Проблеми та перспективи розвитку судової влади в Україні

Ще одна проблема: хто і як повинен ухвалювати рішення в дисциплінарному провадженні, які санкції можуть бути застосовані до судді. У різних країнах існують різні санкції: від товариської догани, до серйозних карних заходів", - повідомив литовський суддя.

За його словами, до 1999 р. в Литві тільки двоє посадовців мали право на відкриття дисциплінарного провадження проти судді: міністр юстиції і голова Верховного суду. Але після 1999 р. ситуація змінилася, тому що Литва запровадила нову систему відкриття дисциплінарних проваджень.

Ще однією підставою для відкриття дисциплінарного провадження є порушення обмежень, пов’язаних з виконанням суддівських обов’язків і участю служителів Феміди в політичних процесах. У Литві діє абсолютна заборона на участь суддів у будь-яких політичних процесах, хоча в деяких країнах судді можуть бути членами партії, можуть навіть брати певну участь у роботі місцевої влади [5].

Підбір кадрів у Російській Федерації відбувається на конкурсній основі. До того ж про цей конкурс оголошується у засобах масової інформації і будь-який громадянин має право подати заяву для участі в "суддівських змаганнях". Крім заяви, кандидат має дати згоду на проведення всіма спецслужбами перевірки його особисто, членів його сім’ї, родичів (наприклад, на наявність судимості) та згоду на перевірку медичних відомостей про кандидата.

Ці перевірки проводять тому, що суддя не повинен мати таємниць від суспільства. Також при конкурсному відборі нівелюється роль адміністративного фактора, адже голова суду не може знати, хто за результатами конкурсу претендуватиме на вакантне місце в суді.

Після направлення Вищим арбітражним судом подань президенту щодо кандидатів, які перемогли в конкурсі, останні проходять повторну перевірку, що здійснюється комісією з попереднього розгляду кандидатів на суддівських посадах, яка діє при президентові.

У Конституції РФ записано, що глава держави має право, а не повинен, призначати суддів. Тому іноді призначення на посаду судді затягується на рік. Якщо ж на кандидата надійде скарга від громадян, буде проведено повторні перевірки, і призначення на посаду судді може затягнутися і на декілька років.

У Росії обласні кваліфікаційні колегії суддів здійснюють перевірку кандидатів на посаду судді, які звернулися із заявами про надання рекомендацій на обрання суддею або безпосередньо у кваліфікаційні колегії, в судовий департамент, який проводить кадровий облік суддів або у відповідні суди. Після відповідного екзаменування кандидат отримує посвідчення про складення іспитів, яке діє протягом трьох років на всій території Росії. Але якщо кандидат склав екзамен на зайняття посади судді першої інстанції, то він не може стати суддею другої або вищої інстанції.

Від іспитів звільняються судді у відставці, якщо вони перебувають на відпочинку не більше трьох років. Якщо ж вони пішли у відставку більше ніж три роки тому, то повинні теж пройти екзаменування. До того ж, на відміну від України, в Росії уперше судді призначаються терміном на 3 роки. Але закінчення їхніх повноважень - не привід для автоматичного продовження цих повноважень. "Трьохрічні" судді можуть знову претендувати на посаду судді, взявши участь у конкурсі.

28 березня 2007 року у місті  Києві відбувся "круглий стіл" на тему "Організація навчання  із підвищення кваліфікації та  підготовка навчальних планів  для суддів та кандидатів на  посаду судді з урахуванням  досвіду європейських країн". Він був організований Академією  суддів України разом та за  підтримки Ради Європи. У його  роботі взяли участь судді  Верховного Суду України, Вищого  адміністративного суду України, апеляційних загальних судів  України, апеляційних господарських  судів України, апеляційних адміністративних  судів України, працівники Академії  суддів України та директори  регіональних відділень АСУ, експерти  Ради Європи [5].

Програма "круглого столу" складалась із ІІІ частин:

І. "Спільні дії та координація роботи з підготовки та підвищення кваліфікації суддів та працівників апарату судів".

ІІ. "Законодавчі засади статусу Академії суддів України та її ролі у формуванні національної системи підготовки та підвищення кваліфікації суддів та працівників апарату судів".

ІІІ. "Європейський досвід організації системи підготовки кандидатів на посаду судді та підвищення кваліфікації суддів".

Експерти Ради Європи Марі-Люс Кавра (Голова Суду Вищої Інстанції міста Шалонь, Шампань, Франція), Міхай Селіган (директор Національного інституту магістратури Румунії), Джордж Діас Дуарте (Адміністратор відділення суддівських та правових програм Генеральної Дирекції І з правових питань Ради Європи, прокурор) у своїх виступах детально зупинилися на питаннях організації навчання суддів у Французькій національній школі, Національному інституті магістратури Румунії, Центрі навчання магістратів Португалії.

