Підприємство як суб’єкт ринкової економіки

Перехід до ринкових відносин господарювання загострює проблему пошуку шляхів підвищення стабільності роботи підприємств. Найбільш важливим стабілізуючої й одночасно з цим мало вивченим фактором є створення внутрішньогосподарської (щодо підприємства) інфраструктури, що відповідає сучасним вимогам, що висуваються до умов і характеру праці, взаємозв’язку інтересів окремих працівників і колективів,                                   соціально-психологічній обстановці. Недостатнє приділення уваги цим вимогам як при створенні нових, так і в процесі організації функціонування діючих підприємств приводить до того, що оснащення підприємств                               високопродуктивним устаткуванням часто характеризується низькою               економічною ефективністю.

Аналіз досвіду роботи процвітаючих фірм у розвитих країнах приводить до висновку, що їх стабільно високі результати визначаються забезпеченням взаємодії технологічних, організаційних і соціальних елементів виробництва, що досягається завдяки реалізації нової концепції розвитку економіки. Основу цієї концепції складає орієнтація керування на людину, на відміну від застосовуваних довгий час методів, при яких головними об'єктами керування були комплекси машин і технологічні процеси.

Інтеграція технологічних, організаційних і соціальних процесів досягається шляхом створення внутрішньогосподарської соціальної інфраструктури, основу якої складає набір факторів, що формуються в результаті виконання комплексу соціальних вимог. По своїй економічній природі структура підприємства являє собою складову частину виробничих сил суспільства, що виконує функції забезпечення умов ефективного розвитку даної виробничої системи.

З метою забезпечення ефективного функціонування об'єктивних і суб’єктивних факторів виробництва (способів виробництва і робочої сили) дві складові частини внутрішньогосподарської структури підприємства варто розглядати окремо: власне виробничу (покликану забезпечити умови для нормального функціонування об'єктивних факторів) і соціальну. Остання являє собою частина засобів виробництва, умов праці і побуту, здатних забезпечити раціональну організацію трудової діяльності, підвищення професійного рівня працівників, охорону і зміцнення їхнього здоров'я, задоволеність працею і його результатами, можливість працювати з повною віддачею.

Як відомо, у будь-якому процесі виробництва незалежно від його суспільної форми беруть участь матеріальні й особисті фактори виробництва     засобу виробництва і люди.

З матеріально-технічної сторони виробничі фонди підприємства                      характеризуються визначеною структурою. Так, виробничі фонди розділяються на продуктивні і фонди звертання, на основні й оборотні фонди, на грошову, продуктивну т товарну частині, а основні фонди на активну і пасивну частини і т.д. Матеріально-технічна структура підприємства різна в залежності від галузі, технічного прогресу і є важливим показником розвитку продуктивних сил      суспільства.

Соціально-економічна природа підприємства визначається формою       власності на виробничі фонди. Власність може бути державної, комунальної, приватної, колективної, змішаної, акціонерної. Виходячи з цього, виробничими      фондами варто вважати речовинні й особисті фактори виробництва, що         знаходяться в чи власності розпорядженні підприємства і є матеріальною              основою його виробничої діяльності.

Виробничі фонди знаходяться в постійному русі. Вони проходять три   стадії, змінюють три форми грошову, продуктивну і товарну і в кожній з них виконують відповідну функцію.

Перша стадія кругообігу лежить у перетворенні грошових фондів у             продуктивні, тобто в засоби виробництва і виробничий персонал. Ця стадія         лежить у купівлі засобів виробництва і найманні працівників і відбувається на ринку.

Друга стадія кругообігу виробничих фондів лежить у перетворенні      продуктивних фондів у готову продукцію, товар. Ця стадія відбувається в сфері виробництва. На стадії кругообігу виробничі фонди функціонують у             продуктивній формі, тобто у виді засобів виробництва і виробників.

Третя стадія кругообігу виробничих фондів лежить у перетворенні товару в гроші. Вона відбувається в сфері обслуговування. На третин стадії              продуктивні фонди переходять у форму товару. Від товару, купленого на        першій стадії, цей товар відрізняється як своєю натуральною формою, так і       вартістю, тому що він включає, крім вартості робочої сили і вартості                     витрачених     засобів виробництва, ще і додаткову вартість.

Кругообігом виробничих фондів називається їхній рух, у процесі якого вони проходять три стадії, три форми й у кожної них їх виконують відповідну функцію.

