Етнічні особливості філософії в Україні

                                                   План

Вступ…………………………………………………………………………..3

І. І. Джерела та національні особливості філософій України…………….4

ІІ. Витоки національної філософії…………………………………………..6

1. Формування української ідеї М. Драгоманов……………………....6
2. Іван Франко біля витоків національної філософії…………………..9
3. Інтегральний націоналізм. Дмитро Донцов………………………...11
4. В’ячеслав Липинський………………………………………………..14

ІІІ. Етнічні особливості філософії в Україні………………………………20

Висновок……………………………………………………………………...22

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

У процесі національного відродження  духовної культури українського народу важливе місце у комплексі  наук належить історії  філософії, реалізації нею питань, структури, характеру і початку філософської думки України. Коріння філософії України сягають у сиву давнину Київської Русі. Правда, ще в першій половині XIX ст. архімандрит Гавриїл запропонував вести відлік історії філософії Росії не з XVIII, а з ХІ-ХІІ стст., відмітив практичність стародавньоруської мудрості, її тяжіння до художнього відображення ідей, висловив думку: «Кожний народ має свій особливий характер, яким відрізняється від інших народів, і свою філософію, більш-менш наукоподібну, або, принаймні, розсіяну в переказах, повістях, повчаннях, віршах і релігії». Отже, філософія має не лише наукову, але й духовно-практичну форму - національні традиції, характер, світогляд.

Романтична тенденція в українській  філософії актуалізує проблеми «людина  — нація», «нація — світ», започатковує філософію національної ідеї, яка  охоплює всі форми рефлексії  над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї «самості», належності до конкретної етнічної єдності.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. українська національна ідея, зародження якої сягає ще язичницьких часів, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, буттєвою. Тому розвиток української філософської думки цього часу відбувався в органічній єдності зі складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського народу національно і політично самовизначитись. Об'єднана національною ідеєю, українська філософія є складним проблемним полем різних методологічних підходів, світоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови Української держави.

 

І. Джерела  та національні особливості філософій  України

Історія української філософії  привертає увагу вчених кінця XIX початку XX стст. У 20-ті роки XX ст. Дмитро Чижевський, розвиваючи їх ідеї, у книжці «Філософія на Україні» стверджує, що українська філософія починається  з періоду Григорія Сковороди. Пізніше, в 60-ті роки ця думка поділяється  в «Нарисах історії філософії  на Україні». Та в 70-ті роки XX ст. формується нова тенденція: київські філософи доводять, що в братських школах, Острозькому  науково-просвітницькому центрі, Києво-Могилянській академії формується професійна філософія  України, філософські ж ідеї формуються ще культурі Київської Русі. У 80-ті роки утверджується думка: філософія - специфічна сфера духовної діяльності — займає особливе місце культурі як самопізнання Духу і розглядається в контексті культури, а не в системі науки, бо лише на досить високому рівні розвитку культури формується філософське теоретичне знання з функціями науки. Досліджуючи розвиток філософської думки в Україні в культурі від Київської Русі до сучасності, історики розкривають її особливості, самобутність, національні традиції, підкреслюючи, що історія філософії може об'єктивно виглядати лише як складова історії національної культури, як історія способу усвідомлення змістовних життєвих проблем: життя і смерті людини, суті людини та її ставлення до навколишнього світу, свободи та необхідності, добра і зла тощо.

