Класична німецька філософія

К. Маркс і Ф. Енгельс, критично осмислюючи своє ставлення до попередніх і сучасних їм філософських, економічних  і соціально-політичних поглядів, зводячи рахунки зі своєю колишньою філософською совістю, показали, що природна, суспільна і духовна сфери є світопорядком, де людина виступає активним і смисл о-утворюючим началом, а світ стає воістину людським світом, тобто не просто об'єктивною реальністю — природою, матерією, всесвітом, але і "дійсністю людських сутнісних сил". (Маркс), людською дійсністю. їхня головна заслуга у філософському осмисленні дійсності полягає в розкритті соціально-діяльної сутності людини, що дозволило в концептуальному плані вирішити проблему людського начала, розкрити сутність історичного процесу як процесу становлення і розвитку людської сутності, нерозривний зв'язок між людиною і світом її буття.

К. Маркс і Ф. Енгельс  показали, що людина, як і будь-яка  тварина, повинна насамперед задовольняти свої життєві потреби. Але на відміну від тварини, що задовольняє потреби в безпосередній взаємодії з природою, людина задовольняє свої потреби опосередковано: процесом виробництва, де виробництво знарядь праці і засобів для забезпечення життя стає особливою (соціальною) потребою, системою суспільних відносин, потребою в новому типі орієнтації у світі, яким стала суспільна свідомість, потребою у свободі. Інакше кажучи, вони показали, що сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність є заснованим на матеріальному виробництві, здійснюваним в системі суспільних відносин процесом свідомого, цілеспрямованого перетворювального впливу на навколишній світ і на саму людину для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку. Це означає, що людське начало полягає саме у виникненні опосередкування задоволення життєвих потреб системою потреб соціальних і відповідними до них видами діяльності. Але сутність людини не існує сама по собі. Насправді вона є системою усіх суспільних відносин, реальним суспільством, у якому і за допомогою якого здійснюється життєдіяльність людей. Тому суспільство постає як безпосередній світ буття людини. А історичний процес — як процес становлення і розвитку людської сутності, процес абсолютного руху становлення людини (К. Маркс).

Вирішення питання про  сутність людини стало необхідною умовою з'ясування специфіки соціальних суб'єктів як носіїв людської сутності, визначення їхнього місця і ролі в суспільному житті, розглядання їх як суб'єктів суспільного виробництва, суб'єктів історичного процесу, тобто необхідною умовою осмислення всього багатства людської дійсності.

Розкриття Марксом і Енгельсом  сутності людини, здійснене особливо в "Німецькій ідеології", було необхідним для аналізу сучасної їм дійсності. Ця задача найповніше вирішена в "Капіталі". Необхідно було з'ясувати, що капіталізм, будучи закономірним результатом  суспільного розвитку, як і будь-яке  соціальне явище, історично минуще і самою логікою внутрішнього розвитку створює необхідні умови подальшого суспільного прогресу.

Але, щоб вирішити ці питання, необхідно було критично осмислити  досягнення попередньої економічної  і соціально-політичної думки, що були не тільки теоретичним обґрунтуванням вирішення назрілих соціальних завдань, але і важливими факторами для соціальних суб'єктів у визначенні ними змісту і спрямованості своєї практичної діяльності.

Відомо, що економічні теорії англійських економістів не були вузькоекономічними, вони базувалися на філософському осмисленні сутності людини, суспільства, історії, антропології. Тому критичне засвоєння і переробка Марксом економічних поглядів минулого і сьогодення було в той же час філософським і економічним обґрунтуванням проблем суспільного розвитку, взаємозв'язків людини і суспільства. Необхідно було перебороти однобічність концепції людини, на яку спиралися представники англійської політичної економії і яка розглядала людину як відособленого товаровиробника, як людину, що щось виробляє. Такий підхід, хоча і був значним кроком вперед порівняно з попередніми концепціями людини, тому що він дозволив розробити теорію трудової вартості, залишав у тіні питання про суть усієї життєдіяльності людини. Виникла необхідність здійснити перехід від світу людини-вироб-ника до світу буття людини як цілісності, що охоплює всі сторони її життя.

