Реферат
на тему: «ПОНЯТТЯ МИЛОЗВУЧНОСТІ
УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ»
Як відомо, спостерігаються
певні відмінності у сприйнятті різних
мов передусім їхніми носіями. Так, давні
греки підкреслювали гармонійність своєї
мови на противагу невпорядкованій, начебто
подібній до беззмістовного белькотання
мові "варварів". За давньогрецьким
географом Страбоном (XIV, 2, 28), чужоземців
"називали варварами... спершу глузливо,
нібито бажаючи підкреслити їх грубу й
жорстку вимову" (пор. сприйняття голандцями
готентотів із їх клацаючими звуками як
"заїкуватих"). Секст Емпірик ("Проти
граматиків", 194) писав, що "еллінська
мова набула визнання завдяки головним
чином двом головним властивостям – ясності
й приємності". Пор. також протиставлення
середньоіндійських мов – пракритів ("природних")
санскритові – "обробленому", "виробленому"[1]. Давні слов’яни підкреслювали зрозумілість своєї
мови (виводячи назву слов’яни від слово) на противагу
незрозумілим мовам сусідів – начебто
"німих", німців. А баски,
абхази, ірландці, тобто носії давніх середземноморських
культурних традицій, звертають увагу
передусім на складність своєї
мови на противагу іншим[2].
Носії української мови підкреслюють
передусім її милозвучність.
"Те, що українська мова відзначається
особливою милозвучністю, відомо здавна,
і, здається, ніхто не сумнівається в цьому
тепер..."[3]
Поняття милозвучності, благозвучності,
евфонії (точний давньо-грецький відповідник
терміна) існувало вже у Стародавній Греції.
Визначний дослідник античної естетики
професор О.Ф.Лосєв пише, що, зокрема, філософи-атомісти
"займались і естетикою мови [виділено
нами. – Ю.М.] у своїх евфонічних[4] теоріях, аналізуючи різні звуки
та їх комплекси з точки зору краси їхнього
звучання. При цьому гладкість[5], шорсткість, важкість та інші
естетичні властивості слів пояснювались
у них формою тих атомів, які беруть участь
в утворенні звуків..."[6]. У Демокріта була праця (не
збережена) "Про милозвучні й
немилозвучні літери" (тут малися
на увазі, звичайно, звуки). Про милозвучність
(виражену, зокрема, в усуненні збігу голосних
– зяяння) і зміни слів на догоду милозвучності
йдеться в діалозі Платона "Кратіл"
(412, 414). Проти "зіткнення" голосних
і тотожності складів на стикові слів
виступає теоретик ораторського мистецтва
Ісократ (фрагмент 6). Арістотель ("Риторика",
ІІІ, 2) твердить: "...Краса слова, як говорить
Лікімній, полягає в самому звукові чи
в його [скоріше слова, ніж звука. – Ю.М.]
значенні". За Гермогеном ("Про ідеї",
І, 12, 290), прекрасне мовлення – без зяяння
й майже метричне. Деметрій ("Про стиль",
174-176) пише: "Для слуху приємні зіткнення
двох ламбд або двох ні, що мають
певну звучність... У теоретиків музики
[!] одні слова називаються гладенькими[7], другі – шорсткими, інші –
ладними[8]й іще інші – важкими. Гладенькими
є слова, складені або цілком, або переважно
з голосних. Шорсткі слова своїми звуками
наслідують те, що вони собою виражають.
Ладне слово містить у собі риси одного
й другого і рівномірне змішування
різних букв" (пор. далі міркування
І.П.Ющука про відмінності консонантів
в українському слові). Діонісій Галікарнаський
вважає, що "насолоду слухові приносить,
по-перше, мелодія, по-друге, ритм, по-третє,
різноманітність... Саме слід поєднувати
шершаві літери [звуки. – Ю.М.] з гладенькими,
тверді з м’якими, немилозвучні з милозвучними,
важковимовлювані з легковимовлюваними,
тривалі з короткими, тим самим способом
удало розташовуючи й інше" ("Про
поєднання слів", 55; 66).
