Антична філософія

Міністерство культури України

Київський національний університет культури і мистецтв

Кафедра філософії

 

 

 

 

 

Реферат з філософії  на тему:

«Антична філософія»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка ІІ курсу

ГРС-112

Цибульська Ю. А.

Перевірив:

 

Печеранський Ігор Петрович

 

 

 

 

Київ 2013

 

 

План

 

1.Вступ.

2. Виникнення  античної  філософії.

  2.1. Філософія піфагорійців.

  2.2. Елейська школа.

  2.3. Філософія Емпедокла  і Анаксагора.

3. Класична антична  філософія.

  3.1. Антомізм Левкіппа  і Демокріта.

  3.2. Софістична філософія.

  3.3. Філософія Сократа.

  3.4. Платон.

  3.5. Арістотель.

4. Посткласична антична  філософія.

  4.1. Давньогрецький  скептицизм.

  4.2. Епікурейство.

  4.3. Філософія стоїцизму.

5. Посткласична антична  філософія у стародавньому Римі.

  5.1. Римський епікуреїзм.

  5.2. Стоїцизм у стародавньому  Римі.

  5.3. Римський еклектизм.

  5.4. Неоплатононізм.

6. Висновок.

7. Використана література.    
1. Вступ.

Давньогрецька філософія  традиційно в українській історії  філософії розглядається як одна з двох гілок античної філософії. При такому поділі часові рамки давньогрецької філософії охоплюють період від 6 століття до н. е. до приблизно 6 століття після народження Ісуса Христа. У вужчому сенсі термін «давньогрецька філософія» охоплює час від зародження до елліністичної філософії.

          Філософія зародилась у Стародавній Греції близько 6 століття до н. е., як новий раціоналістичний спосіб бачення світу напротивагу міфологічному світогляду попередніх століть. У своєму становленні вона спиралася на старогрецьку міфологію у давньогрецьке мистецтво та поезію та на ті фізичні, математичні, астрономічні знання, які вже були накопичені попередніми цивілізаціями Середземномор'я.

          Особливістю філософії Стародавньої Греції була схильність до космології, тобто до пояснення природи речей. Цим вона відрізняється від філософій Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, які почали складатися приблизно одночасно, в період, що одержав назву осьової доби. Індійська філософія бачила головну проблему в особистому вдосконаленні людини на шляху до просвітлення, тоді як китайську в основному цікавили питання управління державою. У давньогрецькій філософії психологія та етика обгрунтовувалися космологією.

           Завдяки своєму ухилу до космології давньогрецька філософія містила в собі зачатки природознавства, яке виділилося з філософії набагато пізніше. Давньогрецька філософія має фундаментальне значення для всієї західної філософії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Виникнення античної  філософії.

Виникла в YI ст. до н.е. в м.Мiлетi, була одним з осередкiв iонiйської фiлософської традицiї. Основними представниками були  Фалес  (625-547  рр.  до   н.е.),   Анаксiмандр (610-546 рр. до н.е.), Анаксiмен (588-525 рр. до н.е.).

Вчення мiлетцiв про  природний початок свiту протиставляється мiфологiчним уявленням про створення свiту богами iз хаосу. Мiфи про богiв мiлетцi вважають зайвим припущенням про стороннi сили, якi свiтовi не потрiбнi для його виникнення та iснування. Мiфологiчно-теогонiчне тлумачення свiту у мiлетцiв замiнюється Логосом (у значеннi ‘‘слово’‘‘‘,’‘смисл’‘, ‘‘судження’‘, ‘‘задум’‘, ‘‘порядок’‘, ‘‘гармонiя’‘, ‘‘закон’‘). Даний термiн мiлетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично вiдповiдає головним визначенням поняття ‘‘Логос’‘. Вперше цей термiн ввiв послiдовник мiлетської фiлософiї Гераклiт, маючи на увазi космiчний порядок, який забезпечується незалежним вiд людей i богiв законом буття. В спробах визначити першопочаток цi фiлософи повнiстю ще не вiдмежувалися вiд мiфологiчної традицiї використовувати чуттєво-наочнi образи, тому ззовнi їх тексти нагадують мiф, а не аналiтичну систему понять. Уподоблення першопочатку особливiй природнiй стихiї, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода - Фалес, повiтря - Анаксiмен, вогонь - Гераклiт) продовжує традицiї саме мiфологiчного опису. Проте вже у Анаксiмандра поняття про ‘‘апейрон’‘, який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнутий лише розумом, являє собою крок до суто поняттєвого вiдображення свiту. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалi, вiн визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мiкроскопiчностi своїх розмiрiв не може бути вiдчутною.