Структура філософії України  визначається в залежності від соціокультурного фону. В історію філософії як науки  входять, по-перше, дослідження історії  філософської думки в Україні  як невід'ємної складової частини  світової культури. Функціонування філософських ідей створює філософсько-світоглядний ґрунт тієї культури, що об'єднує  людей, які живуть в Україні і  формують її народ. По-друге, історія  філософії в Україні охоплює  філософські проблеми і теорії, розроблені і сформовані саме філософами вихідцями з України. Це найвіддаленіші від суто української національно-культурної проблематики дослідження. У них слабкіше виражається характер власне української культури. Нарешті, до історії української філософії входять дослідження її специфіки, національних особливостей, традицій. Мова йде про світоглядну ментальність, що визначає власне українське бачення світу, про комплекс світоглядних ознак, що зумовлюють визначеність духовного світу нації в контексті історії культури людства. Урахування усіх складових у їх взаємодії дозволяє усвідомити самобутність філософії в Україні, починаючи з Київської Русі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Витоки національної філософії

1. Формування української ідеї М. Драгоманов

                     

Михайло Драгоманов - складна  й суперечлива постать в інтелектуальній  історії українського народу. Для  одних він - “ідеолог” вільної  України, взірець досконалості, а  для інших - ідеолог українського соціалізму, символ “духовної руїни”.

Світогляд його справді складний, не позбавлений еклектизму - суміші ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підґрунтям. Основою його теоретично-аналітичних пошуків є ідея безупинного людського поступу, мета якого - досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб з обмеженням до мінімуму елементів примусу, усуненням авторитарних рис у суспільному житті. Драгоманов відстоював пріоритет громадянських прав і вільних політичних установ над соціально-класовими інтересами та універсальних людських цінностей - над винятково національними потребами.

Але це аж ніяк не означало нехтування національним. Драгоманов одним із перших тогочасних радикальних мислителів зрозумів роль і місце національного  питання в реалізації принципів  демократії та свободи. Він не лише став першою жертвою антиукраїнських  репресивних заходів російського уряду (у 1875 р. був звільнений з Київського університету), а й був автором першого модерного українського політичного журналу “Громада”. Він першим намагався спростувати популярну на той час теорію про взаємовиключення космополітизму і націоналізму, витворивши імператив: “Космополітизм в ідеях та цілях, національність у ґрунті та формах”.

Драгоманов був переконаний, що національність є необхідним будівельним матеріалом усього людства. Звідси його інтерес до долі України, яка, за його словами, до XVIII ст. творила частину європейського світу, а впродовж XVIII-XIX ст. крок за кроком відхилялась від свого первісного шляху і все відчутніше відставала від Європи. Причина цього - її фатальне прилучення до Росії. Якщо ще у XVIII ст. Україна була носієм культури в імперії, а її кращі сини, виховані в дусі європейської культури, були законодавцями реформації і європеїзації Росії, то в XIX ст. вона стала глухою провінцією, відгородженою від світу російським державним кордоном, немов непрохідною стіною, і вже свіжі європейські вітри долітали до неї не прямо, а крізь далеке і вузьке петербурзьке вікно. Такий стан України Драгоманов назвав “пропащий час”.

Розуміючи ненормальність такого становища України, ти активно прагнув  віднайти шлях його радикальної зміни. Як прибічник позитивізму він, відшукуючи реальну політичну силу, здатну успішно виконати це завдання, спирався не на бажання і почуття, а на конкретні факти, реалії дня, тверезе врахування ситуації, моральні та матеріальні інтереси. А реальність була, за висновками Драгоманова, несприятливою для національних змагань: відсутність необхідних суспільних умов через брак національної свідомості і політичних сил, здатних очолити національно-визвольний рух. Однак це не означає, що і в майбутньому таких сил не буде. Тому реальним політичним завданням він вважав використання руху російських демократів в інтересах українського визволення, усвідомлюючи при цьому, що такі партнери досить непевні.

Щоб уникнути несподіванок, Драгоманов вимагав певної організаційної незалежності українських політичних структур. “Єдність неможлива ні для якого українського гуртка, ні з яким “русским” гуртком чи партією доти, доки російські гуртки не відмовляться від теорії єдності Росії і не визнають український народ за націю, цілком рівну з великоруською, польською і т.п. зі всіма практичними наслідками такого визнання, - писав він. - ...Ми хоч і родилися від “подданных русского императора”, але не є “русскими”... Ми - українець і як такий, ми - член нації, яка не лише пригноблюється в “русской” державі, в Росії, й урядом, а почасти і суспільністю панівної національності”.