З огляду на особливості і результати промислової революції, становлення індустріального суспільства, враховуючи також поглиблення і загострення соціальних суперечностей, суспільного поділу й усуспільнення суспільної праці, перспективи перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, Маркс змушений був перейти до аналізу всього суспільного буття людини, розкриття усього ЇЇ способу життя. Отже, якщо у філософських і в економічних вченнях нового часу суб'єкт розглядався як ізольований інди-від, то в марксистській філософії людина розглядалась як суб'єкт соціально-історичного розвитку і суспільного виробництва. Суспільство й особа постали як суб'єктне буття людської сутності.

Маркс і Енгельс критично освоїли досягнення соціально-політичної думки просвітителів, представників утопічного соціалізму. На відміну від цих мислителів, які прагнули створити конкретну картину суспільства майбутнього, вони основну увагу звернули на тенденції суспільного розвитку, залишивши питання про конкретні форми цього суспільства ходу історії. Вони ніколи не давали конкретних рецептів форм суспільного устрою.

Головним змістом марксизму  є гуманізм. Саме людина розглядається  як вища мета і цінність суспільного  розвитку. Тому центральною проблемою  в марксизмі стає пошук шляхів для створення умов, що забезпечують вільний розвиток усіх сутнісних сил людини, усіх її здібностей. Звичайно, підходи до вирішення цієї проблеми визначаються не добрими побажаннями, а насамперед конкретним станом суспільства, рівнем розвитку суспільного виробництва, співвідношенням соціальних сил, гостротою внутрішніх суперечностей. Крім того, усвідомлення самої цієї проблеми і бачення шляхів її вирішення залежить від того, інтереси яких соціальних сил виражає той чи інший мислитель, який його власний рівень інтелектуального розвитку. Це важливо враховувати при оцінці історичного значення будь-яких теоретичних досліджень, а, отже, - і марксизму. Маркс і Енгельс - представники конкретної історичної епохи. Тому не слід дивитися на марксизм як вчення, у якому містяться відповіді на питання, придатні для всіх часів і для всіх епох.

При оцінці історичного значення марксизму в розвитку філософської, економічної і соціально-політичної думки необхідно звертати увагу на розробку загальних методологічних, філософсько-світоглядних проблем, що дозволили Марксові і Енгельсу зробити глибокий аналіз сучасної їм дійсності.

Як зазначалося, у центрі їхньої уваги було розкриття соціально-діяльної сутності людини. Маркс і Енгельс виходили з того, що зрозуміти будь-яке явище, процес можна найповніше тільки виходячи з аналізу найвищого рівня його розвитку. Це дозволяє розцінити і здійснену логіку історичного процесу, і альтернативні його можливості, що не реалізувалися в дійсність. А через те, що найвище розвиненою у навколишній дійсності є людина, то для визначення свого ставлення до неї їм необхідно було звернутися до з'ясування сутності людини, а звідси — до сутності світу, їхнього взаємозв'язку, до вирішення питання про місце людини у світі, ставлення до нього, про можливості його пізнання і перетворення, про граничні основи буття світу і людини, а також питання про загальну структуру світу (як він улаштований: сукупність явищ чи взаємозалежне ціле) і стану, у якому людина і світ перебувають (у стані руху, розвитку чи спокою). Усе це й зумовило для Маркса і Енгельса необхідність визначити своє ставлення до суспільної думки минулого, а також свої вихідні методологічні, філософсько-світоглядні позиції для оцінки сучасної їм дійсності, виявлення тенденцій і закономірностей суспільного розвитку.