Визначальна тенденцiя  цiєї школи - намагання знайти невидиму простим оком єднiсть у видимiй багатоманiтностi речей. Ця єднiсть може бути опанована тiльки розумом. Причому вона розглядається як завжди iснуюча в безмежному Космосi. Першопочаток породжує всю багатоманiтнiсть речей, обiймає все iснуюче, оформлюючи його в упорядкований Космос, i керує рухом та розвитком Космосу.

Першi фiлософи стародавньої Грецiї визначили фундаментальну фiлософську проблему виникнення порядку, Логоса iз Хаосу. Iснування Логосу поряд iз Хаосом суперечить визначенням цих термiнiв. Вирiшення даної суперечностi було здiйснене Гераклiтом завдяки створенню першого вчення про розвиток, змiни в свiтi шляхом боротьби протилежностей.

 

 

 

2.1. Фiлософiя пiфагорiйцiв.

Найчастiше називається  ‘‘пiфагореїзм’‘.  Така назва походитьвiд iменi засновника - Пiфагора (YI ст. до н.е.).

Спочатку пiфагорейство  виникло як релiгiйний рух, що сформувався у релiгiйну громаду в мiстi Кротон (пiвденна Iталiя - колонiя Грецiї). Основними положеннями релiгiйного вчення були вiра в живе тiло Космосу (вогнене кулевидне тiло

- мiф про Саламандру), що вбирає в себе безмежну  порожнечу i Хаос безмежного простору, перетворюючи цей простiр у Космос iз його вiдокремленням усiх речей мiж собою, пiдпорядкуванням речей єдиному законовi. Ця релiгiйна громада була переконана в переселеннi душi людини пiсля її фiзичної смертi в тiла iнших iстот.

В подальшому (Y-IY ст. до н.е.) серед пiфагорейцiв набула поширення фiлософська тенденцiя самоусвiдомлення. Найбiльш вiдомими пiфагорейцями були Фiлолай, Еврiт, Архiт, Алкмеон. Поштовхом до створення власної фiлософської системи було вирiшення проблеми взаємозв’язку Порядку i Хаосу, яке вiдрiзняється вiд традицiї Мiлетської школи. Основою вирiшення цiєї проблеми, як i у мiлетцiв, була iдея протилежностей, спочатку єдиного та множинного, потiм межi та безмежного (або ж оформленої та неоформленої речовини). Внаслiдок змiшування, поєднання протилежностей - безмежного та межi - утворюються усi речi, якi ототожнювалися пiфагорейцями з числами. Це ототожнення було можливим за умов невiддiльностi чуттєво даного i неданого в уявленнi. Надiлення чуттєво неданого властивостями утворювати закони для чуттєво даного фактично призвело до створення вчення про виникнення Космосу iз Логосу, а не першоречовини. Чуттєво неданим, але реально iснуючим, що пiдкоряє своїм законам усе чуттєво дане, є число, взаємовiдношення чисел. Тому пiфагорейцi вважали, що тiльки математика може дати знання законiв Космосу (1 - це точка, 2 - лiнiя, 3 - площина, 4 - тiло тощо). Знаходження числових закономiрностей свiту готувало народження суто iдеалiстичної фiлософiї. Таблицю множення, теорему Пiфагора i т.iн. пiфагорейцi розглядали саме як доказ їхньої теорiї свiту.

 

2.2. Елейська школа.

Виникла в м.Елеї на пiвднi Iталiї у YI-Y ст. до н.е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменiд, Зенон Елейський, Мелiсс Самоський, Горгiй.

На вiдмiну вiд мiлетської та пiфагорейської традицiй розглядати дiйснiсть як узгодження, єднання  протилежностей, елеати аргументовано  критикують всi вчення, де визнається рухома, мiнлива першооснова речей. Елеати обгрунтовують поняття про незмiнну сутнiсть iстинного буття, спозiрнiсть усiх помiтних змiн та вiдношень мiж речами, бо в iншому випадку будь-яке вчення про ту чи iншу рiч стає простою марою, жодне не є знання опорою анi в теорiї, анi в практичному життi.

