Класична німецька філософія

Звернення до аналізу людської праці дозволяє Гегелю по-новому поставити  і найскладнішу традиційну філософську  проблему співвідношення причинності і доцільності у світі. У новоєвропейській філософії категорії причинності і доцільності були антиномічно розведені. Ряд філософів (Гоббс, Спіноза) усі процеси і події, що відбуваються в природі і суспільстві, зводили виключно до причинних зв'язків. Постановка і реалізація цілей вважалася, і по праву, чимось виключно людським, суб'єктивним. Інші філософи (Лейбніц, Вольф) принцип доцільності переносили на всю світобудову. Кант і Фіхте розмежовували непрохідною гранню світ природи, де панує принцип причинності, і світ людської волі, влаштований за принципом доцільності. Гегель, розглядаючи людську працю, вперше тлумачив її як доцільну діяльність у рамках об'єктивних причинних залежностей. У праці людина надає об'єктивним природним процесам форму доцільності, організовує причинні зв'язки таким чином, щоб домогтися своїх суб'єктивних цілей. "Взагалі власна діяльність природи — еластичність годинникової пружини, вода, вітер — сприймаються так, щоб у своєму чуттєвому наявному бутті робити щось зовсім інше, чим те, що вони хотіли б робити, (так що) їхня сліпа робота стає доцільною, на противагу їм самим: розумне поводження природи, закони — у їх зовнішньому наявному бутті. Із самою природою нічого не трапляється; одиничні цілі природного буття (стають) чимось спільним. Тут спонукання цілком виступає з праці. Воно залишає природі мучитися, спокійно спостерігає і малим зусиллям керує цілим: хитрість"29. Процес праці ніколи не може вийти за межі причинних відносин, здійснення мети в процесі праці припускає пізнання причинних зв'язків об'єктивної дійсності і свідоме їхнє використання. В особі Гегеля філософська думка вперше наближається до адекватного тлумачення доцільного устрою людського світу, до діалектичного синтезу причинності і доцільності.

Діалектична концепція співвідношення людини і світу, розроблена в гегелівській філософії, несла на собі відбиток ідеалізму і незабаром була відкинута Людвігом Фейєрбахом (1804-1872 р.). Фейєрбах переборює гегелівське зведення сутності людини до самосвідомості, історичного процесу — до саморуху духу, що використовує для реалізації своїх всесвітньо-історичних цілей діяння людей. Філософська думка знову повертається до твердження про природну, чуттєву основу людської сутності. Антропологічний принцип у філософії, прийнятий Фейєрбахом, припускає, що своєрідність людської діяльності й історичний розвиток людини виводиться з природності самої людини. Він робить крок вперед порівняно з просвітительськими концепціями суспільного життя, що будувалися на понятті природи людини — для Фейєрбаха людська сутність не закладена в окремій індивідуальності. Сутнісні сили людини — воля, мислення, чуттєвість — це її родові, тобто суспільні, діяльні здібності. Фейєрбах наближається до розуміння сутності людини як зумовленої соціальними зв'язками: "Окрема людина як щось відособлене не містить людської сутності в собі ніяк в істоті моральній, ні як у мислячій. Людська сутність наявна тільки в спілкуванні, у єдності людини з людиною, у єдності, що спирається на реальність розходження між Я і Ти"30. Історичний процес здійснюється не під керуванням світового духу. Етапи людської історії відрізняються, за Фейєрбахом, лише змінами в релігійній і моральній свідомості людства. Саме ж релігійне почуття Фейєрбах вважає властивим людині від природи, тобто природженим. Ось тут і виявляється обмеженість антропологізму. Правильно підкреслюючи лише одну сторону справи — природність людини, Фейєрбах прагне пояснити і соціальні зв'язки, суспільні відносини людей як суто природні узи, що поєднують індивідів. Субстанціальною основою спілкування, у якому тільки і виявляється людська сутність, є чуттєві відносини людей (любов). Фейєрбах не розглядає практичну діяльність людини в її всесвітньо-історичному масштабі, і тому в нього суспільний зв'язок має не історичну, а природну основу.