5. Економічні проблеми підприємництва та шляхи їх вирішення

Серед цілого ряду різноманітних факторів економічного росту найбільш значним вважають умілу реалізацію підприємницького потенціалу громадян країни, ефективне використання в економічному механізмі самостійної           господарської ініціативи людини, визнання підприємництва незамінною силою господарської динаміки, конкурентноздатності і суспільного процвітання.

Для активізації зусиль у цьому напрямку і більш повного розуміння   всього комплексу наявних проблем насамперед необхідно зупинитися на        теоретичному аспекті проблеми підприємництва. Незважаючи на велику        кількість робіт з даної теми, дотепер чіткого, заснованого на науковій теорії,   однозначного визначення поняття підприємництва ще не склалося.

Основна ж умова можливості існування підприємництва вчені і практики бачать у створенні конкурентного середовища і надання економічної волі      суб'єкту господарювання. Уже таке розуміння суті проблеми дозволяє пояснити важливу особливість розвитку сучасної світової економіки – усе більш         зростаючу роль малого бізнесу. Його якісними критеріями є:

• перевага приватної власності на засоби виробництва;
• юридична й економічна незалежність у прийнятті рішень;
• спрощена система керування;
• професійна взаємозамінність працівників;
• особиста участь власника в керуванні підприємством;
• ініціативний, пошуковий характер діяльності.

Неважко помітити, що принципи діяльності цих фірм близькі                  характеристиці підприємництва. Дійсно, практично повсюдно відбувається   ототожнення підприємництва з малим бізнесом, широке використання у           вітчизняній науці і практиці терміна “мале підприємництво”.

Очевидна і причина цього явища – широке поширення підприємництва в сферах малого бізнесу. Саме цей сектор економіки представляє найбільш      ефективну систему добору талановитих і заповзятливих людей, дозволяє    створювати необхідну атмосферу конкуренції, сприяє швидкому рішенню      цілого ряду проблем, що не можуть бути дозволені більш великими                       господарськими структурами.

Існує думка, що рішення даної проблеми лежить у технологічному       відновленні виробництва, що повинне зробити продукцію підприємств          конкурентноздатної. Однак і це рішення представляється сумнівним               насамперед через умови його виконання. Галопуюча інфляція робить інновацію малоймовірної, оскільки нормальна підприємницька діяльність не здатна дати необхідні засоби для інвестицій. Сумнівно також одержання засобів для цієї  мети ззовні, оскільки умови тієї ж інфляції і нестабільності економіки України змушують інвесторів шукати такі приміщення капіталу, що здатні давати        негайну віддачу, тим часом як вкладення у виробництво завжди сполучені зі значним періодом часу і ризиком.

Але навіть якщо великим підприємствам і вдається обновити технологію, у багатьох випадках вони приречені залишатися неконкурентоспроможними на світовому ринку. Це обумовлено не в останню чергу особливостями їхньої структури, що склалася в умовах командно-адміністративної системи.

Підприємства (у першу чергу великі, але не тільки вони) створювалися за принципом максимально замкнутого комплексу підрозділів. Це диктувалося реальними умовами діяльності підприємств і було узаконено нормативними актами, що регулюють їхні типові структури. Склад підрозділів основного     виробництва формувався таким чином, щоб звести до мінімуму залежність    підприємств від постачальників. На кожнім підприємстві створювалася широка номенклатура підрозділів допоміжного й обслуговуючого виробництв. Апарат керування, як правило, уключав численні відділи, групи, бюро, лабораторії.

Такий підхід до формування структури підприємств диктувався не тільки прагненням максимально обмежити зв'язку через міжвідомчі бар'єри, але і тим, що оплата послуг сторонніх організацій, як правило, обходилася дорожче в     порівнянні з витратами на зміст своїх відповідних підрозділів. Крім того,       такому підходу до формування структури підприємств сприяв і прийнятий      порядок оплати праці керівників у залежності від категорії підприємств.

На цю структурну особливість “традиційних” підприємств ринкова       економіка відреагувала визначеними тенденціями. Протягом останнього років у країнах із сучасною ринковою економікою проглядається виразне прагнення підприємств дистанціюватися від багатьох функцій, що виконувалися раніше їхніми внутрішніми підрозділами, у першу чергу такими, котрі відрізнялися пульсуючими навантаженнями. Саме за рахунок цього фактора скорочується число промислових гігантів і , разом з тим, зростає кількість малих                 підприємств. Усупереч теоретичній догмі про невідворотність процесу         концентрації виробництва, середні розміри підприємств виявляють явну        тенденцію до зменшення.

