Антична філософія

Пiзнiй скептицизм залишає  позицiю врiвноваженої недовiри вiдчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пiзнанню,бо спирається на практичний досвiд.Давньогрецькi скептики розробляють поняття про умови, що пiдвищують вiрогiднiсть корисних знань, якi є наслiдком спостереження i експерименту. В цiлому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законiв мислення, розвивав уявлення про вiдноснiсть людського пiзнання.

4.2 Епiкурейство.

Епiкур (341-270 рр. до н.е.) заснував фiлософську школу в Афiнах, використовуючи головнi положення фiлософiї Демокрiта (вчителем Демокрiта був послiдовник Демокрiта Навсiфан). Водночас Епiкур створює зовсiм нову атомiстичну теорiю. Вiдмiннiсть полягає в тому, що у Демокрiта рух атомiв здiйснюється у порожнечi виключно за законом падiння тiл пiд власною вагою, у Епiкура - поряд iз дiєю закону падiння з’‘являється ще один чинник - атом виявляє властивiсть ‘‘самочинного вiдхилення’‘ вiд ‘‘лiнiї необхiдностi’‘.

Iдея Епiкура про  самочинне вiдхилення атомiв є специфiчним вiдображенням факту з’‘явлення у людей нових якостей

- iндивiдуальної свободи,  певного мiнiмуму соцiальної автономiї особи. Людина - цей ‘‘соцiальний атом’‘ - набуває в собi (а не в космiчному свiтопорядку, котрий розчиняє iндивiда, його неповторнiсть) автономного, самодостатнього грунту свого волевиявлення. В цiлому, головна увага Демокрiта звернута на закони iснування об’‘єктiв (людина теж лише об’‘єкт), у Епiкура - до суб’‘єкта. Епiкура хвилює не саме по собi вчення про Космос як сукупнiсть атомiв,а проблема можливостi вiдхилень, випадкiв, суб’‘єктивного волiння.

Сенс своєї iдеї про  самочинне вiдхилення атома вiд  лiнiї необхiдностi Епiкур вбачає в  основному правилi мудростi - вмiти вiдхилятися вiд незадоволення, страждань. Тут слiд звернути увагу, що мова йде саме про ‘‘вiдхилення’‘ вiд страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежнiсть - невдоволенiсть.

Епiкур вбачає в теорiї  свiту iдей Платона, вченнi про ‘‘перший двигун’‘ Арiстотеля дiю надприродних сил, якi не залишають мiсця випадковi, свободi волi людини. Якщо боги iснують, то вони живуть у просторах мiж свiтами i не втручаються у земнi справи.

Послiдовно дотримуючись атомiстичної теорiї, Епiкур робить висновок, що душа людини - тiлесна. Смерть тiла є смерть душi, бо сутнiсть душi - рух атомiв у тiлi. Вiдповiдно до такого розумiння людини, її суб’‘єктивних властивостей, вiн розроблює послiдовно сенсуалiстське вчення про пiзнання. Свiт пiзнається за допомогою мислення та чуттiв, мiж якими немає великої рiзницi, бо i чуття, i мислення спричиненi рухом атомiв. Критерiями iстини визнаються чуттєвi сприйняття (витiкання образiв, викидiв iз речей), поняття (або загальнi уявлення, тотожнi спогадам).

Епiкур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимiстична i утилiтарна. Моральне життя  потребує дотримання мiри в усьому. Iдеал - у задоволеннi природних, а не надуманих бажань. Справедливiсть у тому, щоб не шкодити iншому i не зазнавати шкоди вiд iншого. В основi взаємозв’‘язкiв людей лежить особиста вигода, що розповсюджується i на безкорисливу дружбу. Мудрiсть (фiлософiя) не тiльки дає знання, але i духовну насолоду. Мудрець - не безтурботний пустельник, що вiдiйшов вiд життя, а знавець життя, який пiднявся над буденнiстю, здатний виявляти свою волю.

Епiкуреїзм досить широко впливав на свiдомiсть мислителiв наступних етапiв елiнської епохи, зокрема Риму.

4.3 Фiлософiя стоїцизму.

