Особливості переходу України до ринкової економіки

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 10 Сентября 2013 в 16:52, курсовая работа

Краткое описание

Вся економічна теорія побудована на постулаті про те, що змінення стимулів впливає на людину завбаченими засобами. Зазвичай обирається той спосіб, який передвіщає нам більше користі та менше витрат.
Це – основоположний принцип економічної теорії, але він діє й у інших сферах життя. Стимули вносять свою вагу практична усюди. Якщо розглядати ринкову економіку, то цей постулат означає, що споживач купує більше товарів, коли ціна падає, та менше, коли вона зростає. Виробники ж, навпаки, поставляють більше товару, коли ціна на нього зростає, та менше – коли вона падає. В результаті і покупці, і продавці так реагують на стимул – ринкову ціну, що їх дії балансують попит і пропозицію. Якщо покупці бажають придбати товару більше, ніж мають намір надати продавці, ціна на нього неминуче зросте.

Содержание

ВСТУП

РОЗДІЛ I ЗАГАЛЬНОЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ.
Ринкова економіка, поняття і її сутність
Поняття та різновиди ринку

Розділ II ОСОБЛИВОСТІ АГРАРНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ В РИНКОВИХ УМОВАХ.
2.1. Суть аграрних відносин і їх місце в системі економічних відносин. Особливості переходу до ринкової економіки.
Економічне значення аграрних реформ в Україні.

Розділ III ПЕРЕХІД УКРАЇНИ ДО РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ.
3.1. Становлення ринкових інституцій в Україні.
Ринкова модель для Україн.

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУА

Прикрепленные файлы: 1 файл

Вступ.doc

— 325.50 Кб (Скачать документ)

 

Роки

Державні 

господарства

Колективні

господарства 

Товариства з обмеженою

відповідальністю

Фермерські господарства

Приватно – орендні  підприємства

1998

1999

2000

2

-

-

40

7

7

-

17

17

7

49

73

-

18

18


 

Дехто звинувачує науковців в тому, що вони своїми рекомендаціями розвалюють суспільний сектор. Кількість колективних господарств  за рахунок їх поділу зростає. Особливо цей процес відбувається інтенсивно в попередні роки. Сприяло цьому і роздержавлення частини радгоспів, які реформувалися в КСП або акціонерні товариства. Всі ці факти спростовують звинувачення на адресу науковців. За вказаний період відбулися зміни в користуванні сільськогосподарськими угіддями на їх структурі по землекористувачах (малюнок)

 

 

 

 

                        

Серед найважливіших  напрямів забезпечення аграрної реформи чи не найголовнішим є реформування відносин власності на засоби виробництва, як бази для створення ринкового середовища в агропромисловому комплексі. Зокрема, вже розпайована земля в 11 тис. Недержавних сільськогосподарських підприємствах, або 99% від їх наявності а в 96,5% господарств усім громадянам видано сертифікати на земельну частку. Більшість з них - колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), акціонерні товариства (АТ),  сільськогосподарські кооперативи, селянські спілки, різні товариства довіри, корпоративні господарські об’єднання селянські (фермерські) господарства, державні (казенні) підприємства, агрофірми та деякі інші. Останнім часом виникли приватно – орендні підприємства.

У системі  Мінагропрому України перебуває 6 тис. переробних, агросервісних і будівельних підприємств та організацій, з яких 5,3 тис. загальнодержавної і 0,7 тис. повністю приватизовані підприємства загальнодержавної власності  і комунальної власності.

Розгорнуті  роботи по реформуванню власності підприємств системи хлібопродуктів, загальна кількість яких – 878 підприємств, у тому числі 204 хлібоприймальні пункти, 91 елеватор, 281 переробне підприємство, які щодоби можуть приймати 1,3млн т. зерна, очистити 900 тис та висушити 530 тис т зернових і 270 тис т кукурудз. Крім того, система елеваторів здатна забезпечити зберігання 30 млн. т  зерна[3,13]

Одже, з огляду на  перспективу розвитку ринку  зерна в Україні  протягом  найближчого часу підприємства системи  хлібопродуктів будуть одними з найбільших об’єктів для потенційних інвесторів у процесі їх приватизації.