Щоб теоретично виразити специфіку  соціального буття людини, генетичну і діалектичну єдність природного і соціального, природного і суспільного, матеріального і духовного, необхідно вдатися до теоретичного аналізу дійсної субстанціальної основи суспільного життя — предметно-практичної, матеріальної діяльності — праці. Такий аналіз відкриває нові перспективи в тлумаченні сутності людини і її взаємозв'язку зі світом. Такий аналіз і був здійснений у марксистській філософії.

Марксистська  філософія

Перша половина XIX століття виявилася рубежем, на якому вироблена  в історії філософської думки  традиція релігійно-міфологічної інтерпретації взаємозв'язків людини і світу, а також сформульовані французьким матеріалізмом і класичною німецькою філософією (від Канта до Гегеля і Фейєрбаха) уявлення про цей взаємозв'язок перестали відповідати потребам нового рівня суспільного розвитку. І це не випадково.

До кінця XVIII і початку XIX століть склалася специфічна ситуація в розвитку світової історії. Процеси, що відбуваються в Європі, стали конкретно-історичним виразом загальних тенденцій суспільного розвитку, тих інтеграційних процесів, що знайшли об'єктивну тенденцію становлення суспільства як цілісної системи.

Щоб повніше усвідомити особливості  цього процесу і його всесвітньо-історичне значення, варто брати до уваги те, що до зазначеного часу капіталізм утвердився як панівний спосіб виробництва в найрозвинутіших країнах Європи. Виробництво почало набувати усе більше суспільного характеру. Як відомо, сутність суспільного характеру виробництва полягає в тому, що різні галузі і сфери виробництва переплітаються в єдиний виробничий процес. Виробництво окремих предметів стає можливим тільки за умови встановлення взаємозв'язків між вугільною, металургійною, хімічною й інших галузей виробництва, їхніх взаємозв'язків із транспортом, енергетичними джерелами, з формуванням ринку.

У розвитку суспільного характеру  виробництва починають виявлятися дві основні тенденції: а) становлення  певних цілісностей у рамках окремих  країн, регіонів, що знайшло свій вираз у формуванні націй, стійких державних утворень; б) тенденція розширення і виходу цих взаємозв'язків у сфері виробництва за встановлені межі для включення у виробництво нових джерел сировини, енергетичних джерел, робочої сили, для завоювання ринків збуту і придбання необхідної продукції. Тут, отже, проявилася, з одного боку, тенденція диференціації, що характеризує становлення і зміцнення нових якісних утворень у життєдіяльності суспільства, а з іншого боку — тенденція інтеграції, що фіксує спільність існування розрізнених елементів у суспільному житті і яка виражає необхідність зміцнення їхніх взаємозв'язків для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку. Взаємозв'язок цих тенденцій став важливим фактором, що впливає на загальну спрямованість суспільного розвитку, на зміцнення зв'язків, що з'єднують воєдино різні країни, регіони, континенти. Поза цими зв'язками ізольоване існування і розвиток окремих сфер виробництва, окремих країн стає неможливим. У цих умовах закладаються основи загальнолюдської, всесвітньої історії, її орієнтація на майбутнє.

У той же час, сама сутність капіталізму, що полягає у виробництві  доданої вартості на основі купівлі-продажу робочої сили за наявності приватної власності капіталіста на засоби виробництва і результати праці, зумовила зміни в соціальній структурі суспільства, різку поляризацію суспільства на соціальних суб'єктів з різними інтересами, різним ставленням до дійсності. Загострення протиріч вилилося у відкриті повстання робітників (Англія, Франція, Німеччина), засвідчили, що суспільний лад, який затвердився, не зміг забезпечити реалізацію сподівань, що покладалися на буржуазні революції: встановлення царства розуму, соціальної справедливості, рівності, свободи.