 

2.2. Недоліки євроінтеграційної політики України

 

В державі, що прагне стати правовою, суд зобов’язаний бути авторитетним, владним, самостійним і справді незалежним. А тим більше, що мабуть, немає в Україні іншого питання, в якому всі структури влади та переважна частина політикуму настільки солідарні, як наш європейський вибір.

Необхідність європейської інтеграції країни поділяють сьогодні як президент, так і прем’єр-міністр України. Про те, що Україна не змінює своїх євроінтеграційних устремлінь, обидва високопосадовці заявили найвпливовішим політикам ЄС-канцлеру Німеччини Ангелі Меркель та Комісару ЄС з питань зовнішніх відносин і Європейської політики сусідства Беніті Ферреро Вальднер. На жаль переважно критично характеризується прозорість і відкритість політики на європейському напрямі. На думку експертів, ця політика загалом не є послідовною та виваженою, тобто значною мірою залежить від внутрішньополітичної кон’юнктури, розстановки сил на вищих щаблях влади. Також більшість опитаних не вважають євроінтеграційну політику реалістичною. Окремо слід зазначити проблемний аспект реалізації євроінтеграційного курсу. За всієї специфіки та особливостей співробітництва України з ЄС, її шлях до європейської спільноти не є абсолютно унікальним. У цьому контексті важливим є врахування здобутків і помилок країн – членів ЄС, які вже пройшли цей шлях і досягли бажаного результату.

Вивчення міжнародного досвіду дозволяє знайти та дослідити, головні перешкоди на шляху України до ЄС.

Головною проблемою експерти вважають неспроможність влади здійснювати євроінтеграційний курс.

Друге місце посідає проблема конфронтації між гілками влади, що заважає здійсненню ефективних скоординованих дій у сфері зовнішньої політики, зокрема на європейському напрямі.

Третім гальмуючим чинником експерти вважають неготовність владної еліти здійснювати врядування за нормами і стандартами ЄС.

Фактично в цьому "трикутнику" зосереджені ключові проблеми євроінтеграції. По суті, саме вони зумовлюють інші негативні аспекти, серед яких експерти фіксують повільні темпи реформування економіки та судової системи, недостатність ефективної боротьби з корупцією, зволікання зі створенням умов для розвитку бізнесу тощо.

Експертні оцінки дають підстави говорити про те, що стан забезпечення українською стороною умов для ефективної інтеграції до ЄС не цілком задовільний.

Сучасна євроінтеграційна політика України містить істотні недоліки. Експерти висловлюють претензії стосовно її прозорості та відкритості, реалістичності, послідовності та виваженості, ат також зрозумілості як для європейських партнерів, так і для громадян України. Вивчаючи світову практику не можна проігнорувати набутими досягненнями такої країни, як США механізм судочинства в даній країні вже відпрацьований і досяг високого рівня професіоналізму та довіри.

 

 

 

 

 

 

 

3. Проблеми та  перспективи розвитку судової  влади в Україні

 

Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992р. була схвалена Концепція судово-правової реформи.

Головною метою судово-правової реформи і формування незалежної судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення форм судочинства. Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:

- шляхом ефективного розмежування  повноважень гарантувати самостійність  і незалежність судових органів  від впливу законодавчої і виконавчої влади;

- реалізувати демократичні  ідеї правосуддя, вироблені світовою практикою і наукою;

- створити систему законодавства  про судоустрій, яке б забезпечило незалежність судової влади;

- поступово здійснити  спеціалізацію судів;

- максимально наблизити  суди до населення;

- чітко визначити компетенцію  різних ланок судової системи;

- гарантувати право громадянина  на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом.

Судово-правова реформа була запланована у три етапи.

На першому етапі пропонувалося, зокрема, внести зміни до Закону "Про судоустрій України", Кримінально-процесуального та Цивільно-процесуального кодексів України, прийняти закони про Конституційний Суд України, адвокатуру, про судоустрій і статус суддів, про нотаріат України, про акти громадянського стану, про судову експертизу, провести інтенсивну роботу по підготовці Кримінально-процесуального кодексу та деяких інших кодексів України. Не виконано такі завдання першого етапу реформи: не розроблені нормативні акти з питань оптимального навантаження суддів слідчих та інших працівників правоохоронних органів, їх матеріально-технічне забезпечення і розміщення тощо.

На другому етапі передбачалось: запровадити організаційні структури зі спеціалізації здійснення правосуддя в Україні, створити адміністративні суди, суди, які розглядають сімейні справи, завершити створення Інституту законодавства і правової реформи.

