Поняття милозвучності української мови

"Милозвучність, обґрунтована конкретними лінгвістичними чи фізичними параметрами, стає науковим поняттям", – цілком слушно зазначає Н.І.Тоцька[42].

Як підкреслює Б.Якубський, "найлегше, музично, евфонічно звучатимуть для нас ті слова, де кількість шелестівок <приголосних> і голосівок <голосних> однакова, й вони правильно чергуються, наприклад полетіла, гомоніли, нерухомо, заборона (відношення 1 : 1). Ми повинні надзвичайно пишатися тим, що в нашій українській мові силу слів збудовано власне на принципі відношення шелестівок до голосівок 1 : 1". Дослідник наводить численні рядки з "Кобзаря" з таким співвідношенням: "Мені не весело було", "Коли по нашому не буде", "І покидаємо діла", "На чужині, на самоті", "Мережаю, вишиваю, – у неділю погуляю" та ін.[43]

Дослідження фонетичних слів поетичного мовлення Ліни Костенко дозволяє З.В.Дудник зробити висновок про те, що склади структури ПГ (П – приголосний, Г – голосний) у цих фонетичних словах – "прості відкриті склади" – становлять 76,5% загальної кількості відкритих складів і 55% усіх складів[44].  

І.Качуровський запроваджує поняття "коефіцієнт прозорости" – відношення приголосних до голосних. У старослов’янській мові з її відкритими складами він становить близько 1, у сучасній українській – 1,3–1,4[45].

"Одним мовам надає  привабливості їх граматична  стрункість, іншим – ясна будова  слів чи своєрідна акустичність  приголосних або голосних тощо. Українській мові, як здавна відзначають, краси й чарівності надає, поряд  з іншими якостями, властива їй  милозвучність... Чим же зумовлена  милозвучність української мови..? Насамперед урівноваженням приголосних  і голосних звуків, відсутністю  великого збігу однакових приголосних  чи голосних не тільки в  складі того ж самого слова, а й на межі слів. Милозвучність, або евфонія, української мови  досягається природним чергуванням  у ній окремих голосних та  приголосних звуків...", – пише  М.А.Жовтобрюх[46]. Усе сказане дозволяє не погодитися з твердженням М.І.Лекомцевої про те, що "орфоепічна норма української мови залишає порівняно мало місця для вільного варіювання"[47].

За Н.І.Тоцькою, милозвучність української мови забезпечує перш за все її висока вокалічність (або гучність, сонорність – "що майже те саме"). Голосні в мовному потоці складають 41,8%; посилюють вокалічність сонорні, які разом із голосними складають 70%. "Сприяє посиленню вокалічності система паралельних форм, щоврівноважують вокалізм з консонантизмом (типу у – в – уві, і – й, од – від - -віді, з – із – зі, ж – же, -ся, -сь, -мо, -м, -ти, -ть). Також посилюють гучність відсутність редукції, загалом відкритий характер голосних та тяжіння до відкритого складу" [виділено нами. – Ю.М.][48].

Особливої уваги заслуговує відсутність редукції голосних в українській мові, хоча редукція "взагалі властива мовам з більшою консонантністю"[49]. Значення відсутності редукції голосних (але вже на матеріалі грузинської мови) підкреслює й грузинський мовознавець Г.Д.Гогічадзе[50]. Зовсім іншої думки про редукцію голосних (на матеріалі російської мови) дотримується російський дослідник М.М.Михайлов[51].

Гучність української мови[52], за Н.І.Тоцькою, виявляється у виразній повнозвучній вимові голосних і приголосних у сильних і слабких позиціях, порівняно невеликій кількості збігів кількох приголосних, плавній акцентно-ритмічній структурі слова, наспівній мелодиці[53] (пор. вище про гучність давньогрецької мови в античних уявленнях).