Багато в чому протилежна епiкуреїзму. В фiзицi стоїки (Зенон  з Кiтiону, Клеанф, Хрiсiпп - прибл.III ст. до н.е.) повертаються до поняття першоречовини, використовуючи вчення Гераклiта про вогонь як первинну стихiю, з якої все походить. У свiтi панує невблаганна необхiднiсть, вчать стоїки, i немає можливостi протистояти їй, тому людина цiлком залежить вiд процесiв, що вiдбуваються у зовнiшньому свiтi, природi взагалi. Проте слiд уважно вивчати природу i її процеси.

Хоча вивчення природи  нездатне завадити слiпiй необхiдностi, воно дозволяє, знаючи причини подiй, пiдкорятися їм так, щоб найменше страждати.

‘‘Пневма’‘, ‘‘дух’‘, дихання, правогонь розливаються у  свi- тi, створюючи усе: тварин, людей, застигають у неорганiчних тiлах. Але правогонь - вже не слiпа стихiйна сила (як це було у вченнi Гераклiта), а художньо-творча, тотожня iдеї Платона, яка розумно створює Космос, керує ним. Тому правогонь

- це i провидiння, рок, доля. Космос, знов як у перших фiлософiв, розумiється єдиним органiзмом, єдиним тiлом. Це тiло живе, воно побудоване iз рiзних функцiональних частин, пронизаних пневмою. Ззовнi Космос має форму кулi, в якiй все вiдбувається необхiдно i цiлеспрямовано,iнакше Космос розпадеться i стане мертвим. Вiдповiдно, для кожної частинки Космосу є своє мiсце. У випадку, коли частинка не виконує своєї функцiї, Космос її руйнує, використовуючи елементи, з яких складалась ця частинка, для побудови нової.

Узгоджено iз вченням про Всесвiт, розроблена вiдповiдна етика. В етицi стоїки також протилежнi епiкуреїзмовi, насамперед у питаннях про розумiння мети життя, свободи волi. Для стоїкiв доля, рок - незаперечна iстина, а свобода розглядається як ухил вiд законiв Космосу, тому - неможлива. Дiї людини рiзняться лише за тим, яким чином - добровiльно чи за примусом - вiдбувається невiдворотня необхiднiсть. Доля веде i того, хто добровiльно пiдкоряється, i силомiць притягує того, хто без розсуду противиться. Мудрець (фiлософ) це той, хто любить свiй рок, а тому справдi вiльний, бо дiє за необхiднiстю. Таке розсудливе життя, смиренне перед необхiднiстю, вгамовує афекти (пристрастi), дарує щастя.

Саме стоїки запропонували  термiн ‘‘логiка’‘, який сьогоднi загальновживаний. Вони розумiли за ним словесний вираз чуттєвих данних про зовнiшнiй свiт, уявлення та загальнi поняття. Логiка стоїкiв була спрямована на аналiз вiдношень, якi панують у свiдомостi та мисленнi.

Стоїцизм, поряд iз скептицизмом та епiкуреїзмом, був одним iз найвпливовiших напрямкiв фiлософської думки античностi у перiод заснування та розпаду свiтової держави Олександра Македонського.

5.  Посткласична антична фiлософiя у стародавньому Римi.

5.1 Римський епiкуреїзм.

Грецiя, її культура та фiлософiя, мала величезний вплив на становлення римської державностi, культури, фiлософiї. Початковi етапи розвитку римської фiлософiї були пов’‘язанi з перекладами з грецької. Неможливiсть однозначного перекладу призвела до посилення образностi мови, втрати строгої логiчностi. Недаремно фiлософськi погляди Лукрецiя Кара викладено в поетичнiй формi, а римськi неоплатонiки вважали неможливим побудувати фiлософську систему, яка спирається тiльки на строгi, визначенi поняття. Еклектизм у стародавньому Римi стає не тiльки характерною рисою бiльшостi вчень, але й претендує на роль самостiйного фiлософського вчення.

Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епiкурейство. Це вiдбулося приблизно в II ст. до н.е. Легкiсть, iз якою вчення Епiкура прижилося в Iталiї, пояснюється тим, що для розбагатiлих римських аристократiв - елiти суспiльства - новiтня фiлософiя асоцiювалася з гедонiзмом (вченням, згiдно якого найвищим благом i метою життя є насолода). Те, проти чого боровся Епiкур, стало основою розповсюдження його вчення.