Як пише Діонісій Галікарнаський,
"найвелеречивіший з усіх поетів, Гомер,
бажаючи представити образ прекрасного
обличчя й красу, що викликає насолоду,
користується найзвучнішими голосними,
найм’якшими напівголосними[9], не загромаджує
складів приголосними, не скорочує звучання
стиками важковимовлюваних буков, а створює
певну плавну побудову буков, яка солодко
вливається у слух" ("Про поєднання слів",
97), пор. далі міркування Н.І.Тоцької про гучність української
мови. Можна цілком погодитись із А.А.Тахо-Годі,
що "Діонісій блискуче виражає естетичну
значимість звукових властивостей мови...
Переважання голосних створює красу[10], переважання приголосних –
некрасивість. Тут Діонісій цікаво об’єднує
естетичні, етичні й фізичні характеристики
звуків, що було примітним узагалі для
античних теоретиків музики й набуло ознак
стійкої традиції аж до кінця античності"[11].
У "Риториці для Гереннія"
невідомого автора (IV, 12, 18) говориться:
"Плавність буде витримана, якщо уникати
частого зіткнення голосних (такі зіткнення
роблять мовлення неоковирним і зяючим)
і надто частого повторення однієї й тієї
самої літери...", хоча цитований вище
Деметрій вважає зяяння й милозвучними
(пор. накопичення голосних підряд у давньогрецьких
магічних формулах). Поняття милозвучності
(vocalitas) або немилозвучності
властиве й давньоримській риторичній
традиції (так, немилозвучними вважалися
повтори, одноманітність слів, складів
і звуків)[12]. Проти зіткнення деяких приголосних
(наприклад, s – x, s – s) виступає
давньоримський теретик ораторства Квінтіліан
(IX, 4, 37).
Дослідники античного мовознавства
серед "побудов ранньої грецької науки"
відзначають "декілька ідей, котрі відіграли
значну роль в історії мовознавства",
й на першому місці називають "пояснення
фонетичних змін принципом «милозвучності»"[13]. "Учення про евфонію, без
сумніву, сягає ще V ст. [до н.е.]"; вважають,
що Платон використовував евфонічне вчення
Демокріта[14]. Одним із перших, хто послідовно
уникав зіткнення голосних між словами
– зяяння, – був Ісократ[15].
Як слушно зазначає провідний
фахівець із фонетики української мови
професор Н.І.Тоцька, "поняття "милозвучність"
у мовознавстві по-справжньому не визначене
й не вивчене... Досі ще ніхто не виробив
наукового доведення більшої чи меншої
милозвучності – немилозвучності кожної
окремої мови або її місця за цією ознакою
в ряду мов"[16]. Дослідниця формулює мету
– "вийти на ті об’єктивні
показники, які правдоподібно забезпечують
сприймання української мови як приємної,
звучної, наспівної" – й низку завдань
щодо вивчення милозвучності української
мови:
"1) визначити конкретні
фонетичні параметри, які сприяють
милозвучності або її забезпечують;
2) встановити, чи однакові
ці критерії для носіїв різних
мов;
3) вважати милозвучність
суто науковим поняттям, чи естетичним,
чи тим і тим одночасно;
4) дати відповідь на
питання, чи існує загальнолюдське
розуміння милозвучності"[17].
Визначний письменник В.І.Самійленко
зазначає: "Відомо було досі, що вкраїнська
мова своєю доброзвучністю займає одно
з перших місць (може третє або четверте)
між усіма європейськими мовами. Цю думку
дуже легко пояснити фактами фонетики.
Наша мова (в основному своєму діалекті[18]) має тільки чисті, виразні
голосівки (vocalis) а, е, і, и, о, у.
Глухих і невиразних голосівок, таких
як, наприклад, англійські голосівки, або
як німецьке ö або французькі eu, un, onі т.п., зовсім
не має. Вона не любить такого поєднання
шелестівок (consonans), яке тяжко вимовити... Вона має кілька засобів
до урівноваження вокалізму з консонантизмом,
себто кількості голосівок з шелестівками,
в цілях більшої евфонічності, засобів,
цілком аналогічних мові італійській.