Враховуючи діалектні й застарілі форми з милозвучними чергуваннями, треба констатувати, що це явище набуло в українській мові значного поширення. Так, для прикладу, відзначають варіанти "прийменників-префіксів" в / у / ув / уві / вві / ві / уво / во (во Пітері), з / із / ізі / зі / зо / ізо / со, від / од / віді / оді / відо / одо[54]. Явище всебічного прагнення до рівномірного чергування голосних і приголосних за формулою ПГПГ (П – приголосний, Г – голосний) поширюється й на протетичні приголосні. В українській мові зафіксовані варіанти улиця, вулиця, йулиця, гулиця. Важливо, що деякі письменники ХІХ–ХХ століть уживають форми з протетичним приголосним переважно після слів із кінцевим голосним, а форми без протетичного приголосного – переважно після слів із кінцевим приголосним[55].

При здійсненні будь-яких підрахунків співвідношення в мовленні голосних і приголосних (як це робили для поезії Тараса Шевченка Б.Якубський та І.Качуровський) слід спиратися не на письмовий текст, а на усний, у якому ще більше, ніж у письмовому, виражаються милозвучні особливості української мови. Дуже важливо враховувати, зокрема, інформацію Н.І.Тоцької. "Якщо сонанти [w], [j] вокалізовані більше за норму, тоді вони можуть чергуватися з безголосими (voiceless) голосними [u], [i] (наприклад, /wranc’i/ – /uranc’i/, /wpered/ – /upered/). Можливо і навпаки – чергування [u], [i] з [w], [j]. Це характерна риса української мови"[56]. Теза Н.І.Тоцької має бути взята до якнайпильнішої уваги при визначенні консонантного коефіцієнту, наприклад, у таких рядках Тараса Шевченка:

Неначе човен в синім морі // То виринав, то потопав...

Щетреті півні не співали...

Сичі в гаю перекликались...

Ішли дівчата в поле жати...[57]

У поемі "Гайдамаки" рядки з рівномірним чергуванням приголосних і голосних також можуть бути виявлені у доволі значній кількості:

Сини мої невеликі...

Високі могили...

Не на мене шитий...

Отамани на вороних...

Меж очеретами...

Пороги минали...

Козаки гукали...

Метелиці та гопака...

Так і висихає...

Будете панами...

Неначе на раді...

За раду лукаву...

А ви малі діти...

Усі наведені приклади лише зі вступного слова, що передує "Інтродукції". Останній рядок цієї частини – "В далеку дорогу" – містить в, що читається близько до у –після паузи, зумовленої кінцем рядка[58], й тим паче, що попередній рядок закінчується на приголосний. Отже, при дослідженні явища рівномірного розподілу прголосних і голосних слід зважати передусім на живу вимову, яка іноді виявляє ще більше тяжіння до відкритого складу, ніж писемна мова, яка до того ж обмежена параметрами віршового розміру.

Отже, чергування голосних і приголосних в українській мові, яке відображає тенденцію до рівномірної послідовності ПГПГ, усвідомлюється носіями мови як милозвучність. Маємо приклад системного функціонування в сучасній українській мові того явища фонетичної типології, для якого припускається субстратне доіндоєвропейське (трипільське) походження.

Однак Н.І.Тоцька слушно зазначає, що урівноваження вокалізму з консонантизмом – то лише один аспект милозвучності української мови[59]. Інший важливий і винятково цікавий засіб – "рівномірний розподіл вокальної енергії в українській мові", котрий "тісно пов’язаний з неконцентрованим словесним наголосом, що виявляється в помірно розподіленому (через 1-2 склади) посиленні й послабленні звуків". З цього погляду українська мова протиставляється російській, оскільки "ритмічна структура російського слова характеризується значним посиленням наголошеного складу порівняно з ненаголошеними", що має наслідком редукцію голосних, відсутню в українській мові[60]. (Пор. міркування А.Мейє про велике значення силового наголосу лише в германських і російській[61]: фіно-угорський субстрат в обох випадках?) Плавність українського мовлення виявляється й у зіставленні його з мовленням англійським[62].