Розглядаючи процес життєдіяльності  як процес виробництва і відтворення  людини, Маркс і Енгельс приділили  особливу увагу розкриттю ролі в  ньому практики. Вони показали, що суспільне  життя є власне кажучи практичним, що практика - це універсальний спосіб взаємодії людини і світу. Отже, суспільно-практична діяльність - це та основа, що опосередковує усі сторони життя людини. Практика визначає зміст і спрямованість зв'язку людини з природою, характер освоєння людиною навколишньої дійсності.

Маркс і Енгельс показали, що свідомість людини є не чимось іншим, як усвідомленим буттям. Але будучи зумовленою суспільним буттям, суспільна свідомість відіграє активну роль, перетворюючи діяльність людини на целепокладальну діяльність. Виникнувши як результат людської життєдіяльності, вона перетворюється на її передумову. Особливістю цілепокладальної діяльності є те, що в ній спрямованість до досягнення бажаного з неминучістю повинна узгоджуватися з можливостями, зумовленими об'єктивними умовами життя людини, об'єктивними закономірностями розвитку дійсності. Це значить, що цілепокладальна діяльність нерозривно пов'язана з свободою. Саме рівень людської свободи характеризує людину як суб'єкта соціальної діяльності, визначає її місце і значимість у життєдіяльності суспільства й особи.

Значне місце в марксистській  філософії займають питання пізнання і перетворення світу. Маркс і Енгельс показали, що пізнання є практичним за своєю природою, що пізнавальне і перетворювальне ставлення людини до світу і до себе випливає з її соціально-діяльної сутності. Опосередковуючи задоволення своїх життєвих потреб процесом виробництва і системою суспільних відносин, людина змушена не просто пристосовуватися до природного середовища, а перетворювати його на умови свого існування. Природно, що від ступеня пізнання властивостей, зв'язків, законів природи і громадського життя залежать її суб'єктивні устремління, можливості їхньої реалізації.

Важлива заслуга Маркса і  Енгельса полягає в розробці діалектики. Як зазначалося в першій темі, філософія, розкриваючи специфіку взаємозв'язку людини зі світом, крім з'ясування питання про природу і сутність світу і людини, з'ясування граничних основ їхнього буття, розглядає і питання про те, як світ улаштований, чим він є за своєю загальною структурою, а також про те, у якому стані він перебуває: у стані спокою, незмінності, чи в стані руху, зміни, розвитку. В історії філософської думки відповідь на це питання знайшла своє вираження в метафізиці і діалектиці.

Маркс і Енгельс, спираючись на досягнення попередньої філософської думки, з'єднали діалектику з матеріалізмом. Матеріалізм і діалектика в марксистській філософії набули значення найважливіших принципів обґрунтування ідеї гуманізму, обґрунтування можливостей створення реальних умов, що забезпечують вільний розвиток кожної окремої людини, усіх її сутнісних сил і суспільства. Діалектика тут стала методологічним принципом, що визначає спосіб підходу до аналізу, оцінки явищ, характер ставлення до них, характер і спрямованість пізнавальної і практичної діяльності, принципу, що потребує всі явища, процеси розглядати в системі загальних зв'язків, у русі, зміні, розвитку. Відповідно до діалектичної концепції розвитку джерело розвитку варто шукати у внутрішній суперечливості самих явищ, процесів.

Розкриття соціально-діяльної сутності людини і сутності світу її буття, соціальної зумовленості змісту і структури суспільної свідомості, практичної зумовленості пізнавального ставлення до навколишнього світу і до себе, розробка питань діалектики дозволили Марксові і Енгельсу довести, що тим спільним, що об'єднує усіх людських індивідів у рід "людей", є не природні узи, а соціально-діяльна сутність людини, тобто опосередкування задоволення її життєвих потреб системою соціальних потреб і відповідними їм видами діяльності.