Другим реальним завданням, за Драгомановим, є піднесення (шляхом національної освіти і культури) національної самосвідомості “наших власних земляків” усіх рівнів - від селянина до представників верхніх прошарків суспільства, які працюють, за його словами, “для кого вгодно, тільки не для своєї України й її мужицтва”. Він закликав їх не бути байдужим до долі України, не полишати її, “оскільки кожний чоловік, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки”. Звідси й можна збагнути сенс гасла Драгоманова, що “поганий той радикал на Україні, який не став свідомим українцем”.

Будучи далеким від  усіляких патріотичних самообманів, відкритим для позитивних вартостей чужого, критичний рівно і до свого і чужого, Драгоманов при цьому твердо знав і вірив, що український народ має природні дані для самостійного вільного існування, гідний чільного місця у всепланетарному історичному процесі. Тому він робив усе можливе, аби в Україну прийшла справжня освіта - європейська освіченість та культура; докладав зусиль, аби пробудити в народі “розуміння політичних і соціальних справ, політики дня”. Недаремно через кілька років по смерті Драгоманова один з його послідовників Іван Франко скаже: “Він був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, . . . щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого галицького глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації. Можна сказати, він за вуха тяг нас на той шлях, і коли з генерації, що більш або менш стояла під його впливом, вийшла яка користь для загального і нашого народного діла, то се у найбільшій мірі заслуга покійного Драгоманова”.

 

2. Іван Франко біля витоків національної філософії

                   

Іван Франко - людина багатогранного таланту й енциклопедичного інтелекту. Поет і прозаїк, громадський діяч і політик, науковий дослідник проблем  історії й теорії літератури, етнографії й фольклору, політичної й економічної історії, філософії, досконалий знавець німецької, польської, російської мов, - він спрямовував усе своє надбання на “народне відродження”, розвій української нації, збагачення української духовної культури. Франко був переконаний, що будь-які розмови та дії, які ніби стоять над національним, які є “чистими” стосовно проблеми нації, насправді “або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчудження від рідної нації”.

Розквіт нації, її прогрес  у межах самостійного державного утворення є основою основ суспільного життя. Але щоб ідеал національної самостійності, за Франком, став чинником цінності, він має бути не лише усвідомлений розумом, а й відчутий серцем. Цьому мусять бути підпорядковані усі наявні сили і засоби суспільства.

І. Франко, як і М. Драгоманов, актуалізував завдання загальнокультурного  розвитку українського народу, пробудження його національної самосвідомості, що неможливо “без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції”, “без популярного і вищого письменства”, “без преси, яка б могла ясно держати і систематично боронити стяг національності”. Л все разом потребує національної мови, “без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу”, координуючої і спрямовуючої сили провідної верстви суспільства - національної інтелігенції, перед якою Франко, на відміну від М. Драгоманова, ставить конкретніше завдання: “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя” і водночас здатний на “присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися”.

У царині філософії І. Франко тяжів до позитивізму Г. Спенсера, йому було властиве етико-антропологічне розуміння філософських проблем. Свою світоглядну позицію він визначав як раціоналізм, за основу існування і розвитку речей брав факти позитивних наук, описані, досліджені розумом. За соціально-політичною спрямованістю І. Франко - соціаліст драгоманівського ґатунку. Його соціалізм ґрунтувався не на класових цінностях (як у Маркса), а на загальнолюдських, був позбавлений держави, оскільки їх функції передбачають наявність у ній привілейованого прошарку управлінців, які неодмінно узурпують владу в суспільстві, поставлять себе над рештою народу, і замість декларованої рівності знову запанує нерівність. “І стара біда - нерівність, вигнана дверима, вернулась би вікном; не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів - усе одно, чи родовитих, чи вибраних - над мільйонами членів народної держави. А маючи в руках так необмежену власть хоч би на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назовсім і як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу і розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільстві, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового”.