Антична філософія

Горгiй досить чiтко  вирiзняє значення слiв, використовує змiни значень в рiзних контекстах. Ця манiпуляцiя мовою, її логiчною i граматичною структурою, характерна для всiх софiстiв.

Протагор (прибл.481-373 рр. до н.е.). Вiдомий як один з найбiльш  популярних учнiв Демокрiта. Вiдстоює традицiйний для софiстiв релятивiзм. Є автором знаменитої тези: ‘‘людина є мiрою усiх речей, iснуючих - що вони iснують, неiснуючих - що вони не iснують’‘. Вказану тезу у Протагора допомагають зрозумiти суттєвi пояснення Секста Емпiрика про те, що ‘‘Протагор ... мiрою називає критерiй, речами - справи.., що людина є критерiй усiх справ, дiянь’‘. Повне роз’‘яснення концепцiї Протагора суперечить принципово вченню Аристотеля про спiвпадiння висловлювань з дiйснiстю. Цi двi рiзнi концепцiї антиномiчнi, вони не можуть заперечити одна одну. Висновок, що судження, якi ведуть людину до успiху при завершеннi задуманої справи - iстиннi, а успiх у справах є унiверсальною людською мiрою знань, будується на абсолютно протилежному Аристотелевi вченню про iстину. Для софiстiв тiльки досвiд може слугувати джерелом знання, а не ‘‘нус’‘, ‘‘абстрактне мислення’‘, ‘‘iдея’‘.

Найбiльш вiдомими молодими софiстами були Фразiмах, Критiй, Алкiдам, Лiкофон, Полемон. Практична розробка проблем риторики, граматики, логiки стала для них домiнуючою, бо софiсти бачили своє мiсце саме як вчителiв, наставникiв молодi. Спираючись на своє переконання про важливiсть мови для впливу на людей, вони здiйснили головний крок на шляху виникнення фiлологiї. Протагор першим почав визначати роди iменникiв, здiйснив подiл мови на чотири види: прохання, питання, вiдповiдь, вказування, i назвав їх коренями мови. Продiк вiдомий своїми думками про синонiми.

Практичне спрямування  школи софiстiв призвело до розмежування в античнiй фiлософiї течiй практицизму та споглядання, усвiдомлення сутi буття.

3.3 Фiлософiя Сократа.

Остаточне усвiдомлення мiсця фiлософiї у суспiльствi було здiйснене Сократом (469-399 рр. до н.е.). Вiн  першим прийшов до висновку, що фiлософiя - це дiяльнiсть по усвiдомленню, осмисленню та визначенню вiдношення людини до дiйсностi. Фiлософ - людина, яка змiнює своє вiдношення до свiту вiдповiдно до змiн обставин буття.

Сократ гостро полемiзує iз софiстами, хоча сам вiн фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженнi людини як головної теми фiлософських мiркувань. Негативне вiдношення до софiстiв Сократ пояснював тим, що вони ‘‘продавали знання за грошi кому завгодно’‘.

Сократ рiшуче повертає фiлософськi дослiдження вiд вивчення Космосу, природи до людини як духовної iстоти. ‘‘Пiзнай самого себе’‘ - такою є головна теза сократiвського фiлософування. I таке знання можна здобути в практичнiй зустрiчi умiв. Сократ принципово вiдмовляється вiд записування своїх думок, вважаючи дiйсною сферою знання, мудростi живу бесiду з опонентами, живу полемiку. Саме вiн ввiв поняття ‘‘дiалектика’‘ (вмiння вести бесiду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, вiн ставив питання про такi характеристики, як ‘‘мужнiсть’‘, ‘‘розсудливiсть’‘, ‘‘доброта’‘, ‘‘краса’‘ тощо. Суперечностi у вiдповiдях спiврозмовникiв, що їх виявляв Сократ, свiдчили про неможливiсть звести загальний змiст понять до їх конкретно-iндивiдуальних проявiв. Вiдкривши неможливiсть iснування загального як конкретного та iндивiдуального iснування (‘‘краси’‘ взагалi поряд з красивою дiвчиною, вазою, краєвидом, свинею i т.д.), Сократ фiксує нову для фiлософiї проблему, визнаючи: ‘‘Я вiчно блукаю i не знаходжу виходу’‘.

Фiлософiя Сократа - своєрiдна  межа в iсторiї античної фiлософiї. У  всiх досократiвських мислителiв (‘‘досократики’‘) свiт виступає у виглядi цiлiсностi, яка пiдпорядковує собi людину - ‘‘одну з’‘ частинок Космосу. Сократ же вирiзняє людину, визначаючи предметом фiлософiї вiдношення ‘‘людина-свiт’‘.