Маркс і Енгельс не ставили перед собою мети створити, подібно до Гегеля, струнку, логічно викладену й обґрунтовану систему філософського знання. Для них головним було — визначити своє ставлення до попередньої і сучасної їм філософської думки, а також визначити ті вихідні методологічні принципи, спираючись на які вони змогли б підійти до аналізу сучасної їм соціальної дійсності, розкрити закономірності і тенденції її розвитку. Тому філософія марксизму формувалася в процесі дослідження Марксом і Енгельсом тих реальних процесів, що відбувалися в повсякденному житті. Природно, що поглиблення дослідження дійсності, безупинні зміни в суспільному житті зумовили певні зміни й у їхніх поглядах, оцінках конкретних подій. Це зумовило для них необхідність творчого підходу до аналізу логіки історичного процесу, до змісту понятійного апарату. Це ж зумовлює необхідність творчого підходу до оцінки самої філософії марксизму. Вона — не сума догм, рекомендацій, придатних для всіх часів і народів, її основні принципи і методологічні засади містять потребу в подальшому розвитку, вдосконалюванні відповідно до нових історичних умов.

Кінець XIX і початок XX ст.ст. ознаменувалися значними змінами у  всіх сферах життя суспільства. Подальший розвиток суспільного характеру виробництва, завершення територіального поділу світу, перетворення капіталізму на світову систему господарства, що включала в себе всі країни з будь-яким рівнем техніко-техноло-гічного, економічного, соціально-політичного, духовного розвитку, зумовило постановку ряду філософських проблем. Виникла потреба в осмисленні як загальних тенденцій розвитку суспільства, так і аналізу й оцінки реальних процесів, що відбуваються в різних сферах життя, різних країнах, різних регіонах.

В. І. Ленін, полемізуючи з  представниками емпіріокритицизму, приділив багато уваги питанням теорії пізнання. У "Філософських зошитах" він виявив зацікавлення щодо загальних проблем діалектики, проблем матеріалістичного розуміння історії.

В роки після революції 1917 р. філософська думка почала активно розвиватися. Однак у міру зміцнення адміністративно-командної системи в розвиткові філософської думки виникли серйозні труднощі. Ядро марксистської філософії — концепція соціально-діяльної сутності людини, а також питання діалектики, теорії пізнання були догматизовані, перетворені на засіб обґрунтування адміністративно-командної системи як суспільного устрою, який найбільш повно відповідає логіці історичного процесу. Звичайно, не можна стверджувати, що філософська думка завмерла. У багатьох галузях філософського знання були досягнуті значні успіхи, але вони найчастіше залишалися результатами дослідників-ентузіастів.

Величезної шкоди розвиткові філософії завдала розбіжність  між теоретичними установками, уявленнями про бажане і належне, ідеалами, що служили світоглядними орієнтирами, з одного боку, і практикою господарської і соціально-політичної діяльності керівництва країни — з іншого. Криза, що охопила суспільство, пов'язана з тими перетвореннями, що відбулися, особливо з розпадом СРСР, знайшла своє відображення і у філософській думці. Тому за сучасних умов виникла потреба як у збереженні всього кращого, що було досягнуто в розвитку історії філософської думки, так і у філософському осмисленні сучасної дійсності, сучасного життя, закономірностей і тенденцій історичного процесу. Важливу роль в подальшому дослідженні методологічних, філолофсько-світогляд-них проблем суспільного розвитку, проблем суті людського буття повинен відіграти творчий розвиток марксистської філософії.

Засновник некласичної філософії  Артур Шопенгауер (1788-1860) народився  у Данцигу (тепер Гданськ) у сім'ї  комерсанта. 1813 року він захистив докторську дисертацію, присвячену логіці, а в 1819 р. вийшло авторське видання його основної філософської праці "Світ як воля та уявлення" (перший том). Книга не мала попиту, але завдяки її виходу А. Шопенгауер отримав посаду доцента в Берлінському університеті. Його наміри позмагатися з Гегелем у справі залучення слухачів на лекції закінчилися сумно: не маючи охочих прослухати курс його лекцій, Шопенгауер був змушений облишити викладацьку діяльність. Лише в 50-ті роки XIX ст. його ідеї почали знаходити зацікавленість і поширення. Що ж це були за ідеї?