Елейська школа вперше розрiзнила мислення (i мислиме буття) та чуттєвi данi (i буття, що сприймається чуттєво), видiлила буття як поняття про дiйснiсть. Завдяки цьому вперше був здiйснений подiл мiж поняттям i тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослiдження. Елеати змогли сформулювати поняття єдностi, єдиного буття як неперервного, незмiнного, неподiльного цiлого, однаково наявного в усiх елементах чуттєво даної дiйсностi. Поняття ‘‘буття’‘ стало одним з головних для класифiкацiї вiдомої дiйсностi, для побудови перших логiчно обгрунтованих систем знання за принципом поєднання вiдомих уявлень у висловлювання, якi не суперечать одне одному. Здiйсненi першi спроби аналiзу понять, що використовувались фiлософами, привели до вiдкриття феномену обмеженностi, суперечливостi понять. Так, вiдомi апорiї Зенона засвiдчили, що поняття ‘‘єдине-множинне’‘, ‘‘обмежене-необмежене’‘ та iншi неспроможнi вiдобразити дiйснiсть, яку за своїми визначеннями вони повиннi вiдображати. Завдяки цьому вiдкриттю постала проблема створення нових понять, бiльш придатних для пiзнання Космосу. Перш за все, це - проблема вiдображення засобами логiки змiни, руху, процесiв.

 

 

2.3. Фiлософiя Емпедокла i Анаксагора.

Емпедокл iз сицилiйського  мiста Агрiгента (бiля 490-430 рр. до н.е.) i Анаксагор iз малоазiйського мiста Клазомени (бiля 500-428 рр. до н.е.) першими здiйснили поєднання уявлень про рiзноманiтнiсть та багатомiрнiсть дiйсностi з уявленнями про єдине буття.

Емпедокл дiйшов висновку про хибнiсть позицiї щодо iснування єдиного першоелементу Космосу (як це вважали представники мiлетської школи), проголосивши такими першоелементами вiдразу чотири ‘‘стихiї’‘ - вогонь, землю, повiтря i воду, якi вiн називав ‘‘коренями усiх речей’‘. їх єднання створює щось нове, не схоже на жоден iз елементiв, нову якiсть. Самi по собi ‘‘коренi’‘ незмiннi i вiчнi, але внаслiдок своєї вiдмiнностi одного вiд одного отримують можливiсть взаємно обмiнюватися мiсцями, що i становить рух. З’‘єднання i роз’єднання цих елементiв i дає картину народження i руйнування усiх речей i процесiв навколишнього свiту. Досить механiчне тлумачення з’‘єднань i роз’‘єднань не дозволяє довести уявлення про їх об’‘єднання в нове якiсно цiле до висновку про iснування нових законiв, яким пiдкорюється це якiсно нове.

Сам процес з’‘єднання i роз’‘єднання у Емпедокла мислиться як спричинений дiєю двох космiчних сил - ‘‘Любовi’‘ i ‘‘Розбрату’‘. Коли переважає Любов, усе виявляється ‘‘з’‘єднаним’‘, але таке переважання не вiчне, з периферiї Космосу починає свiй наступ Хаос, що несе Розбрат i призводить до повного роз’‘єднання усiх ‘‘коренiв’‘. Потiм знову перемагає Любов. Хоча в уявленнях Емпедокла переважають мiфологiчнi теми, за своїми здобутками вiн - фiлософ, котрий не вiдноситься до конкретної школи.

Аналогiчне положення i у Анаксагора, який прожив понад 30 рокiв у Афiнах, продовжував ‘‘логiку’‘ Емпедокла, вiдноситься до певної фiлософської традицiї i створив власну традицiю, але не може бути вiднесений до певної школи.

Анаксагор, як i Емпедокл, вiдстоює позицiю принципової множинностi фундаменту Космосу, але фундамент цей складається не з чотирьох першоелементiв, а з нескiнченного розмаїття часточок усяких речовин, що є своєрiдним ‘‘сiм’‘ям’‘ речей. Подiбно до ‘‘коренiв’‘ Емпедокла, ‘‘сiм’‘я’‘ Анаксагора само по собi незмiнне i непорушне, але, постiйно змiшуючись вiдповiдно до законiв буття, воно роз’‘єднується i з’‘єднується, утворюючи розмаїття навколишнього свiту.

 

3.   Класична антична фiлософiя.

3.1 Атомiзм Левкiппа i Демокрiта.

