Етнічні особливості філософії в Україні

І. Франко дуже обережно підходив до способів реалізації соціалізму як суспільного ідеалу, категорично виступав проти його штучного насадження, оскільки це, на його думку, може обернутись величезними економічними, політичними і духовними втратами для народу. Досвід СРСР підтвердив правильність таких передбачень. Щодо створення в майбутньому союзу вільних спілок, то Франко не заперечував можливість подібного: “колись надійде пора консолідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів”.

3. Інтегральний націоналізм. Дмитро Донцов

Другу групу фундаторів національної ідеї становлять прибічники радикальної  форми націоналізму - так званого інтегрального націоналізму, в основі якого ідея формування нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності, їх шлях до національної мети - шлях свідомого українства, для якого Україна - не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму ґрунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб. Яскравими носіями цієї орієнтації були Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), Борис Грінченко (1863-1910), Микола Міхновський (1873 - 1924), Юрій Липа (1900-1944) і “апостол українського сепаратизму” Дмитро Донцов (1883-1973).

Для Д. Донцова націоналізм - це внутрішньо, органічно притаманне народові прагнення зберегти свою неповторну індивідуальність та духовність, тобто захистити й утвердити свою самобутність, своє осібне українське “Я”. Це - світоглядний, українотворний, будівничий націоналізм і аж ніяк не руйнівний. Він поклав початок новому типу української людини - “людини нового духу”, що не лише “знає”, “яка мета нації? ”, “як здобути свою мету? ”, але й “хоче” і здатна “довершити цей процес”, реалізувати поставлену мету.

Широко апелюючи до філософських ідей Шопенгауера, Фіхте, Гартмана, Зіммеля, Ніцше, Донцов обґрунтував основні положення власної політичної філософії - інтегрального націоналізму.

Вимога “зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії” як основної засади національної ідеології. Принцип волі - антитеза, противага  інтелектуалізму Просвітництва, наївній вірі у всевладність розуму. Розуміючи волю як душевну властивість (в Арістотеля - це антилехія - те, що свою ціль несе в собі, у Шопенгауера - те, що діє саме із себе), Д. Донцов будує свою ідеологічну позицію не на волі як метафізичному принципі світу, а на душі, у виявах якої намагання і свідоме хотіння - воля - є одним із численних виявів людської психіки.

Стремління до боротьби та свідомість її конечності. Без неї, на думку Донцова, неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ні тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу”.

Піднесення “загального” над “поодиноким” (загальної ідеї нації над індивідуальними устремліннями, буденними потребами). Коли такі гасла, як “добра пожива і відпочинок після праці”, “малий кусник чорного хліба”, “благополучне і щасливе життя” є самоціллю, стверджував Д. Донцов, то такі “здобутки” є смертельними для нації. І навпаки, формування почуття належності “одиниці” (особи) до “цілого” (нації) спонукає її боротись за втілення ідеалів “цілого”.

Нетолерантність і фанатизм, максимум етичного напруження на шляху реалізації національної ідеї. Це положення Д. Донцова найбільше піддається критиці, оскільки розглядається, як правило, абстрактно, спрощено, без врахування того, що він веде мову не про націю загалом, а націю, яка на той час була підневільна, “підбита”, яка нічого не мала “свого”, що не стало б “привласненим чужими”. Навіть на своїй території почувається така нація “на нашій не своїй землі”.

Самовизначитися зможе лише та нація, геній якої здатний це здійснити, скориставшись правом сильнішого через  насильство. “Інстинкт панування (“примусу”), властивий всякій великій ідеї, і ніколи без нього воно жодною ніжністю Винниченка, ані сопілковою філософією Федьковича, ані “антиберкутівством” Франка, ані “антифанатизмом” Драгоманова, ані Тичиновою “музикою”, ані “народолюбством” соціалістів, - не здобуде собі права на життя. Мало хотіти підважити волю, треба на її місце поставити свою, яка убрала б в нові ланцюги ворохобний світ фактів”, - писав Д. Донцов. І додавав, що “нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народовладдя. “Фанатизм” і “примус”, а не “ніжність”, повнять конечну функцію в суспільнім життю і їх місце не може лишитися не зайнятим. Не займемо ми, займе хто інший. Природа не зносить порожнечі”. Тобто національна ідея не тільки мусить бути фанатичною і безкомпромісною, але й повинна служити інтересам поступу.