Цей процес робить ринкову економіку більш динамічної, мобільної, сприйнятливої до інновацій, підвищує її здатність оперативно реагувати на      ринковий попит і його зміни. Разом з тим зростаюча частина підприємницького ризику переноситься на малі підприємства, а робота великих підприємств, що залишаються фундаментом ринкової економіки і її експортного потенціалу, стає більш стійкою. Особливо слід зазначити, що розвиток малого                   підприємництва супроводжується розширенням конкурентного Середовища, вторгненням конкуренції в сфери, що раніш були представлені                         неконкурентними відносинами внутрішніх підрозділів підприємств.

Звичайно, характеризуючи зростання ролі малих підприємств у ринковій економіці, варто враховувати не тільки їхнє значення у всій інфраструктурі    підприємств, але і соціальну сторону процесу, зокрема, роль малих підприємств як фактора зміни структури власності, як регулятора зайнятості населення і   взагалі як буферної зони ринкової економіки, здатної зм'якшувати наслідку структурних зрушень, що відбуваються в ній.

Можуть бути названі різні варіанти процесу утворення мережі малих    підприємств, що виконують функції формування інфраструктури у всій           сукупності підприємств. Насамперед, малі підприємства можуть створюватися шляхом відбруньковування підрозділів, від є виділення з більш великого        підприємства з наданням їм відповідних прав (юридичної особи, відкриття    розрахункового рахунка, самостійного балансу і т.п.). При цьому мале           підприємство одержує можливість самостійно формувати портфель замовлень, що ставить його доходи в пряму залежність від результатів власної діяльності. Однак на цьому шляху неминучі численні проблеми і труднощі. Зокрема, вони зв'язані з формуванням власності на майно малих підприємств, з                       матеріально-технічним забезпеченням виробництва і , отже, розподілом і       використанням його доходів. Ці проблеми не зникають і в тому випадку, якщо створення малих підприємств здійснюється на основі передачі майна в оренду.

Створення малих підприємств шляхом їхнього відбруньковування від більш великих може бути зв'язане з акціонуванням, наприклад, шляхом          додання підрозділам форм невеликих акціонерних компаній, акції яких можуть поширюватися як серед трудового колективу підприємства (великого і малих), так і через вільний продаж. Але при будь-яких варіантах відбруньковування     залишається головна проблема. Одержуючи самостійність з рук великого      підприємства, малі підприємства стають незалежними суб'єктами ринкових    відносин. Тому неминуче виникає питання, наскільки ці знову утворені суб'єкти виробничої діяльності здатні надійно і якісно виконувати свої функції як       елементи інфраструктури інших підприємств, у тому числі стосовно тих, від яких вони відокремилися, а також ( у що обійдуться їхня продукція і послуги підприємствам, що залишилися без відповідних підрозділів.

Відзначена вище проблема виникає через те, що сам по собі спосіб             створення малих підприємств на основі дезинтеграцї більш великих не здатний створити конкурентне середовище і, отже, механізми, що роблять вплив на        діяльність малих підприємств, якість їхньої продукції і послуг, а також на ціни їхньої реалізації. Саме це пояснює невдачі багатьох спроб формування малих підприємств на зазначеній основі. Були випадки, коли виділення зі складу            великих підприємств ряду малих не тільки не принесло успіху, але і стало        додатковим фактором скорочення випуску продукції, зниження її                       конкурентноздатності.

Правильні висновки підказує досвід великих компаній у країнах з              розвитий сучасною ринковою економікою. Відомо, наприклад, що                     підприємства такої найбільшої компанії, як “Дженерал моторс”, обслуговують 32 тис. постачальників, що утворять її інфраструктуру (в основному у виді        малих підприємств). Продукцію компанії реалізують 11 тис. самостійних              дилерів, що діють у багатьох країнах. Такі ж дані можуть бути приведені по компаніях Японії ( електронним, автомобільним, будівельним і іншої.                     Характерною рисою таких систем є мобільність складу і структури малих               підприємств. Значна їхня частина існує лише нетривалий час, а потім чи зникає змінює рід діяльності. Разом з тим виникають нові малі підприємства, що              пропонують свою продукцію і послуги. А в підсумку системи, що включають великі, середні і малі підприємства, функціонують стійко й у відповідності з     ринковою кон'юнктурою, що складається.