3.4 Платон.

Платон (427-347 рр. до н.е.) - перший з античних фiлософiв, чиї працi збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 р. до н.е. заснував у Афiнах фiлософську школу, вiдому пiд назвою Академiя (тому що вона знаходилась у парку, присвяченому мiфiчному героєвi Академу). Свої працi вiн писав у виглядi дiалогiв - ‘‘Учта’‘, ‘‘Гiппiй Бiльший’‘, ‘‘Горгiй’‘, ‘‘Держава’‘ та iн.

Платон свої головнi зусилля  зосереджує на вирiшеннi вiдкритої Сократом проблеми iснування загального (‘‘краси’‘  взагалi, ‘‘мужностi’‘, ‘‘добра’‘  тощо). Вiн не мав сумнiвiв у iснуваннi загального реальним чином, а як воно саме iснує - нiкому ще не вiдомо. Тому Платон вiдшукує аргументи, котрi повиннi довести скептикам реальнiсть iснування загального. Так, вiн вiдзначає, що закони держави не iснують у виглядi конкретних речей ( текст закону ще не є законом), але реально впливають на життя суспiльства. Платон долає проблему, що зафiксована Сократом, завдяки створенню гiпотези про iснування специфiчних предметiв, вiдмiнних вiд речей навколишнього свiту. Припустивши iснування реальних предметiв, Платон розглядає загальне як iдеальний предмет, iдею. Iдеї, що внаслiдок своєї досконалостi виявляють себе як еталони, справжня реальнiсть, є дечим первинним вiдносно до конкретних речей як копiй iдей. А чуттєво даний свiт конкретно-iндивiдуальних речей є вiдбитком загальних речей. Отже, речi повсякденного свiту є спрощеним варiантом iншого свiту, бiльш досконалого - iдеального. Здатнiстю до безпосереднього контакту з iдеями надiлена людська душа, яка пiсля смертi тiла вiддiляється вiд нього i повертається до безтiлесного царства iдей, бо для iснування тiла i душi повинна бути вiдповiдна iдея, яка керує процесами в дiйсностi. Душа, з’‘єднуючись iз тiлом, втрачає свою iдеальнiсть (вiдповiднiсть iдеї), забуває все, що споглядала у свiтi iдей. Але у вiдповiдному станi ( у снi, коли душа не залежить вiд тiла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорiї Платона пiзнання, в ходi якого формуються загальнi поняття (про будинок взагалi, добро взагалi, трикутник взагалi), є процесом пригадування.

Платон першим ввiв  у фiлософiю поняття матерiї, яке  в нього позначає небуття, нiщо. Матерiя - це те, чого не iснує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити в своїй теорiї наявну реальнiсть iз тiєю, яка була до неї. Вживаючи поняття ‘‘матерiя’‘, Платон утримує в свiдомостi принцип, вiдкритий Гераклiтом: ‘‘Iз нiчого може виникнути лише нiщо’‘. Все, що iснує, виникло iз чогось, але саме тепер того, iз чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно - матерiя. Цим поняттям знiмається проблема пiзнання того, що було: його вже немає. Ця властивiсть матерiї перетворюватись у небуття i перешкоджає створенню свiту, повнiстю вiдповiдного iдеальному царству. Взаємодiя матерiї та iдей призводить до пошкодження, деформування iдей, до втрати конкретними речами тiєї досконалостi, яку мала ‘‘чиста’‘ iдея.

Взаємодiю iдеї i матерiї  Платон фiксував математично. Вiн дуже цiнував фiлософiю Пiфагора, вважаючи, що пiфагорейцi першими усвiдомили роль iдей.

Усi свої дослiдження природи, суспiльства, пiзнання, мислення Платон пiдпорядковував принциповi визначення мiри прояву iдей в конкретних речах, де фiксацiя загального визначення iдеальної конструкцiї займала головне мiсце. Вiн шукає iдеальну державу, iдеальний метод пiзнання тощо, розглядаючи реальнiсть як прояв iдеального. Тому саме з Платона починає формуватись усвiдомлена процедура здiйснення послiдовної дедукцiї.

3.5 Арiстотель.

Арiстотель (384-322 рр. до н.е.). У 17-рiчному  вiцi прибув до Афiн, став учнем Платона. Згодом вiн стає учителем сина македонського царя Фiлiпа II Олександра. Його роботи - ‘‘Метафiзика’‘, ‘‘Топiка’‘, ‘‘Етика Нiкомаха’‘, трактат ‘‘Про душу’‘ та iншi.