Першою школою епiкуреїзму в Римi стала школа Сiрона та Фiлодема поблизу Неаполя. Якщо Сiрон залишається  у вiдносному затiнку (кiлькiсть згадувань про нього незначна), то Фiлодем - дуже вiдома персоналiя в фiлософiї. Цiлий ряд його праць було вiдкрито при розкопках Геркуланської бiблiотеки, засипаної попелом пiд час виверження Везувiя у 79 р. н.е.

Фiлодем прибув до Iталiї  приблизно у 80 р. до н.е. Тут вiн  познайомився з вiдомим тодi меценатом  Пiзоном. В маєтку Пiзона i була заснована  епiкурейська школа. Дiяльнiсть Фiлодема та грошi Пiзона дали вiдчутнi результати. Скоро маєток перетворився у культурний центр, рiвного якому не було в тi часи. Часто навiдували цей дiм Вергiлiй, Горацiй. Окрiм широкої просвiтницької дiяльностi, Фiлодем займався i теоретичними фiлософськими розробками. Йому належить ряд праць з питань логiки, в яких аналiзується iндукцiя як метод, з’‘ясовується роль аналогiї в пiзнаннi, а також проводитьсся критика стоїкiв з рiзних питань.

Дуже вiдомим послiдовником епiкурейства в Римi був Тит Лукрецiй Кар (I ст. до н.е.). До нас дiйшла повнiстю його поема ‘‘Про природу речей’‘, у якiй вiн детально розробляє атомiстичну концепцiю. В цiлому вчення Лукрецiя лише зовнi схоже на систему Епiкура. Лукрецiй, як i Епiкур, вважає, що людське щастя має двох головних ворогiв: страх перед загробною вiдплатою i перед Богом. Перший випливає з вiри у безсмерття душi. Причина його полягає у незнаннi. Тому фiлософiя повинна звiльнити людину духовно, через просвiтництво. Iз другим страхом складнiше. Лукрецiй не заперечує iснування богiв, а лише вчить, що вони не можуть втручатися у життя людей. Обгрунтовував вiн цей погляд атомiстичною теорiєю побудови свiту. Ця теорiя пояснювала всi явища природи, зокрема i богiв, якi складаються з особливих найтонших атомiв i знаходяться мiж свiтами як сили їх вiдродження, створення.

Незважаючи на близькiсть  поглядiв на природу у Лукрецiя  до поглядiв Епiкура, їх теорiї вiдрiзняються при вирiшеннi питання про мiсце  людини у суспiльствi. Самоусунення вiд полiтичного життя у Епiкура змiнюється пропагандою активного полiтичного життя особи у Лукрецiя. Для Лукрецiя, на вiдмiну вiд Епiкура, головним фiлософським вченням є не етика, а фiзика - пояснення природи. Людина, котра знає загальнi природнi закони, завжди знайде своє мiсце у суспiльствi.

5.2 Стоїцизм у стародавньому Римi.

Iз самого початку  стоїцизм стояв осторонь вiд  класичних форм грецької філософiї. Бiльшiсть стоїкiв були вихiдцями з колонiй, а не з метрополiї. Проникнення стоїцизму в Рим вiдбувалося водночас iз його елiнiзацiєю, тобто поверненням до традицiй Платона, Арiстотеля. Провiдну роль у цьому вiдiгравав Панецiй (прибл.185-110 рр. до н.е.). Рiзнобiчно освiчена людина, вiн немало зробив, щоб очистити вчення стоїцизму вiд вiдвертого схимництва.

Замiсть протиставлення душi i тiла у Панецiя людина - гармонiйна iстота, навiть божественний Логос дiє на неї не ззовнi, а проникаючи в середину, зливаючись iз нею, ‘‘проростає в душi’‘. Визнаючи провiдну роль долi (‘‘фатуму’‘), вiн придiляє увагу i самостiйностi особи. Окрiм верховенства обов’‘язку визнається роль насолоди в життi людини. Насолоди подiляються на природнi та надприроднi. Справжнiй стоїк не цурається нi тих, нi iнших. Тому етичнi погляди Панецiя близькi до утилiтаризму. Видiляючи три форми релiгiї - поетичну, фiлософську та державну, - вiн визнає цiннiсть тiльки державної як регулятора життя суспiльства, основи для виховання iндивiда.

