це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя  не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути".

Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові”, вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла" й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.

Очевидно, що Ф. Ніцше також  постає проти розуму як засобу організації  людського життя, вважаючи останнє  сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться  до життя людського організму; у  духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом.

Водночас у цінуванні  людської індивідуальності можна побачити і гуманістичні акценти філософії  Ф. Ніцше. Тому серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями:

* радикальні ніцшеанці  виводять на перший план у  спадщині Ніцше ідеї першого  права сили життя, права насильства, надлюдини, виходу за межі моралі; радикальні ніцшеанці були схильні  зближати свого ідейного наставника  з фашизмом і навіть расизмом;

* представники гуманістичного  ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше  виступав насамперед проти будь-яких  обмежень людини, звільняв людину  від нежиттєвих догм та забобонів,  закликав її покладатися на  власну волю, бути непохитною  у виконанні життєвої мети. Цікаво відзначити, що серед представників гуманістичного ніцшеанства були відомі видатні письменники Т. Манн, К. Гамсун, у певний час— М.Горький.

Слід також відзначити, що у другій половині XIX ст. основи некласичної філософії досить успішно розвивалися у межах неокантіанства та неогегельянства.

У неокантіанстві найбільш авторитетними були марбурзька і  баденська школи. Баденська школа (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд) наголошували на принциповій відмінності наук про природу (вони діють методами узагальнення, відкриття загальних законів явищ) та науки про культуру. Оскільки в основі культури лежить дух, то ці науки мають описовий характер, бо акти духу унікальні й неповторні. На першому плані тут не закон, а цінності, які не можуть бути раціонально витлумачені. Представники Марбурзької школи (Г. Коген, Е. Кассирер) доводили, що наука має характер інтелектуального конструювання і що її зміни зумовлені внутрішніми суперечностями в ЇЇ конструкціях та інструментах (див.тему 9).

Неогегельянці (Б. Бозанкет, Дж. Джентіле, Ф. Бредлі) на перший план в ідеях Гегеля виводили елементи, пов'язані з інтуїцією, з неперервністю, підкреслюючи водночас принципово позадосвідний характер найперших істин Гегеля, у тому числі - зводили право індивідуальності до перших метафізичних реалій.

Висновки

У XIX ст. відбулася фундаментальна переорієнтація європейської філософії, пов'язана із запровадженням парадигми (взірця, способу) некласичного філософствування.

Некласична філософія  виводила на перший план реальності людської поведінки та позараціональні її чинники, звертала увагу на ті сторони  людської життєдіяльності, які перебували поза увагою класики, але при тому вона інколи їх надмірно акцентувала.

Некласична філософія  постала як ідейна передумова філософії XX ст.

. Німецька класична  філософія. І.Кант: метафізика, критицизм,  агностицизм, апріоризм та категоричний  імператив. Космогонічна гіпотеза  Канта.

Імануїл Кант (1724 – 1804) –  основоположник німецької класичної  філософії. Праці: критика чистого  разуму, критика практичного розуму, критика здатності судження.

Кант піддає нищівній критиці метафізику, так само як і діалектику, за її догматизм, вказує на те, що всі спроби побудувати систему такої науки зазнали поразки. Метафізика лише продукує іллюзорне знання. Про це і свідчать суперечності, які необхідно виникають у розумі, коли він виходить за межі досвіду. Тож метафізика як наука неможлива.

Але, не дивлячись на це, Кант сам вважав свою критику лише вступом  до майбутньої метафізики. Річ у тім, що вона виростає із потреб самого розуму, вкорінена в ньому. Тільки треба усвідомити її реальне значення й можливості. Тобто можна сказати, що Кант виступав не просто критиком попередньої метафізики (Вольфівської метафізики), а скоріше реінтерпритатором її.   

Критицизм  - в философии, начиная с  Канта  , метод установления возможности, происхождения, действительности, закономерности и границ человеческого познания. 
 Кант  проводит мысленную параллель между детством и догматизмом, юношеством и скептицизмом, зрелостью человека и  критицизмом  . 
В общей системе критицизм стоит между рационализмом и сенсуализмом. 
 Критицизм   Канта  обращен против: 
1) пренебрежительного отношения к роли ощущений в познании; 
2) утверждения, что познание может возникать из чистых понятий (категорий), без подтверждения ощущениями; 
3) утверждения, что Бог, душа, мир суть познаваемые объекты, в то время как в действительности они являются идеями (системообразующими). 
Осн. тезис критицизма: созерцание без понятий - слепо, понятия без созерцания - пусты.