Трактування справи провідної  верстви національної еліти - “активної, відважної, спрагненої влади меншості” як “найважливішого чинника історії”. Без активної меншості не повставала жодна нація, не впроваджувалася в життя жодна національна ідея. Провідна верства використовувала при цьому народ лише як чинник. Але, на переконання Донцова, ця меншість, щоб бути лідером, вести свій народ, мусить бути на висоті, відповідати кращим зразкам обдарованих провідників європейських пануючих державних народів.

Дбаючи про перемогу, “українство  мусить усвідомити, що його ідея повинна бути всеохопною”. Вона повинна ґрунтуватися не на частковому, а повному запереченні чужої.

Боротьба за існування  є законом життя, всесвітньої  правди немає. У житті торжествує те, що містить і здатне виявити  більшу моральну й фізичну силу. Таку силу український народ зможе здобути лише тоді, коли перейметься новим духом, новою ідеологією.

Філософський аспект світогляду Донцова часто характеризують як ірраціональний. А це не відповідає дійсності. Донцов ставив під сумнів здатність розумових аргументів, але тільки тоді, коли йшлося про глибинні, екзистенційні основи нації. За інших обставин він неухильно стверджував, що національна ідея лише тоді ввірветься як могутній чинник у життя, коли в ній будуть поєднані чуттєва і розумова частини, коли інтелект буде міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням. А це можливо лише за умови, “коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чужий, абстрактно виведений та їй накинутий, інакше він не запалить в її серці вогню захоплення”.

4. В’ячеслав Липинський

Цю точку зору поділяв  і відомий український політичний діяч, філософ історії В'ячеслав Липинський (1882 - 1931), думки якого часто були джерелом інтелектуального натхнення, ідейною основою філософії Д. Донцова. Щоправда, їхні позиції, не зважаючи на типологічну близькість загальнофілософських засад (за словами 0.Наза-рука, “не будь предмета, нема тіні”), були принципово відмінні. В. Липинський - автор специфічної історіософської концепції, він репрезентує консервативно-анархічне крило прибічників української національної ідеї, куди належать Осип Назарук (1883-1940), Степан Томашівсь-кий (1875-1930), Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984).

Стрижнем теоретичних  пошуків В. Липинського є проблема держави і влади. На його думку, розвиток, здатність до життя і відмирання кожної держави залежать від форми її організації, устрою, що, в свою чергу, визначається рівнем взаємовідносин між “провідною верствою” і “народом”. Липинський виокремив три основні, цілком рівнорядні, почасові типи державного устрою (що і є, за словами І. Лисяка-Рудницького, його найоригінальнішим внеском у філософсько-соціологічну науку): “класократія”, “демократія” й “охлократія”, зміст яких не завжди збігається із загальноприйнятою термінологією. Особисто він схилявся до “класократії”, розуміючи під поняттям “клас” всіх, об'єднаних спільною суспільною функцією, без уваги на ієрархічний щабель, який вони займають. Наприклад, до “промислового класу” належать однаково і робітники, і технічний персонал, і “капітани індустрії”. Конфлікти, суперечності між ними, тобто роз'єднувальні чинники, на думку Липинського, значно слабші від моментів, що їх об'єднують. Устрій “класократії” (взірець - Англія) відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. У цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної та стабільної державної влади. Класократичний устрій не лише допускає, а навіть вимагає свободи критики та опозиції, яка, проте, не призводить до революційних зламів, оскільки діє в межах традиційного правопорядку, що виховує її в дусі політичного реалізму та відповідальності.

Необмежений демократичний  індивідуалізм, на думку Липинського, руйнує в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Господарська та індивідуальна самодіяльність набуває хаотичних форм. Державна влада стає знаряддям приватних інтересів певних соціальних груп (багатіїв-плутократів чи клептократів), виразником яких стають численні партії-ширми найманих професійних політиків з-поміж інтелігенції, здебільшого позбавлених почуття політичної відповідальності. Історичними прикладами демократії в розумінні В. Липинського є Римська республіка доби занепаду, Франція Третьої республіки, Річ Посполита тощо.

Охлократія, за Липинським, означає абсолютне панування войовників-непродуцентів з повним придушенням свободи та самодіяльності громадян. Це, коли суспільство зорганізоване на зразок монолітного військово-бюрократичного “ордену” на чолі з деспотичним монархом-самодержавцем або вождем-диктатором; де немає місця на легальну опозицію, а громадянство перетворене на пасивну, аморфну біологічну масу, юрбу (юрба по-грецьки “охлос”, але охлократія - це не панування юрби, чого, на думку Липинського, ніколи не буває, а панування над юрбою). До такого типу він відносив революційні диктатури, всі цезаристично-бонапартистські режими.