Фiлософiя Левкiппа (прибл.500-440 рр. до н.е.) вперше поєднує поняття ‘‘буття’‘ iз поняттям ‘‘першоелемент’‘ в поняттi про атом - неподiльну частинку, яка рухається в порожнечi. Про Левкiппа не збереглося майже нiяких вiдомостей, однак про Демокрiта, його видатного учня, iснує досить велика кiлькiсть суперечливих фактiв. Дiяльнiсть Демокрiта (460-370 рр. до н.е.), за свiдченнями античних авторiв, була спрямована на розвиток вчення Левкiппа. Тому вчення про атомiзм розглядається як теорiя Левкiппа-Демокрiта. В нiй зберiгається елейська концепцiя вiчного, сталого i непорушного буття (як i самi атоми). Зберiгається i характер чуттєвого iснування (лише в уявi, а не в думцi) розмаїття навколишнього свiту:’‘Лише в уявi iснує колiр, солодке, гiрке. Насправдi ж iснують лише атоми i порожнеча’‘. На вiдмiну вiд елеатiв, змушених заперечувати реальнiсть даного в чуттях руху, Демокрiт приймає iдею Емпедокла i Анаксагора про множиннiсть фундаменту свiту. Подiл дiйсностi на нескiнченну множину атомiв (неподiльнi елементи), однакових за своєю структурою, але вiдмiнних за формою, вагою, i нескiнченну порожнечу як реальну умову руху атомiв, дозволяє теоретично розв’‘язати проблему єдиного буття i рiзноманiтностi данної в чуттях дiйсностi. В поняттi атома знаходить своє вiдносне завершення принцип iндивiдуалiзацiї (роздiлення на нескiнченну множину часточок, серед яких немає жодної абсолютно тотожньої iншiй) цiлiсно-мiнливого (у iонiйцiв) або цiлiсно-незмiнного (у елеатiв) Космосу.

Атоми рухаються i утворюють  найрiзноманiтнiшi з’‘єднання, якi сприймаються людьми як рiзнi речi, процеси, що виникають i зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокрiт, удаване: немає рiзних речей, процесiв, є лише рiзнi з’‘єднання одних i тих самих атомiв. Атомiзм можна розглядати як фiлософське усвiдомлення реальної життєвої ситуацiї в рабовласницькому суспiльствi, адже атоми тотожнi своєю неподiльнiстю i вiдрiзняються лише зовнiшньою, тiлесною формою, як i люди тотожнi в своїй ‘‘людяностi’‘, але рiзнi за зовнiшнiстю. Цi атоми рухаються вiдповiдно до необхiдностi в порожнечi, так i люди рухаються вiдповiдно своєму мiсцю в суспiльному життi. Соцiальний пiдтекст атомiстичної теорiї яскраво демонструє римський переклад грецького слова ‘‘атом’‘

- ‘‘iндивiд’‘.

Якiсно новим для  античної фiлософiї є поняття ‘‘нескiнченностi’‘, ‘‘незнищеностi’‘ Космосу, в якому iснує багато рiзних свiтiв. Цi свiти не вiдрiзняються iстотно вiд свiту, в якому ми безпосередньо живемо. Розумiння дiйсностi в уявi Демокрiта пiдпорядковане принциповi необхiдностi. Ця необхiднiсть абсолютна настiльки, що не визнає навiть теологiчної її iнтерпретацiї: ‘‘Боги не потрiбнi Космосу’‘. Виявлення причин i наслiдкiв, якi простягаються у нескiнченний ланцюг, i є, з точки зору Демокрiта, головним предметом пiзнання. Там, де виникали питання про можливiсть, випадковiсть, Демокрiт вбачає проблему пошуку невiдомих причин. Так, його концепцiя ейдосiв - чуттєвих образiв, виявляє себе як спроба знайти причину розбiжностей мiж поняттям про атомарну будову Космосу i чуттєвими даними. Ейдоси виникають як промiжне утворення мiж об’‘єднанням атомiв (конкретною рiччю) i вiдповiдним органом чуття людини. Кожна рiч видiляє у середовище щось подiбне до предмета, котре проникає в око, тактильнi органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у просторi мiж предметом i органом чуття, потрапляючи до суб’‘єкта як вiдбиток. Вирiшення проблеми причини невiдповiдностi мiж уявною картиною буття i чуттєвими даними стає головним предметом розвитку у класичнiй античнiй фiлософiї.

 

3.2 Софiстична фiлософiя.

В античнiй софiстицi дуже важко знайти цiлiсну концепцiю чи течiю, вона має розмаїття вчень, поглядiв рiзних її представникiв. Однак її спiльною ознакою можна чiтко визначити суспiльне положення софiстiв. Розквiт софiстичної фiлософiї вiдбувся у перiод Пелопонеської вiйни (431-404 рр. до н.е.). Найбiльш вiдомими iз старших софiстiв визнають Горгiя, Протагора, Гiппiя, Продiка, Антифонта.

Горгiй (прибл.483-373 рр. до н.е.). Висунув три найвiдомiших  тези: 1) нiчого не iснує; 2) якщо щось iснує, то його неможливо пiзнати; 3) у випадку, коли ми можемо щось пiзнати, то неможливо цi знання передати чи пояснити iншiй людинi. Докази цих тез будуються на чiткiй логiчнiй фiксацiї визначень понять. Уся конструкцiя базується на прийняттi вiдповiдного положення, iз якого виводяться висновки, що суперечать розповсюдженим точкам зору.