І коли не займає першого місця по евфонічності,
то тільки через те, що в кількох словах,
– небагатьох, але часто вживаних, – допускає
негармонійне з’єднання шелестівок: бг, пхн, ткн – бгати, пхнути, ткнути і взагалі
порушує фонетичну рівновагу в бік консонантизму
трохи частіш, ніж мови італійська й іспанська"[19].
Сказане змушує уважно простежити
подібні до українських явища в іспанській
та італійській – із урахуванням піренейського
субстрату з тенденцією до рівномірного
чергування голосних і приголосних, на
що вказує академік Ю.В.Зицар (див. далі),
й аналогічним процесам у давніх мовах
Італії.
Критикуючи порушення евфонії
в мові художніх творів, В.І.Самійленко
пише: "Ми тільки добре забули два-три
закони урівноваження вокалізму з консонантизмом,
які існують у живій мові, або постановили
собі, що скоро в сусідній московській
мові їх немає, то й нашій мові вони не
потрібні"[20]. Адже "паралельні форми,
про які я кажу, не даремно існують у народній
мові, не безладно оживляються. Вони власне
дають змогу рівноважити вокалізм із консонантизмом
і надають живій українській мові зручності
й плавкості"[21].
І.Г.Чередниченко зазначає,
що "частота вживання голосних і приголосних
в українській мові виражається середньо-процентним
відношенням (у круглих цифрах) 48 : 52",
і посилається на таблицю, де показані
співвідношення голосних і приголосних
у текстах різних стилів[22]. Але до тексту вкралася помилка:
в таблиці середня величина співвідношення
голосних і приголосних 42 : 58 (точніше 42,
3 і 57, 7).
Н.І.Тоцька підкреслює, що в
українському народнопоетичному мовленні,
яке найбільше зберігає національні основи
української мови, голосних 45-46%, але в
літературному мовленні українська мова
під різними іншомовними впливами багато
в чому втратила свою вокалічність, і кількість
голосних знизилася до 42% [23].
Дуже важливо, що "вищий процент
кількості голосних, як правило, властивий
мові художньої літератури"[24]. Інакше кажучи, в художній
літературі співвідношення голосних і
приголосних іще більше за середню величину
наближається до 50 : 50, тобто до рівномірного
чергування. Максимальний відсоток серед
вивчених І.Г.Чередниченком текстів має
текст І.С.Нечуя-Левицького, й це не випадково:
названий письменник практикував, як відомо,
милозвучні чергування помітно ширше,
ніж це узвичаєно в сучасній українській
літературній мові.
Отже, в українській мові один
приголосний між двома голосними зустрічається
в середньому вдвічі частіше, ніж ужиті
підряд два приголосні в тій самій позиції,
тоді як збіги голосних і сполучення більш
як двох приголосних підряд за своєю частотою
не виходять за межі кількох відсотків[25].
Евфонічність української мови,
за І.Г.Чередниченком, зумовлюється, зокрема,
частотою вживання фонем і фонемосполучень[26]. Евфонічність виражається
у спрощенні груп приголосних (вісник, тижня, серце), появі
вставних голосних (огонь, вітер, рота, лева), приставних
голосних (іржа, імла, ішов) і приставних
приголосних (вулиця, горіх), зникненні
початкових фонем (голка, гра, Гнат).
Крім того, "небажаний збіг важких для
вимови фонемосполучень та випадкових
фонемоповторень у живій вимові може бути
розряджений засобами ритмічного поділу
тексту, паузами, темпом мовлення"[27]. На межі слів по можливості
усувається збіг голосних і збіг приголосних[28], отже, ті випадки збігів, які
порушують тенденцію до рівномірності
консонантів і вокалів у потоці мовлення[29].
Серед фонетичних варіантів
слів, за допомогою взаємозаміни яких
забезпечується милозвучність, доцільно
вирізняти фонетичні синоніми. Фонетичні
варіанти "є лише фонетичними відозмінами
того самого слова, різне звукове оформлення
їх здебільшого залежить від сусідніх
звуків, а з стилістичного погляду вони
мають значення тільки як евфонічний засіб".