Важливо зазначити, що розвиток капіталізму зумовив потребу  в розвиткові природознавства. Природничо-наукові  відкриття, впроваджені у виробництво, сприяли його прискореному розвитку. Наука починає відігравати усе  активнішу роль у створенні нових, досконаліших знарядь праці, нових  технологій, що, у свою чергу, вимагали вищого рівня розвитку безпосереднього виробника — робочої сили. Намічається тенденція перетворення в перспективі загальної наукової праці на основну продуктивну силу. Поглиблення і розширення суспільного характеру виробництва, впровадження досягнень науки у виробництво вели до того, що людина, що перебуває безпосередньо в процесі виробництва, одержує можливість спочатку стати поруч з виробництвом, а потім — над ним. А це означає, що перед суспільством почала складатися перспектива виникнення реальної можливості формування сукупного суб'єкта трудової і соціальної діяльності.

Крім того, розвиток природознавства, новітні відкриття в різних галузях дослідження природи показали обмеженість метафізичного уявлення про світ як сукупності непов'язаних між собою явищ, процесів. Ці відкриття приводили до висновків, що в природі відбуваються якісні перетворення, зміни, розвиток, що у всій природі існує взаємозв'язок. Почали відбуватися істотні зміни в самій науці: з науки, яка збирає, науки про закінчені предмети вона стала перетворюватися на науку, яка упорядковує, науку про процеси, про зв'язки, що поєднують ці процеси в єдине ціле. Природознавство давало матеріал для осмислення, розкриття всезагального зв'язку і взаємозалежності явищ природи, безупинного руху й історичного розвитку її, і тим самим підводило до якісно нового погляду на світ природи і на саму людину.

Відкритий і експериментально доведений М. В. Ломоносовим (1748 р.) і  пізніше (1842-1845 р.) науково обґрунтований німецьким натуралістом Ю. Р. Майєром закон збереження і перетворення речовини і руху (як загальний закон природи) встановив, що речовина і рух не можуть з'являтися з нічого і не можуть зникнути, а переходять з однієї форми речовини і руху в іншу. Це відкриття стало першим кроком до відкриття в XIX ст. закону збереження і перетворення енергії. З відкриттям цього закону стало можливим довести, що природа — це єдине пов'язане ціле, обґрунтувати ідею нестворюваності і неможливості знищення матерії і руху.

Космогонічна теорія Канта  і Лапласа, що з'явилася в другій половині XVIII ст. про природне походження сонячної системи як історичного  процесу, створення Н. І. Лобачевським (XIX ст.) нової геометрії підривало метафізичний підхід до питання про співвідношення простору і часу. Теорія клітинної будови живих організмів (П. Ф. Горянінов - 1809 р., Ян Пуркіньє - 1816 р., Т. Шванн і М. Я. Шлей ден - 1816 р.) зруйнувала уявлення про існування нездоланної грані між різними видами тварин, а також між тваринним і рослинним світом і сприяла зародженню ідеї органічної єдності всього живого, саморозвитку живої природи. Еволюційна теорія Ч. Дарвіна (1859 р.) підірвала уявлення про види тварин і рослин як Богом даних і незмінних і довела безперервність процесу розвитку. Вона показала, що величезне різноманіття видів тварин і рослин є результатом тривалого історичного процесу їхньої зміни і розвитку шляхом природного добору. Тим самим була обґрунтована ідея безперервності процесу розвитку усього органічного світу, у тому числі і людини. Тепер і людина постала як природний результат тривалої еволюції життя на Землі.

На основі відкриттів в галузі природознавства виникла потреба в створенні нової картини світу, заснованої на визнанні його матеріальності, а також визнання загальних зв'язків між предметами, явищами, процесами, визнання загальності руху і розвитку, що охоплюють не тільки природу, але і суспільство. Перед наукою постало завдання розкриття взаємозв'язку людини і світу її буття, значення дослідження природи для забезпечення життєдіяльності людини. Вже в цей час, нехай у зародковій формі, почала виявлятися тенденція зближення природничих і суспільних наук, що відкривало перспективу їхньої інтеграції в єдину науку про людину.