Кант робить висновок, що ніби речі самі по собі є непізнаними. Ані форми почуттєвості – простір  і час, ані категорії розуму, ані  навіть найвище підвладне знання не складають означень самих речей  у собі. Дійшовши до висновку, що пізнання речей самих по собі неможливе, Кант став на позиції агностицизму.

Кант розумів моральний  закон як категоричний імператив. Цей закон потребує щоб кожний індивід діяв так, аби правило його особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх. Вчинок буде моральним тільки в тому випадку, коли він здійснюється з поваги до морального закону.

Практична філософія , філософія  моральності, філ.-я звичаїв містить  принципи апріорі, які визначають і  роблять необхідно обумовленою  всю нашу поведінку. Усе що не відбувається має причину. Це судження згідно з  Кантом апріорне, бо зв’язок між  його суб’єктом і предикатом не може спиратись на досвід: у судженні говориться про все, що відбувається, але з досвіду нам може бути відома лише частина того, що відбувається.

В роботі «Всезагальна природна історія та теорія неба» (1775) була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система, які етапи вона пройшла.

Кант запропонував свою теорію утворення Сонячної системи, що грунтується на законі всесвітнього тяжіння. Філософ виходив з еволюційного розвитку холодної пилової туманності, упродовж якого спочатку виникло центральне масивне тіло, яке в перспективі мало б стати тим, що ми називаємо Сонцем, а потім планети.

Філософія абсолютної ідеї Гегеля. Суперечність його методу і системи.

Якщо в цілому характеризувати  філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найбільш відомий філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні роботи: "Наука логіки", "Філософія природи", "Філософія духу", "Філософія права", "Філософія історії" та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя - природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо. 
Заслуга Гегеля полягала також в тому, що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, в перетвореннях, в розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно - ідеалістично.

Гегель вважав, що об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний дух, як самостійна, універсальна, духовна  субстанція світу. Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, "відпускає з себе своє інше" - природу, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує "суб’єктивний" Дух - людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу - філософію. У системі Г. В. Ф. Геґеля абсолютна ідея виступає як першооснова всього існуючого, а природа, людина, людське суспільство і мислення — як різні форми існування абсолютної ідеї, як її втілення.

Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу  пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої люднім і об’єктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є "свободою порожнечі" говорив він. Гегель приходить до формули свободи як "пізнання необхідності".

Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, неузгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, так як останні, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.

Діалектика Гегеля вся була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; в природі - людський дух; в філософії права - конституційна монархія; в історії філософії - філософська система самого Гегеля. 
Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Пруської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Таким чином філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій і через це класики марксизму назвали її "кінцем німецької класичної філософії".

. Філософські  погляди К. Маркса, Ф. Енгельса: матеріалізм, діалектика, соціальна  філософія, теорія пізнання. Розвиток  філософії марксизму В.І. Леніним.

Карл  Маркс (1818 – 1883) (праці: «До критики гегелівської філософії права», «Економічно – філософські рукописи», «До критики політичної економії». Фрідріх Енгельс (1820 – 1895) (праці: «Діалектика природи», «Анти Дюринг»).

Можна виділити наступні основні  положенні діалектичного матеріалізму:

Діалектико – матеріалістична  філософія ґрунтується на визначенні первинності матерії і вторинності  духу, ідеї. Вважає свідомість продуктом  матерії, розглядає її як здатність  нею відображати зовнішній світ. Матерія знаходится в постійному русі і розвитку. Внаслідок матеріальної єдності світу існують деякі  закони, що мають універсально загальний  х-ер: Закон єдності і боротьби протилежностей (розкриває джерело  саморуху, сутність розвитку дійсності), Закон взаємопереходу кількісних і  якісних змін (розкриває механізм розвитку, відповідає на питання як відбувається розвиток), Заперечення  заперечень (розкриває напрям, форму  шлях розвитку і показує, що розвиток відбувається по спіралі). Бога немає, він є ідеальним образом, плодом людської уяви для пояснення явищ незрозумілих людству. Важливим фактором розвитку є практика – перетворення людиною навколишньої дійсності.