За даними 1998р. в цілому по країні одержано 35,4 млн. т  зерна, з них продовольчого  – 20,5 млн. т . валовий збір зернових  порівняно з 1997р. збільшився на 44% . цього  досягнуто за рахунок розширення посівних площ (майже на 14%) і підвищення врожайності (на 25%)[3,13]. Одержано найвищий за  останні вісім років урожай кукурудзи – 5,3 млн. т. однак у 1998р. через зменшення посівних площ частково посуху суспільний сектор виробив близько 24 млн. т зерна, а з урахуванням приватного сектора його валовий збір був трохи більший 27 млн. т . Слід наголосити, що зменшення виробництва продукції сільського господарства досить суттєве. Якщо в 1991р. її вироблялось на 49 млн. грн., то в 1997р. – 28,6, в 1998 р. – 28,4 в 1999р. – 27,6 млн. грн., або на 3% менше попередніх років.

Незважаючи  на відносно високі обсяги виробництва, фінансовий стан сільськогосподарських  підприємств незалежно від організаційно  – правових форм господарювання і  власності є надзвичайно складним. Для сільськогосподарських підприємств стали недоступними кредити. Скоротилося також  бюджетне фінансування сільського господарства до мінімуму. Розвинулась  платіжна криза, загальмувавши грошові розрахунки, в тому числі і по платежах до бюджету. Господарства вдалися до бартерних операцій, натурального ведення господарства.

Збереглися  серйозні недоліки у приватизації землі  і майна. В руках одних не виправдано концентруються великі земельні масиви, нагромаджений працею декількох  поколінь виробничий потенціал колгоспів і радгоспів, тоді, як значна кількість селян під приводом різних умов позбавляються своєї частки власності. В занепаді соціальна сфера села та сільська інфраструктура. Відсутні умови для подальшого розвитку усіх форм власності та господарювання в сільському господарстві. Не виправдано зменшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції в колективному секторі. Це зокрема можна побачити по виробництву валової продукції  по господарствах Миколаївської області у порівняльних цінах 1996 року (таблиця 2)

Таблиця 2

Виробництво валової продукції  по господарствах    Миколаївської області у порівняльних цінах 1996 року

 

 

Роки

 

Товариства

 

Колективні с/г підприємства

 

Приватно – орендні підприємства

всього

в тому числі

всього

в тому числі

 

всього

в тому числі

рослинництво

тваринництво

рослинництво

тваринництво

рослинництво

тваринництво

 

1998

 

1999

 

2000

 

-

 

9852

 

8907

 

-

 

6710

 

6829

 

-

 

3142

 

2078

 

36512

 

9584

 

9843

 

25451

 

6568

 

7029

 

11061

 

3016

 

2814

 

-

 

12880

 

11321

 

 

-

 

9859

 

9028

 

-

 

3021

 

2293


 

Вищенаведене  свідчить, що питання піднесення вітчизняного виробництва набуло надзвичайної актуальності. Постало питання : що робити? Щоб  на нього знайти відповідь потрібно з’ясувати причини. Безумовно, що до появи передумов зростання аграрної економіки потрібно вирішити ряд принципових питань. Правда, дещо в цьому плані намічалося, щось у стані обговорення, але більшість з них не  включені до порядку денного, якщо аналізувати програми дій уряду на найближчу стратегічну перспективу. До цього часу немає ні Концепції аграрної політик, ні самої програми.