Так само професор І.П.Ющук (усне повідомлення) підкреслює роль побічного наголосу, котрий виявляється не лише у складних словах (а й, наприклад, у словах типу інститут – на першому складі) й надає українській мові співучості (сила голосу розподіляється більш-менш рівномірно). Відома дослідниця фонетики української мови Н.П.Плющ (усне повідомлення) вважає такі особливості українського наголосу ознакою скоріше не милозвучності, а мелодійності мови (чітка диференціація цих понять і визначення останнього потребують подальших досліджень).

М.Ф.Наконечний спеціально підкреслює, що "динамічний наголос в українському слові відносно слабкий, видихова енергія – у порівнянні з іншими східнослов’янськими мовами – загалом значно рівномірніше розподіляється між його складами, тому наголошений склад не різко виділений з-поміж інших складів слова, наголос мало зосереджений на ньому, він поодинокі склади в слові, сказати б, координує, а не підпорядковує собі. Тому сильна редукція ненаголошених складів з переходом їх голосних у звуки неповного творення українській мові не властива. [...] Відносна слабкість головного наголосу слова приводить до виділення побічного наголосу або побічних наголосів у тім самім слові". Важливо, що явище побічного наголосу помітне вже в трискладовому склові, якщо його наголос не припадає на середній склад. У багатоскладових словах може бути три й навіть більше побічних наголосів[63]. Докладніше про побічний наголос в українській мові йдеться у працях Н.І.Тоцької й О.В.Бас-Кононенко[64].

Авторитетні фонетисти приділяють значну увагу висновкам Н.І.Тоцької не лише про загальну вокалічність українського мовлення, а й про те, що в українській мові є тенденція періодичного скорочення ненаголошених[65] голосних через один або через два склади, тоді як у російській мові тривалість голосних зменшується в міру віддалення від наголошеного складу[66]. На наш погляд, ці явища української мови варто порівняти з явищами, властивими мовам із кількісним наголосом (наприклад, давньогрецькій і латинській). Підстави для такого порівняння дає, наприклад, теза М.Ф.Наконечного: "Український наголос, бувши в своїй основі силовим, поєднує в собі елементи наголосу часокількісного... і музичного, або тонічного..."[67]

Для порівняння згадаємо відсутність силового наголосу в "складових" мовах (такою не є українська, але такою була праслов’янська внаслідок дії субстрату), а також – іще цікавіше – слабке вираження наголосу в грузинській, на що особливо вказує академік УАННП О.В.Маловічко (усне повідомлення). І.З.Бурковський (усне повідомлення) навіть підкреслює відсутність у грузинській мові наголосу в звичному розумінні цього слова. Академік А.С.Чикобава пише: "Наголос у новогрузинській мові динамічний, слабкий: наголошений склад різко не виділяється. У дво- і трискладових словах наголос припадає на початковий склад... За наявності чотирьох, п’яти й більше складів виділяються два склади: перший від початку і третій з кінця... Однак під упливом фразової інтонації стирається відмінність між наголошеним і ненаголошеними складами слова"[68]. У занській (мегрело-чанській) мові наголос "слабкий і відіграє незначну роль"[69]. При цьому близькоспоріднені з грузинською мегрельська й чанська (які іноді об’єднують під спільною назвою – занська мова) наближаються до врівноваження голосних і приголосних у мовленні (див. далі).

Н.І.Тоцька слушно вказує, що неконцентрований наголос, плавність українського мовлення зближує український мовленнєвий ритм із "ритмом музичним, пісенним і природно пояснює, чому українська мова сприймається як особливо музикальна. Більше того, цей факт веде нас до розуміння прихованого зв’язку між мовленням і музикою в широкому плані"[70]. Як відомо, про нерозривність мови, поезії й музики з первісних часів писали різні дослідники. Однак слід звернути увагу й на конкретніше питання – паралелізм українського й грузинського неконцентрованого наголосу на тлі спільних витоків і традицій українського й грузинського співу й музики[71].