Третій етап передбачав вивчення і узагальнення ефективності судово-правової реформи, внесення змін до чинного законодавства з питань удосконалення діяльності судової влади, органів досудового слідства, прокуратури, юстиції, адвокатури, проведення подальшої роботи по спеціалізації судів, реалізацію наукових програм з удосконалення судово-правової реформи. Частково пройдено і цей етап, оскільки прийнято новий Закон " Про судоустрій ",внесено істотні зміни до Закону про прокуратуру, чітко визначено повноваження Міністерства юстиції України та інше [3].

Однак коли реформа втілюється на практиці, в суддів виникають певні проблеми.

Першим негативним явищем проведення судової реформи був її початок, коли з 29 червня 2001 року по день публікації відповідних законів суди та правоохоронні органи були розгублені, не знали як їм чинити. Цей незначний правовий курйоз наштовхує на серйозні роздуми [9].

П’ять років точилися розмови і дебати, а результат прийняті поспіхом закони про реформування судової влади. І нікого не цікавив той факт, чи готові суди до прийнятих змін.

Після ознайомлення з пакетом прийнятих парламентом законів, що регулюють судову реформу складається враження про її половинчастий характер. Те ж саме можна сказати і про постанову від 13 червня 2007 року "Про незалежність судової влади" постанова є, але на скільки її можливо виконати то це питання залишається відкритим.

Насамперед, це також стосується відсутності будь-яких змін в галузі адміністративного судочинства. Навіть юристу – початківцю видно, що проекти прийнятих змін до законів готувалися з урахуванням створення адміністративних судів, однак останні не створено, а зміни до законів не були скореговані. На це вказує, наприклад те, що за головою апеляційного суду залишається право вносити протести на постанови в адміністративних справах, хоча ця функція не властива апеляційній інстанції.

Судова реформа залишає невирішеним основне питання, яке найбільше турбує місцеві суди, – це їх спеціалізація. При чинному законодавстві, постійному внесенні змін один суддя не може якісно розглянути кримінальну справу, адміністративну, трудовий і цивільно-правовий спір, не кажучи вже про скарги на дії посадових осіб так, наприклад, за результатами обговорення стану здійснення правосуддя в державі Президія Верховного Суду України, президія Ради суддів України та колегія Державної судової адміністрації України зазначають, що діяльність судів була направлена на реалізацію конституційних гарантій забезпечення захисту прав і свобод громадян, зміцнення судової влади, підвищення її авторитету.

У 2006 р. суди загальної юрисдикції в першій інстанції розглянули 7,4 млн. справ та матеріалів (що у 2,4 раза більше, ніж у 2001 р.), зокрема: цивільних справ та матеріалів – 1,5 млн., кримінальних – 529,6 тис., господарських (без адміністративних) – 218,4 тис, адміністративних – 229,2 тис., справ про адміністративні правопорушення – 4,93 млн.. Надходження на розгляд судів великої кількості справ та матеріалів значно збільшило навантаження на суддів, передусім, місцевих судів. Середня кількість справ, що надходять до судді місцевого суду щомісяця, збільшилася зі 118 у 2005 р. до 138 у 2006 р., а в окремих судах – понад 250 справ.

Перевантаження місцевих судів пов'язане значною мірою з віднесенням до їхньої компетенції розгляду адміністративних справ про порушення Правил дорожнього руху, які раніше розглядалися органами міліції. З року в рік кількість таких справ у судах постійно збільшується. Якщо у 2001 р. судами було розглянуто 770 тис. таких справ, то у 2006 р. – 4,85 млн., що у 5,3 раза більше. Крім того, до перевантаження судів призвела велика кількість вакантних посад суддів загальних і господарських місцевих та апеляційних судів (крім адміністративних). Станом на 1 січня 2007 р. їх було 946 [7].

Верховний Суд України у 2006 р., як і в попередні роки, здійснював свої повноваження в умовах надмірного навантаження. У середньому щомісяця на розгляд одного судді Верховного Суду України надходило 67 справ та матеріалів. Цей показник в апеляційних судах становив лише 9,7 справи на одного суддю. Незважаючи на значне навантаження та надзвичайно складні умови, в яких працюють суди, було забезпечено якісний розгляд переважної більшості справ у розумні строки. Майже вдвічі зменшилася кількість цивільних і кримінальних справ, розглянутих з порушенням встановлених законом строків.

Значно ширшою стала практика застосування судами альтернативних (не пов'язаних з ув'язненням) видів кримінального покарання щодо засуджених, які вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості. Питома вага осіб, засуджених до позбавлення волі, скоротилася з 34,9 % (у 2001 р.) до 24 % (у 2006 р.) [10].