Філософські проблеми синергетики

Проблематика, зміст, методи досліджень і результати, що відносяться до синергетики, характеризуються неоднозначними оцінками й невизначеністю. Разом з тим, синергетика як науковий напрямок досліджень що потрібен суспільству. Значна кількість результатів досліджень у різних областях знання співвідноситься дослідниками із синергетики. Контекст синергетики дає можливість плідно взаємодіяти вченим різних спеціалізацій мовою системного осмислення й пошуку нових рішень. Наведені визначення синергетики, отримані спадкоємним образом, можуть конструктивно застосовуватися при вирішенні конкретних завдань. Можна припустити, що у зв’язку з існуючими й новими результатами в кінетичній хімії, нейрон-біології й в інших областях сформується більше певний теоретичний і аксіоматичний базис синергетики, завдяки чому, зокрема, і критика на її адресу стане більше конструктивною й продуктивною [7,8].

6 СУЧАСНА СОЦІАЛЬНА СИНЕРГЕТИКА: ДО ПИТАННЯ ПРО ВИЗНАЧЕННЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ОСНОВ

Людина(як і будь-який організм) є типовою дисипативною системою, що може існувати як фізично, так і  духовно тільки за умови постійного обміну з середовищем речовиною, енергією та інформацією(живлення, дихання, теплообмін, виділення, розмноження, пізнання, виробництво утилітарних і духовних цінностей, спілкування тощо). Безліч таких систем утворює ту чи іншу соціальну організацію, чи корпорацію(сім’я, група, школа, підприємство і под.). Подібна  корпорація у свою чергу є дисипативною системою, оскільки вона існує лише за рахунок специфічного обміну з  середовищем речовиною, енергією та інформацією. Корпорації одного рангу  утворюють дисипативні системи  вищого рангу, внаслідок чого формується ієрархічна дисипативна структура, що в результаті збігається з державою(у  достатньо розвинених суспільствах), яка теж може існувати лише за умови  обміну з оточуючим його природним  і соціальним середовищем. Таким  чином, будь-яке суспільство є  дисипативною системою, причому з  періодично змінюваними елементами, оскільки дисипативна структура  тут у певних межах існує незалежно  від змінювання поколінь(елементарних дисипативних систем).

На перший погляд може здатися, що описування суспільства мовою дисипативних систем є лише переформулюванням здавна відомих істин. Проте застосування до суспільства«дисипативного» поняття розвитку приводить до вельминесподіваних наслідків. На відміну від природних дисипативних структур в їх соціальних формах цей синтез порядку і хаосу є ще більш нерівноважним та більш схильним до динамічних коливань. Його механізм ускладнюється в багаторівневих соціальних утвореннях, що самоорганізуються. Узагальнення історичного досвіду людства свідчить про те, що в цих утвореннях(цивілізаціях, імперіях та інших дрібніших локальних формах) чергуються об’єднання простих дисипативних структур у складніші на етапах їх розквіту та розпад складних структур на простіші на етапі їх занепаду. Розглянемо механізм цього чергування спочатку на феноменологічному, а згодом — на сутнісному рівні.

На першому рівні розв’язується  проблема: як відбувається соціальна самоорганізація і як у соціальних системах чергуються ускладнення соціальних дисипативних структур з їх розпадом і спрощенням та відповідною зміною співвідношення впорядкованості і хаосу в їх динамічному синтезі. Упродовж історії людства зароджувалися, розцвітали та занепадали десятки цивілізацій, що нерідко оформлювалися у величезні імперії. На їх уламаках виникали цивілізації та імперії, як правило, вищого рівня впорядкованості. Процеси ускладнення і спрощення локальних складових соціально організованої матерії при цьому змінювали один одного, але так, що все ж таки в історично тривалих тисячолітніх періодах переважали процеси її ускладнення. Тимчасові проміжки між цими пульсаціями відбувалися десятки й сотні років. Ця періодичність взаємопереходів соціальної матерії від упорядкованості до хаосу і назад виявляється, на думку В. Бранського (і ми з цим погоджуємося), в чергуванні двох процесів, що виключають один одного, — ієрархізації та      деієрархізації [9].

Ієрархізація соціальної системи полягає у переважанні процесу послідовного об’єднання елементарних дисипативних соціальних структур в дисипативні структури вищого порядку, а динамічна взаємодія останніх один з одним й утворює складні системи — держави, імперії, цивілізації. Переважання процесу утворення складних, багаторівневих ієрархічно взаємодіючих дисипативних структур збільшує щільність цієї взаємодії, підсилює їх прямі та зворотні зв’язки з середовищем, метаболічні процеси з ним, а також стійкість соціальної системи в цілому і переважання її впорядкованості над хаосом.

Деієрархізація полягає  у переважанні розпаду складних дисипативних

структур на простіші, і  це призводить до переходу від переважання впорядкованості соціальної системи до переважання її хаотичного стану. Отже, в чергуванні цих процесів виявляється складніший порівняно з елементарни-ми дисипативними структурами механізм динамічного синтезу порядку і хаосу, оскільки він включає ще й взаємоперехід об’єднання дисипативних структур, що взаємодіють, у складніші і розпад їх складних різновидів на елементарні, хаотично взаємопов’язані.