Арiстотель визнається першим, хто  здiйснив систематичне дослiдження праць попереднiх мислителiв. Тому його називають першотворцем iсторiї фiлософiї. Найбiльшу частину своїх праць вiн присвячує проблемам метафiзики - науки про суще. Становлення Арiстотеля як фiлософа вiдбувалося шляхом вирiшення проблем, що виникали при осмисленнi надбання його вчителя Платона. Перш за все, це - проблема вiдношення матерiї та iдеї. Послiдовне продовження поглядiв Платона призводило до виникнення суперечностей, котрi ставили пiд сумнiв подiл дiйсностi на матерiальне та iдеальне. Зокрема, вiчне, незмiнне iдеальне, якому пiдкоряється кожна конкретна рiч, не пiдкорює собi матерiю-небуття. Отже, не повинне iснувати навiть уявлення про матерiю, якщо немає iдеї матерiї. Як можуть непорушнi iдеї бути причиною руху? Як можуть iдеї, якщо вони сутнiсть речей, iснувати окремо вiд останнiх?

Критика Арiстотелем Платона навiть у суспiльнiй свiдомостi набула iстотного значення у виглядi афоризму:’‘Платон менi друг, але iстина - дорожча’‘. Аналiзуючи проблеми платонiвської фiлософiї, вiн усвiдомлює, що причина, сутнiсть речей, загальне не може iснувати окремо вiд одиничних речей. Тому потрiбно, враховуючи цю обставину, вирiшити поставлену ще Сократом проблему неможливостi iснування загального як iндивiдуального, за умови, що загальне не може iснувати окремо вiд одиничного, iндивiдуального.

Вирiшення цiєї фундаментальної проблеми здiйснене Арiстотелем шляхом розвитку поняття ‘‘матерiя’‘. Вiн розумiє матерiю як пасивний ‘‘матерiал’‘ буття i тому вона може тiльки мислитися. Матерiя безпосередньо причетна до спричинення кожної речi, дана в чуттях рiч завжди iснує в якомусь матерiалi, а iдеї, поняття не мають матерiальностi. Реальне ж iснування матерiалу дiйсностi вiдбувається тiльки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речi може бути форма. Форма реально iснує тiльки в тому чи iншому матерiалi

- матерiї, але не залежить вiд того, яка саме матерiя оформлена. Тому форма визначається як сутнiсть усiх речей, вона незмiнна, вiчна, цiлком подiбна до платонiвських iдей, тiльки не iснує вiдокремлено вiд матерiї (форма лише незалежна вiд конкретної матерiї).

Таке вирiшення проблеми загального i iндивiдуального породжує нову фiлософську проблему: яким чином матерiя i форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему Арiстотель вирiшує шляхом залучення понять ‘‘можливiсть’‘ i ‘‘дiйснiсть’‘. Матерiя постає носiєм можливостей, а форма - дiйсностi. Таким чином, матерiя у Арiстотеля залишається поняттям про небуття, як це було у Платона.

В фiлософiї Арiстотеля вперше здiйснюється  вирiзнення мiж дослiдженням причини  усього сущого як такого, що притаманне всiм речам, та конкретними науками, якi не дослiджують загальну природу сущого. Саме останнi вважають, що причини конкретних речей i усього сущого - однi й тi ж самi. Виявлення причини усього сущого наводить Арiстотеля на думку, що iснує форма побудови усiх iнших форм. Форма, котра будує усi iншi форми, називається Арiстотелем ‘‘формою форм’‘. Ця форма форм визначається як ‘‘першодвигун’‘, незалежне вiд матерiї iснування форми, вона цiлком логiчно визначена ‘‘божественною формою’‘.

У розвиток свого вчення про форми Арiстотель робить висновок, що саме знання форм побудови iнших форм дає людинi знання сутностi речей. Дослiджуючи властивостi людини, вiн наголошує  на унiверсальнiй властивостi будувати завдяки мисленню будь-якi форми  руху (тобто форми побудови iнших форм). Так ним створюються пiдвалини нової науки про форми мислення - формальної логiки. Арiстотель фiксує першi закони i правила логiчного мислення. Йому належать класичнi формулювання логiчного закону протирiччя, закону виключеного третього. Ним створена перша теорiя логiчного силлогiзму.