В. Липинський бачив у  суспільстві три джерела влади: силу мілітарну, економічну та інтелектуальну, яким відповідають три основні соціальні типи: “войовники” (військові), “продуценти” (багатії) та “інтелігенти”, між якими можливі різні комбінації. Особливі державотворчі якості він приписував типові “войовників-продуцентів”. Інтелігенція, на його думку, мало здатна для того, щоб бути носієм державної влади, оскільки позбавлена прямого контролю над засобами матеріальної (військової та господарської) сили. Натомість вона може виконати важливу і відповідальну допоміжну функцію тим, що раціонально усвідомлює і висловлює діючі в суспільстві стихійні, підсвідомі процеси.

На таких засадах Липинський вибудував конкретну українську політичну програму, суть якої полягає  в переконанні, що “без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській землі громадського життя”. Звідси й головне завдання - незалежна самостійна держава, без якої Україна залишиться навіки засудженою на злиденну вегетацію на грані між національним буттям і небуттям. “Тільки власна держава, - пише В. Липинський, - збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує нас від економічного розвалу і від кривавої анархії, котра неминуче буде продовжуватись навіть тоді, коли б пощастило знову одній з наших національних груп за допомогою сусідів взяти на час перемогу”. Звідси й моральний імператив українського державництва. Але українці мусять пам'ятати (як і кожен народ), що власної держави їм ніхто не подарує - ні ласка сильних світу цього, ні автоматизм суспільних процесів. Вона мусить бути виборена ними самими. Липинський звертає особливу увагу не лише на фактор “завоювання влади” українцями в Україні, що саме по собі досить важливе, складне, але в часі швидше досяжне. Він апелює до неймовірно тяжчого і довшого в часі процесу - процесу переродження самого українського суспільства, яке мусить внутрішньо визріти до самостійного існування, ще стати українською нацією, хоча і в рамках самостійної держави.

Розуміння нації в Липинського  своєрідне. Він ставить знак рівності між державою і національною приналежністю, тобто його національне мислення підноситься до висот європейської політичної думки кінця XX ст. “Нація для нас, - міркує він, - це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї”. Липинський гадав, що українську націю можна б найкраще сконсолідувати на основі “територіального патріотизму” - почуття любові до рідного краю як органічної цілісності в усіх постійних мешканців української землі, незважаючи на їх соціальну належність, віросповідання, етнічне походження, мову, культуру. Україна, за Липинським, теж мусить стати спільною батьківщиною всіх своїх громадян, а не тільки якоїсь однієї суспільної верстви. “Коли я пишу в цій книзі про нас - “Ми українські націоналісти”, - то це значить, що ми хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі”, - констатує Липинський. Водночас він звертає увагу на екзистенційні основи нації, застерігає від штучності її творення. Коли відродження нації, наголошує Липинський, відбувається без любові до цілої нації (мається на увазі корінної, основної нації) в усіх її класах і групах, без того ідейного національного пафосу, того романтичного захоплення образом повної волі й незалежності нації, що йшло в парі з відродженням в усіх європейських народів, - то з самого поняття “нація” викидається весь його живий творчий зміст. Залишається тільки форма - мертва шкаралупина без зерна.

У націотворчому процесі  В. Липинський відводить особливу роль “провідній верстві”, “панству”, “національній аристократії”, “еліті” без огляду на її походження. Вона мислиться як основа, організатор, правитель і керманич нації. Прикметами національної аристократи постають матеріальна сила, моральний авторитет і воля до влади та консерватизм. На його думку, консерватизм - просте збереження старого чи реставрація віджилих форм суспільного ладу або захоплення декоративними, бутафорними рисами національної традиції.

В. Липинський усвідомлював і повністю сприймав потребу й неминучість далекосяжних соціальних змін. Але він вважав, що аристократія мала б стати єднальною ланкою між “старою” і “новою” Україною і завдяки цьому забезпечити тяглість національного життя, розвиток якого характеризується високим ступенем перервності: “Не законсервовання дворянства, а тим менш поворот до давнього стану, маємо ми на меті. . . Ніхто краще від нас не знає, що в масі своїй все наше - помоскалене і спольщене дворянство - вже у великій мірі виродилось і що ці послідні могикани шляхетсько-козацької доби нашої державності мусять вкінці зникнути так само, як зникли їхні попередники - останні могикани доби варазько-князівської, бо такий суворий закон природи. Але таким самим законом природи є і те, що здорове зерно тільки на дозрілім дереві родиться. І що старе дерево таким загине, мусить оцим своїм здоровим зерном землю круг себе засіяти та з того здорового зерна нове, відроджене життя розпочати”.