Чергування процесів ієрархізації і деієрархізації визначається характером атракторів. Переважання ієрархізації визначається простими атракторами, деієрархізації— так званими дивними атракторами [9], тобто нере-гулярними атракторами, динаміка яких здебільшого є хаотичною, і тому про-гнозування траєкторії, яка потрапила в атрактор, є надзвичайно ускладненим («ефект метелика»). Узагалі на швидкій стадії еволюційного процесу самоорганізації соціальна матерія динамічно балансує між визначальною роллю простих і дивних атракторів. Як це відбувається? Каскад мікробіфуркацій може і відвести систему, що самоорганізується, від початкового стану, і повернути її до колишнього стану. Але коли з безлічі флуктуації організовується простий чи дивний атрактор, таке повернення стає неможливим, і в системі починає переважати ієрархізація або деієрархізація. Формування у зоні макробіфуркацій простого чи дивного атрактора є випадковим, імовірнісним та непередбачуваним і тому визначає нелінійність руху системи — розгалуження шляхів її прогресу або регресу.

Складний біфуркаційний  механізм еволюції дисипативних структур разом з розглянутими його складовими включає ще й взаємодію диференціації та інтеграції. Уведення у цей механізм нових складових дає змогу з’ясувати взаємозв’язок таких понять, як «соціальна самоорганізація» та«соціальний прогрес». Соціальна самоорганізація при цьому постає як складна взаємодія диференціації і інтеграції соціальних інститутів з диференціацією та інтеграцією соціальних ідеалів. Тому на відміну від природи у розвитку суспільства об’єктивний порядок і об’єктивний хаос переплітаються найхимернішим чином з ідеологічним порядком і хаосом. Через це не існує об’єктивного критерію соціального прогресу, незалежного від соціальних ідеалів. Тому соціальний прогрес системи включає посилення її стійкості шляхом підвищення ступеня складності і щільності динамічного синтезу порядку і хаосу та взаємодію цього об’єктивного синтезу з суб’єктивним синтезом порядку і хаосу. А оскільки соціальний ідеал включає динаміку його політичних, економічних, етичних, естетичних та світоглядних аспектів, то ступінь соціального прогресу визначається разом з об’єктивними процесами і рівнем гармонізації всіх без винятку зазначених сторін соціального ідеалу.

Звідси випливає практичний висновок для політиків, що визначають

ключові напрями своєї  діяльності. Один з них полягає  в пошуку оптимальної

для даних історичних умов форми динамічного синтезу порядку  і свободи

(хаосу). Практично такий  синтез означає досягнення певного  балансу між

лібералізацією в одних  сферах діяльності і регламентацією — в інших. Цей

баланс на онтологічному  рівні полягає в знаходженні прийнятної для конкурентних умов «золотої середини» між крайнощами тоталітаризму(культу порядку) і анархізму (культу свободи). Результати такого пошуку і ухвалення правильних рішень можуть бути особливо ефективними тоді, коли система проходить зону біфуркації.

Чергування у процесі  розвитку суспільства процесів ієрархізації і деієрархізації, диференціації і інтеграції за своєю сутністю схожі з одним з фундаментальних законів розвитку матерії в цілому — першим началом термодинаміки, яке виражає закон збереження енергії при її взаємоперетвореннях, і визначає в результаті вічність матерії. При перетвореннях енергії з одного виду в інший її загальна кількість відповідно до першого начала зберігається постійною, але змінюється її якість. У теорії соціальної синергетики ми можемо стверджувати, що діє аналогічний закон, який формує перше начало соціальної синергетики: переходи суспільства від одного стану до іншого через ієрархізацію та деієрархізацію є лише формами переходу від одного стану соціально організованої матерії до іншого без її знищення.

У термодинаміці ми знаходимо  дуже схожий опис процесу трансформа-ції  енергії. Згідно з першим законом  термодинаміки вся енергія в системі залишається незмінною, хоча й трансформується. У багатьох випадках в результаті взаємодій між компонентами системи вивільняється тепло, яке поширюється в навколишньому середовищі у разі відкритої системи і не може бути використано в подальших трансформаціях. Більш того, внаслідок трансформацій енергії може здійснюватися робота, наприклад, при русі механізму. В соціальній системі також спостерігається трансформація енергії і, отже, здійснення роботи. Таку трансформацію ми пов’язуємо з реалізацією потенційних уявлень політичних лідерів про належний суспільний устрій, які(уявлення) в такий спосіб стають актуальними формами структуризації соціальної матерії. Можна визначити роботу через актуальні соціальні(політичні) побудови, оскільки саме вони є остаточною метою будьякої трансформації.

Крім роботи, процес трансформації  енергії має своїм результатом витрати, тобто потенційні соціальні(політичні) побудови, не реалізовані в оптимальний спосіб. Такі витрати можуть бути викликані недосконалістю методів реалізації, зовнішніми діями.