А "фонетичними синонімами можна назвати
ті фонетичні варіанти слів, які, маючи
тотожне значення, відрізняються у функціонально-стилістичному
чи експресивному плані або приналежністю
до літературної мови та різновидів розмовно-побутової
(діалектів, просторіччя"[30].
В.А.Чабаненко вважає, що головний
чинник милозвучності української мови закон урівноваження
кількості голосних і приголосних звуків
у мовленнєвому потоці[31].
Отже, формальним вираженням
милозвучності української мови є передусім
чергування голосних і приголосних. Це
особливо характерне для української
мови явище виражається, зокрема, в:
варіативності "префіксів-прийменників" в / у, і / й, з / із /
зі / зо, до / д (д мені – Ю.Федькович), під / піді, над / наді,
перед / переді, від / віді / од / оді, о / об (о шостій – об одинадцятій), такождіалектн. к / ік / ку, коби /
коб тощо,
чергуванні і / й, у / в (що
належать до кореня) на початку складу,
який збігається з початком слова (імовірний / ймовірний,
учити / вчити),
чергуванні і / й, у / в на межі
префікса й кореня (іменування / найменування,
научати / навчати),
варіюванні зворотної частки
(постфікса) ся / сь, часток же / ж, б / би, лише
/ лиш, хоча / хоч,
наявності чи відсутності протетичного
приголосного (вулик / улик – "Микола
Джеря" І.С.Нечуя-Левицького),
варіюванні дієслівних форм робимо / робим, ходити
/ ходить (що теж відноситься до милозвучності[32]),
варіюванні прикметникових
форм, а також і займенникових та числівникових
прикметникового оформлення у червоному / у червонім,
у тому / у тім, в одному / в однім,
варіюванні форм гуляє / гуля, білії
/ білі (стилістично забарвлене)[33],
варіюванні прислівникових
форм знов / знову, позад
/ позаду, поперед / попереду, відтіля /
відтіль,
вставних і, о, е у сполученні
приголосних[34];
приставному і у словах зі
складними звукосполученнями: Ільвів, ізнайти.
Вираження явища милозвучності
у власних назвах є особливо показовим: Улас / Влас і
навіть Україна / Вкраїна
/ Украйна (пор. вище Ільвів).
Цікаво відзначити, що в історії
встановлення норм (кодифікації) української
літературної мови були спроби стилістичної
диференціації форм: за І.Могильницьким,
писемній мові властиві форми упасти, учинити, учити, уряд, просторіччю
– впасти, вчинити, вчити, вряд[35]. Перехід українського в в
нескладове у (одне
з милозвучних чергувань) можливий завдяки
збереженню в українській мові (як і в
білоруській) давнього губного w на
противагу новому губно-зубному vв
російській мові[36]. Написання у замість в зустрічається
в пам’ятках уже в ІХ ст.[37]
Окрема проблема – фіксація
фонетичних варіантів слова у словниках[38].
Г.М.Наєнко наводить яскравий
приклад наявності або відсутності явищ
чергування у східнослов’янських мовах:
в українській він іде в школу – вони йдуть у школу, в
білоруській ен ідзе ў школу – яны йдуць у школу, в
російській он идет в школу – они идут в школу[39]. "Якщо розглянути сучасні
фонетичні та морфологічні ознаки окремих
східнослов’янських мов, то виявиться,
що спільних рис між українською та білоруською
кількісно більше, ніж між українською
та російською"[40].
М.М.Пилинський зазначає, що
"чергування початкового в – у в
усній мові залежно від звукового оточення,
інтонації, ритму і темпу мовлення, а також
від змістових та інших моментів – явище
складне і ще мало досліджене. У писемній
мові проблема ускладнюється недосконалістю
нашої графіки, яка лише приблизно відбиває
двома літерами в і у можливі
тут три звуки w, ў, у.
Правила цього чергування, його залежність
від інших факторів, крім звукового оточення,
і навіть залежність від самого звукового
оточення чомусь майже не привертали уваги
наших дослідників – фонетистів і фонологів"[41] (це писано до виходу важливих
праць Н.І.Тоцької).