Посилення взаємозв'язків  між усіма сторонами життя  суспільства, а також взаємозв'язків  людини з навколишнім світом, розкриття загальної основи природи і суспільства зумовили потребу в новому підході до розуміння сутності людини і світу її буття. Це стало важливим і тому, що сформована в історії філософської думки традиція проблеми людини і світу, природи і сутності людини вирішувалась окремо і з різних позицій. Так, навіть французькі матеріалісти XVIII ст., що були послідовними матеріалістами в поглядах на природу, залишалися ідеалістами в поглядах на суспільство. Отже, загальна проблема відношення "людина - світ" вирішувалась з різних методологічних позицій, які визначали вихідні світоглядні принципи.

Матеріалізмом, що передував марксизму, реальна дійсність розглядалася "у формі об'єкта чи у формі споглядання, а не як людська чуттєва діяльність, практика, не суб'єктивно" (К. Маркс). Цей матеріалізм не зміг піднятися до розуміння соціально-діяльної сутності людини і світу її буття як світу людської дійсності. Ідеалізм же, акцентуючи увагу на діяльному боці, вирішував її абстрактно. Гегель, наприклад, показавши, що діяльність є властивим самому буттю принципом, його джерелом саморуху і розвитку, обмежив її тільки сферою абсолютного духу. Тим самим людина, як носій духовного, виявилася поза полем зору.

Поворот до гуманістичної  проблематики намітився особливо в  антропологічному матеріалізмі Фейєрбаха. Однак і цей матеріалізм мав потребу в подальшій розробці проблеми сутності людини, сутності взаємовідношення людини і навколишньої дійсності, сутності історичного процесу, тому що для Фейєрбаха людина залишалася тільки природною істотою, він не зміг розкрити тієї загальної основи життєдіяльності людини, що складає її сутність.

Загалом, можна сказати, що у вирішенні питань про сутність людини, сутність історичного процесу  панували ідеалістичні погляди. Природно, що за умов усе більшого ускладнення  і поглиблення взаємозв'язків  між усіма сторонами життя  суспільства, між людиною і природою, посилення інтеграційних процесів у сфері виробництва, соціально-політичного і духовного життя суспільства, в сфері науки виникає необхідність" у розкритті загальної основи цих процесів. А через те, що все це — умови життєдіяльності людини, то виникла потреба в з'ясуванні сутності самої людини.

Крім того, потреба в розкритті сутності людини була зумовлена необхідністю дослідження конкретної реальної дійсності. Строкатість, розмаїтість дійсності, уявний хаос, що панує в суспільному житті, потребували вироблення засобів орієнтації в цьому складному світі для визначення свого місця в ньому, визначення цілей практичної діяльності. Але ускладнення соціальної структури суспільства, загострення протиріч між соціальними суб'єктами з різними інтересами зумовлювали виникнення різних точок зору на вирішення завдань теоретичного осмислення того, що відбувається у світі, вирішення проблеми сутності людини і світу її буття. Важливу роль у вирішенні цих проблем зіграв марксизм.

Марксизм виник як закономірний результат розвитку філософської, економічної  і соціально-політичної думки, як результат усвідомлення логіки історичного процесу. Оцінюючи місце марксистської філософії в історії філософської думки, не можна забувати, що вона виникла за певних історичних умов, при певному рівні розвитку матеріально-технічного, економічного, політичного, наукового, духовного розвитку суспільства, при певній структурі суспільства і рівні соціальних суперечностей, соціальних протистоянь. Крім того, не слід ототожнювати філософські погляди з політичними поглядами тих чи інших мислителів, з висновками, що стосуються оцінок конкретних історичних подій, їхнього історичного значення. До марксизму варто ставитись як до будь-якої теорії, керуючись принципом історизму, з огляду на історичну зумовленість постановки і вирішення Марксом і Енгельсом тих чи інших проблем як у загальнофілософському, так і в соціально-політичному плані.