Той факт, що слов’янські слова голос / галас (субстратного трипільського походження) і грецьке glossa / glassa (з доіндоєвропейського балканського субстрату, спорідненого з трипільським) мають осетинську (за В.І.Абаєвим "закономірно повноголосну") паралель goeloes / gaelaes[72],грузинську паралель galoba зі значеням "церковний спів"[73] і навіть винятково важливу шумерську паралель gala"жрець-співець"[74], дозволяє припускати, що субстратна доіндоєвропейська мова (трипільська), припинивши своє функціонування в побуті через індоєвропеїзацію як українських земель, так і Балкан, могла продовжувати функціонування в культовій функції – подібно до шумерської мови в Месопотамії, хатської в Малій Азії, латинської в Західній Європі (пор. також античні свідчення про давньогрецьких оракулів, що говорили субстратною мовою – наприклад, карійською[75]). Пор. спільне субстратне походження слов’янської та грецької назв співу – спершу культового (українське піяти, співати й давньогрецьке paian"пеан – гімн на честь Аполлона")[76]. Пор. також відомості античних авторів про співоче мистецтво агатирсів, котрих ми слідом за В.Д.Щербаківським відносимо до нащадків доіндоєвропейських племен Північного Причорномор’я. "З сфери духовного життя можна піднести широкий розвій пісні; не кажучи за звістних на тім полі полудневих траків[77], про аґатірсів оповідано, що у них закони укладаються в піснях, для памяти..."[78]

Тут особливо важливі свідчення про близькість українських і картвельських музичних традицій. Академік М.Я.Марр звертав особливу увагу на "давно відзначену спільність характерних рис народної музики української та грузинської". Посилаючися на працю Арсенія Корещенка "Спостереження над східною музикою, переважно кавказькою"[79], М.Я.Марр закликає до вивчення "грузинського народного мелодійного багатства, яке безсумнівно має деякі риси, споріднені з українськими піснями". Він "глибоко переконаний у музичній спорідненості цих двох народів"[80].Пор. примітну думку М.Я.Марра про те, що специфічні звукові особливості української мови важко пояснити без урахування фонетичних явищ "у мовах народностей, у яких із українцями стільки зв’язків у галузі історії матеріальної культури, не виключаючи й музики. Мова про мегрельську, чанську, грузинську"[81].

Звернемося до згаданої праці А.Корещенка. Автор говорить про "грузинське народне мелодійне багатство, що, безсумнівно, має деякі риси, споріднені з українськими піснями", він "глибоко переконаний у музичній спорідненості цих двох народів" і відзначає в українців і грузинів "деяку спільність малюнків мелодії, принаймні в певній кількості піснень"[82].

Варто згадати слова П.С.Кузнецова: "Є ще деякі галузі, в яких субстратна дія безсумнівна й котрі треба вивчати. Найважливіші – наголос та інтонація. ...Тут багато що може бути віднесене на рахунок субстрату. Але це питання ще зовсім не вивчене"[83].

І.П.Ющук (усне повідомлення) вказує на ще один засіб творення милозвучності української мови: у слові приголосні, як правило, не збігаються за місцем і способом творення, чому сприяють і спрощення в групах приголосних. Пор. висновок про те, що серед усіх слов’янських мов лише в українській відсутня "зв’язаність" приголосних за дзвінкістю[84].

Для контрастного ("від протилежного") визначення милозвучності важливе поняття немилозвучності, або какофонії. "Немилозвучність, какофонія – неприємне для слуху звучання. Виникає при настирливому повторенні тих самих звуків або звукосполучень, їх нагромадженні у фразі (тексті)..."[85], що можна порівняти з вищенаведеною думкою І.П.Ющука про відмінність диференційних ознак приголосних. Близькими були уявлення про какофонію і в давніх греків[86].

Є підстави вважати, що носії кожної окремої мови, яку витворив народ відповідно до своїх ідеалів, природно, вважають свою мову гарною, милозвучною. Говорячи словами М.Михайлова, "Мова - витвір народу, і кожен народ створив собі мову, відповідну не тільки його рівню й способу його мислення, але й естетичним ідеалам". У такому разі мають рацію ті, хто вважає, що всі мови красиві (не багаті, а красиві своїм звучанням!), некрасивих мов у світі немає.