Однак перше начало соціальної синергетики не вказує напрям процесів,

що відбуваються у суспільстві, — такий напрям визначає друге начало соціальної синергетики. Друге начало соціальної синергетики корелює з другим началом термодинаміки — законом невідворотного зростання ентропії в закритих системах, що визначає сутність руху різних форм матерії в процесі мікроеволюції. Сенс усіх переходів соціальної системи від порядку до хаосу і навпаки полягає в пошуку стійкості(досягнення такого стану, при якому переходи системи з одного стану в інший припиняються). Природною властивістю будь-якої матеріальної системи є прагнення переходу від менш стійкого до більш стійкого стану і в результаті досягнення максимально стійкого(за даних умов) стану.

Цей пошук виявляється  у двох протилежних тенденціях:

1) прагненні максимально неврегульованого стану(хаосу) в замкнутих(ізольованих від зовнішніх взаємодій) системах;

2) прагненні тих чи інших форм упорядкованості(за певних умов) у відкритих системах. Оскільки мірою хаосу(дезорганізації) є величина, звана ентропією, а мірою порядку(організації), природно, — негативна ентропія, звана не-ентропією, чи «інформацією», то й друге начало соціальної синергетики виражається в законі зростання ентропії в ізольованій соціальній системі і законі її зменшення, тобто збільшення не-ентропії у відкритій соціальній системі(за рахунок роботи, проведеної над системою зовнішнім середовищем).

Таким є розглянутий на феноменологічному рівні механізм само організації соціальної матерії в процесах взаємопереходів і динамічного синтезу порядку та хаосу. Проте цей механізм не відповідає на запитання: яким є характер тієї соціальної рушійної сили, що примушує дисипативні структури ускладнюватися в процесі ієрархізації або спрощуватися в процесі деієрархізації? Відповідь на це запитання можлива тільки на основі переходу від феноменологічного рівня розгляду процесу самоорганізації до сутнісного.

Якщо припустити, що в  основі розвитку лежить процес відбору, то тоді слід відповісти на три запитання:

1) з чого проводиться  відбір;

2) хто його здійснює;

3) за допомогою чого  відбір здійснюється.

Погодимося із запропонованими В. Бранським для позначення цих питань поняттями: «перший зручно назвати тезаурусом; другий — детектором, а третій — селектором» [10]. Тезаурус — безліч варіантів для відбору. Чим багатша множина, тим більше шансів знайти що-небудь дійсно цінне(з точки зору того, хто вибирає). Тоді постає запитання: яким чином виникає ця множина і яка природа її елементів? Відповідь на це дає таке важливе поняття теорії дисипативних систем, як біфуркація. Річ у тому, що кожна дисипативна система має свої специфічні величини(«параметри, що управляють»), які характеризують фундаментальні властивості цієї системи. Кожен параметр має своє критичне (порогове) значення, досягши якого в кількісній еволюції системи відбувається якісний скачок — точка розгалуження еволюційної лінії, яка й отримала назву біфуркації. Поблизу точки біфуркації спостерігається як би розгалуження початкової якості на нові якості. Кількість гілок, що випливають з даної біфуркаційної точки, визначає дискретний набір нових можливих дисипативних структур, у будь-яку з яких скачком може перейти дана структура. Кожна з таких структур відповідає можливим кореляціям між елементами системи.

Ці кореляції здатні виникати спонтанно внаслідок комбінування внутрішніх взаємодій у системі із зовнішніми взаємодіями системи з середовищем. Важ-ливо звернути увагу на те, що зазначені структури можуть дуже істотно відрізнятися від результатної. З наведеного зрозуміло, що саме біфуркація визначає набір можливих шляхів розвитку, тобто тезаурус для відбору. Соціальними біфуркаціями виступають періодично спостережувані в будь-яких суспільствах соціальні кризи, пов’язані з революційними ситуаціями.

Загальновідомо, що суспільство  як соціальна система в цьому разі перебуває в нестійкому стані, чреватому, як говорять, соціальним вибухом(«революцією»). Така криза відіграє роль глобальної біфуркації, яка звичайно готується протягом кризових ситуацій(локальних біфуркацій), що стосуються окремих соціальних інститутів і навіть окремих людей. Хаотична безліч локальних криз, як правило, пов’язана зі зміною поколінь. Виникаюча невідповідність старої соціальної структури(у загальному випадку, — форма влади і власності) новим соціальним елементам(нові люди і нові корпорації) породжує у суспільній свідомості сукупність уявлень про можливі варіанти(«сценарії») іншої структуризації суспільства. Такі уявлення(чи, принаймні, частина з них) зазвичай відображують з тим чи іншим ступенем точності реальні можливості перебудови глобальної соціальної структури. Отже, кризовий стан суспільства припускає об’єктивне виникнення набору нових можливих соціальних структур, реалізація кожної з яких може відновити втрачену відповідність між глобальною структурою соціальної системи та її елементами.