Етнічні особливості філософії в Україні

Отже, консервативний аристократизм  В. Липинський мислив як утвердження в українському націотворчому суспільстві організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади. Адже, за його словами, найкращих організаторів знайти і до праці державної залучити не може навіть найкраща виборна влада, оскільки вона понад усе рахується не з талантом, а з партійним цензом людини. До того ж вона зацікавлена в тім, щоб ніхто здібніший, ніхто справді талановитий коло неї при праці державній не опинився.

Націотворчому процесу підпорядкований  і монархізм Липинського. Монарх, на його думку, мав стати об'єднуючим центром, загальновизнаним авторитетом у протистоянні, політичній конкуренції різних сил і груп, що могли б погубити Українську державу. Симпатик англійської “моделі” конституційної монархії, Липинський розглядав роль гетьмана-монарха в майбутній Українській державі символічною і репрезентативною, з максимальним обмеженням його реальної влади. Гетьман, за його задумом, мав бути для суспільства, періоду його національної трансформації, живим символом української державницької ідеї та найвищим політичним авторитетом нації. Липинський сподівався, що міцна гетьманська організація зуміє контролювати гетьмана та керувати його кроками, одночасно зміцнюючи його морально-політичний авторитет. Щоправда, в останніх своїх працях він, відстоюючи спадковий гетьманат як найбажанішу легітимну форму державного правління, зазначав, що визначення форми правління майбутньої Української держави мало б бути прерогативою установчих зборів, що є рівнозначним визнанню демократичного принципу організації влади.

Як представник українського макіавеллізму, Липинський був першим політичним мислителем, який трансформував проблему сили у свою історіософію і продумав її основні засади. Його слова “ніхто нам на збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути” й сьогодні залишаються актуальними.

 

 

ІІІ. Етнічні особливості філософії в Україні

Провідною ідеєю українського менталітету, що практично репрезентує загальнолюдський ідеал, є ідея необмеженої свободи, визнання рівного права кожної людини в суспільстві. Ця настанова, як своєрідний принцип індивідуальності, сформувалась у глибинах самого способу життя  предків. Праця на родючих землях сприяла утворенню малих соціальних спільностей українців, де самоцінним вважався індивід з його толерантним  ставленням до іншого індивіду. Індивідуалізм, з урахуванням особливостей психіки  українців, сприяв розвитку творчого духу, здійсненню особистого вибору рішень за внутрішньо прийнятим ідеалом. Тип  творчого індивідуалізму виявляється  у здатності й бажанні брати  на себе відповідальність за вибір  і результати діяльності і за життя  суспільства. Творчий індивідуалізм - це ініціативність, самостійність, наполегливість, уміння володіти і керувати собою. Творчий  індивідуалізм українця - це особиста незалежність і шанування свободи  кожної людини як чогось священного і  недоторканого. Історичний взірець  такого суб'єкта свободи - вільнолюбний козак і козаччина в Україні.

Ідея необмеженої свободи українців  іноді ставала на шляху створення  власної держави: у XIII ст. вожді Болоховської землі, захищаючи незалежність общинників від зазіхань Данила Галицького, приєдналися  до союзу з татарами. Влада татар  не загрожувала існуванню їх общинного  ладу. Волелюбність визначає всі інші риси світоглядної ментальності українців, у тому числі екзистенціальність. Для українця характерне прагнення  до самопізнання, заглибленість у  себе, прагнення до усамітнення, уявлення окремої людини мікрокосмосом, і  важливий внутрішній, духовний світ людини, як його справжній світ, зв'язаний з  особистісними якостями. Відома й  глибока емоційність українця, що йде від зацікавленого, сердечного ставлення до природи рідного  краю, до землі - лагідної, доброї, щедрої, родючої, породжує світ буття, точніше - є й світ мого буття. Рідна природа, рідний край, рідна земля - не абстрактні поняття для українця, а Батьківщина, ненька-Україна, що переживається глибокими почуттями. В ній радощі й печалі кожного, доля, існування, воля. Таке ставлення до землі рівнозначне ставленню героя стародавньогрецької міфології Антея до Богині Землі - своєї матері, яка дає йому непереможну силу.

Антеїзм - важлива особливість ментальності українського філософського світогляду. Глибока емоційність, ніжне ставлення  до рідної природи - відображені в  історії матеріальної та духовної культури України. Жага необмеженої свободи, необмеженої волі, закоханість у  природу рідного краю втілені  у тисячолітні звичаї і традиції. Усна творчість донесла народні  повір'я, вірування в живі істоти, що оточують людину (водяні, русалки, лісовики тощо), їх поважають, приносять жертви, щоб не шкодили, не затьмарювали віру в вічність людського життя. Такий  характер світосприймання породжує романтичний дух народу, тисячократно оспіваний у мелодійних українських  піснях. Без пісень, танців, ігор не обходилась жодна подія. Романтичний  дух української нації втілений у філософії серця: кордоцентризм - ще одна грань української ментальності, що формувалась у глибинах стародавньої культури, шліфувалась у Словах, Посланнях, Повчаннях, Молитвах. Особливості  української ментальності так чи інакше властиві всій історії філософії  України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок  

У результаті історії у  філософській думці людство вдосконалювалися знання світ і людині, про місце людини у цьому світі, про його пізнавальному, практичному, етичному і взагалі оцінковому ставлення до світу.

У процесі Зміни основних ідей філософії вирішувалися, зазвичай, актуальні питання підвалин життя  і законів буття, проблеми гносеології  – питання про ставлення мислення та буття й про пізнаванності  світу, проблеми логіки, що вивчає форми  і закони мислення.

Філософська думку протягом усього своєї історії, зазвичай, займалася  соціологічними проблемами, питаннями  у тому, яким має бути суспільству  й так суспільні відносини, що вони задовольняли природі людини, філософи займалися також питаннями  про місце особи у суспільстві, про його життя тощо. Щоправда, слід зазначити, що жодне філософське  вчення чи школа може дати цілком повного  обгрунтування навіть найбільш прогресивних громадських ідеалів. Життя завжди опинялася складніше теоретичних побудов. Але саме боротьба людей по здійсненню цих ідеалів була й залишається однією з головних чинників громадського прогресу.

Історія філософського пізнання світу однозначно свідчить, що виникаючі  філософські проблеми мали своїм  джерелом наукове пізнання світу  І що пошуки розв'язання цих проблем  надавали надають плідне впливом  геть розвиток науку й в розвитку самої філософії.

Історія філософії показує  також, що філософське пізнання тісно  пов'язані лише з наукою, але й  іншими сторонами життя людей, такі як релігія, політична ідеологія, правосвідомість, мораль, мистецтво.

Тому багато хто проблеми, хвилюючі людство не можна зрозуміти  без історико-філософського аналізу.

 

 

 

Список використаної літератури

1. Барякін В. В. В. І. Вернадський про ноосферу.— Філософська і соціологічна думка.— 1993.— № 3.
2. Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій.— К., 1996.
3. Громов М., Козлов Н. Русская философская мысль Х-ХУІІ веков.— М.,1990. С. 99.
4. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст.— К., 1992. – 56с.
5. Локк Дж. Досліди про людському розумі. Обрані філософські твори,т.1. – М.: 1960
6. Фіхте І.Г. Ясна мов сонце повідомлення широкого загалу про справжньої сутності новітньої філософії. М.:Соцекгиз,1937
7. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.— К., 1992.