Дiяльнiсть Панецiя  дала потужний поштовх для розвитку стоїчної думки. Деякi учнi, наприклад  Цiцерон, сягнули дуже значних висот у полiтичному життi, створили свої власнi системи, трансформуючи стоїцизм настiльки, що їх учення вiдносять до напрямкiв еклектичної фiлософiї.

Яскравим представником  римського стоїцизму був Посiдонiй (135-51 рр. до н.е.). Вiн продовжив розпочатий Панецiєм процес елiнiзацiї стоїцизму, тiльки доповнював його iдеями Платона. Поступово лiнiя стоїцизму Посiдонiя трансформувалася у неоплатонiзм (самостiйну фiлософську течiю).

З точки зору Посiдонiя  свiт являє собою вогнену ‘‘пневму’‘, яка є не що iнше як видозмiна єдиного бога, вона подiляється на свiт iдей та свiт чисел. З пневми виникають ‘‘сiм’‘янi логоси’‘ - зародки всiх речей. Душа людини також є ‘‘вогненим диханням’‘. Пiсля смертi людини вона пiдiймається у надмiсячний свiт (своєрiдне чистилище), а потiм рухається ще далi, у найвищi сфери, де благоденствує. Чергова свiтова пожежа знову розподiляє свiт на сфери, а душа набуває нового тiла.

Поєднання богiв iз свiтом  людей вiдбувається опосередкованим чином. Опосередковуюча ланка описується у демонологiї Посiдонiя, котра вчить про демонiв як iстот, здатних спiлкуватися безпосередньо i з богами, i з людьми. Люди колись були близькi iз богами, тодi вони не чинили злочинiв, не мали нестаткiв. Але сталося так, що люди почали уподоблювати себе богам, вони створили ремесла, науки, завдяки котрим змiнювали створенi богом речi на створенi людьми. Людство пiшло шляхом прогресу - створювало все новi та новi людськi предмети, залишаючи все менше мiсця божественному свiтовi. Цей рух вперед призвiв до падiння моралi. Тому мета фiлософiї - повернути людину до демонiчного стану, тобто повернути її до бога. Це можливо лише на шляху виховання у дусi поваги до законiв, держави, релiгiї.

Найбiльш вiдомим стоїком  був Люцiй Анней Сенека .

Життя Сенеки сповнене суперечностей.Вiн закликав до бiдностi та смиренностi, проте сам жив хабарями, накопичивши великi скарби, вважався найбагатшою людиною Риму, за що, пiсля викриття Нероном, був змушений покiнчити життя самогубством.

Суперечливiсть його фiлософських поглядiв та реального життя знайшла вiдображення i у його вченнi. Космогонiчнi погляди Сенеки були дуже близькими до попереднiх вчень. Як один iз учнiв Посiдонiя, вiн засвоїв його вчення про душу, при цьому посиливши тенденцiю розподiлу душi. Душа має тiлеснiсть i духовнiсть, постiйно переживає внутрiшню боротьбу протилежних тенденцiй: прагне до спокою i до боротьби, до добра i зла тощо. Протилежнiсть ряду тверджень Сенеки ним не пояснюється, а лише фiксується.

Аналогiчний пiдхiд здiйснено ним i до роз’‘яснення поняття ‘‘Бога’‘, який виступає як вогонь (пневма) i як творча сила (батько). В той же час Бог не владний над матерiєю, проте коли свiт дiйде до стану iстинного буття, то вiн стане божественним, а коли свiт вiдходить вiд iстини, то Бог знищує його у свiтовiй пожежi.

Людська природа (у своєму виникненнi) чиста i непорочна. Але тiло стає в’‘язницею душi. Душа, необтяжена тiлом - вiльна, тому iстинна насолода душi можлива лише поза тiлом. Усi люди рiвнi, їх душi здатнi до звiльнення. Проте сам Сенека вважає раба рабом по-сутi, а будь-яку працю, де затрачуються фiзичнi сили - принизливою для вiльної людини. Така праця пiдкорює душу тiлу.

Фiлософiя Сенеки є  своєрiдним пiдсумком розвитку елiнiстичної  фiлософiї, хоча i не завершує її. Дане вчення увiбрало в себе безлiч суперечливих тверджень про свiт, констатуючи кризу античного типу фiлософування. Теоретично цей крок до подолання кризи фiлософських систем був зроблений на шляху виникнення християнства.

5.3 Римський еклектизм.