Здiйснюючи свої науковi дослiдження явищ природи, Арiстотель скрiзь шукає  форму, яка призводить до появи тих  чи iнших речей. У випадку, коли йому вдається зафiксувати наявнiсть такої  форми, вiн формулює загальне визначення закону природи, який керує тим чи iншим процесом. Розглядаючи проблеми суспiльства, Арiстотель керується цiєю ж методологiєю. Вiн вважає, що вирiшення суспiльних проблем можливе лише пiсля пiзнання форм, що породжують цi проблеми. Поступово ним визначаються поняття про процес побудови держави, суспiльства, що в завершеному виглядi стає теорiєю свiтової держави. Саме цю теорiю використовував його учень Олександр Македонський. Однак, сталося так, що дiяльнiсть царя Македонiї завершується його випадковою смертю вiд малярiї. Сучасниками така несумiснiсть досконалої, логiчно обгрунтованої теорiї з впливом реального малярiйного комара на долю свiтової держави була сприйнята як доказ неспроможностi рацiональної мудростi бути помiчником у дiйсному життi.

4.  Посткласична антична фiлософiя.

4.1 Давньогрецький скептицизм.

У розвитку фiлософiї пiсля  Арiстотеля вiдбулися досить глибокi змiни, пов’‘язанi з кризою демократичного суспiльства, розповсюдженням диктаторських режимiв у всьому елiнському свiтi. Коло iнтересiв освiченої частини грецького суспiльства звужується, пiд впливом трагедiї теорiї свiтової держави Арiстотеля вiдбувається замикання на питаннях приватного життя особи, правил приватної моралi. Послаблюється загальний iнтерес до теоретичного знання, падає довiра до пiзнавальної сили людського розуму. Замiсть унiверсальних завдань свiтогляду, що охоплювали всi галузi знання, питання науки та фiлософiї, виникає прагнення звести науковi проблеми до практичних правил особистої поведiнки людини, якi повиннi забезпечити щастя (щастя розумiється як здатнiсть до ‘‘незворушного’‘ життя, як проста вiдсутнiсть страждань).

З III ст. до н.е. до I ст. н.е. скептицизм як фiлософське вчення, що пiддає сумнiву саму можливiсть достовiрного пiзнання об’‘єктивного свiту, був саме таким вченням. Найдовершенiшої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких фiлософiв Пiррона, Енесiдема, Агрiппи, Секста Емпiрика. Вони дiйшли висновку, що марнi спроби знайти остаточно встановлену iстину свiдчать про неможливiсть вирiшити це завдання взагалi. Так, мислення здiйснюється за вiдповiдними формами, але вибiр найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тiєї чи iншої форми. Отже, для вiдбору форми потрiбно використовувати форму. А де ж критерiй вибору логiчної форми, яка стає критерiєм вибору iншої форми мислення? Такої форми, вiдомої нам як найунiверсальнiшої, ми не маємо. Аналогiчною до проблеми недосконалостi мислення для встановлення iстини є ситуацiя i з чуттєвим пiзнанням. Людина не має такого чуттєвого органу, який перевiряє iншi органи чуття.

Використовуючи логiчнi засоби здiйснення доказiв, скептики дiйшли висновку, що будь-яка iстина доводиться лише iншою iстиною. А це приводить до кола доведень, або до довiльного вибору аксiом, або до нескiнченої низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини неможливо довести, цiлком слушний. На пiдставi цих мiркувань, аргументiв (скептики називали їх ‘‘тропами’‘) обгрунтовувалася рiвнозначнiсть протилежних тверджень, саме тому був проголошений головний принцип скептицизму - утримуватися вiд суджень.

Проте в життi постiйно  необхiдно дiяти, приймати певнi рiшення. Це змушувало визнавати, що при вiдсутностi критерiїв iстини слiд керуватися критерiями практичної поведiнки. Цi критерiї мають спиратися на ‘‘розумну iмовiрнiсть’‘. Античний скептицизм постiйно закликає слiдувати тому, до чого нас ваблять вiдчуття та почуття (їсти, коли вiдчуваєш голод), слiдувати законам та звичаям країни, де живеш, займатися певною дiяльнiстю, якщо вона приносить тобi користь. Скептицизм констатує пiдкорення, ‘‘розчинення’‘ iндивiда як тiлесної iстоти у суспiльно-iсторичному свiтопорядку у тiй мiрi, у якiй людина залишається природною iстотою i тому мусить їсти, спати, вмирати... Разом з тим, є внутрiшнiй свiт особистостi, в якому людина (хай i обмежено) виявляє свою непiдвладнiсть зовнiшнiм обставинам. Звiдси i позицiя можливостi ‘‘вiдгородитися’‘ вiд свiту зовнiшньої необхiдностi i ‘‘втечi’‘ вiд нього у внутрiшнiй, духовний свiт - ‘‘атараксiя’‘.