Найголовніше  нині – умови господарювання, насамперед податкова система, плата за кредити, ціни на енергоносії, матеріально –  технічні ресурси і послуги, рівень платоспроможності населення, ступінь захисту внутрішнього ринку, загальна фінансова політика,

тощо. За даними 1996р. підприємства суспільного сектора  одержали з 1 гривні реалізації 11коп. збитків, у 1997р. – 24,7 і в 1998р. – 47 коп. збитків. Тобто існуючі умови спонукають виробників виробляти собі у збиток, все більше і більше втягуватись у борги. У 1998р. останні становили близько 6 млрд. грн.. Борги  роблять невигідними виробництво незалежно від того, яка форма власності, вітчизняне воно чи спільне.[3,14]

У 1992р.  Держава  активно включилась до формування ринкових відносин, але не подбала про механізм державного регулювання АПК. Ре ший удар, який було нанесено товаровиробникам, пов’язаний з реалізацією цін. Можливо цей захід і дав би щось позитивне, якби в країні домінувала стала економічна ситуація, урегульованості процесів переходу до ринкових засад. Ситуація ускладнювалась хаотичною приватизацією, в результаті якої переробними відгородились від першооснови – виробників сировин. Водночас розірвавши економічні зв’язки з Росією, що призвело до розвалу традиційних ринків збуту. В умовах монополізму виробників засобів виробництва розвинувся ціновий диспаритет, правова незахищеність товаровиробників. У 1993р. послідували нові удари по товаровиробниках. Знову ж таки цінові, податкові, кредитні та інші. Ціни на енергоносії зросли за рік більше як у 20 разів. Якщо в 1990р. 1т азотних добрив дорівнювала в обміні 0,4т пшениці, то в 1995р.- 3 тонам; бензин – відповідно 0,5 і 6 т; трактор МТЗ – 80/82 – 27,1 і 87,3т, або в 3 рази більше. Були введені нові необґрунтовані податки, що не передбачали можливих наслідків.

До цього  часу механізм кредитування оборотних  засобів підприємств не відпрацьований. Не менш небезпечним для сільських  виробників виявилося відкриття  кордонів для безмитного введення іноземних товарів, відмова від захисту внутрішнього ринку, що підірвало збут аграрної продукції, який і так зменшувався через низьку платоспроможність населення і переробників сільськогосподарської продукції.

Вищеназваний  комплекс факторів позбавив сільськогосподарських виробників стійкості. Починаючи з 1994р. вони катастрофічно почали втрачати оборотні засоби і нині їх забезпеченість не перевищує 30%. Доступ до кредитів перекритий високими процентними ставками, суттєво подорожчали витрати при зменшені витрат на оплату праці. Все складніше стало збувати продукцію, господарства втягнуті в бартерні операції за енергоносії, техніку, добрива, запасні частини, в тому числі і державою. Майбутні валові збори закладені і перезакладені, що обертається подальшим падінням виробництва і, як наслідок, втратою цінової конкурентоспроможності.

Як свідчать дослідження, у багатьох реформованих господарствах, де запровадженні прогресивні  технології вирощування озимою пшениці, продуктивність гектара досягає 45 – 50 ц , на рівні показників господарств Угорщини, Польщі, Чехії, Німеччини. Тобто технологічні показники збігаються, причому наша робоча сила набагато дешевша. Проте одиниця продукції – дорожча. І в основному через гірші суспільно економічні умови. Господарства, з одного боку, не в змозі здешевіти виробництво продукції при мінімальних витратах на оплату праці, а з другого – продавати по вигідній ціні. За таких умов неможливо нагромадити масу прибутку, достатньо для нормального поповнення оборотних засобів та формування інвестицій.

На стан сільськогосподарського виробництва, його спад впливає не один якийсь ізольований фактор. Виробники це добре розуміють, не можна відірвати одне від одного: податки або тільки ціни на енергоносії, монополістів засобів виробництва або односторонньо відкритий ринок. Тому виробники, а науковці із самого початку, наполягали на комплексному, а не частковому вирішенні питань.

Державі, визначивши стратегічні цілі, слід подбати про  створення науково обґрунтованої  комплексної програми поетапного проведення економічних реформ та її важливих складових – аграрної та земельної реформ. Вони потребують третього етапу – завершення.

Держава, з  одного боку в своїй політиці прагнула якомога швидше, навіть формально, провести роздержавлення своїх підприємців, щоб показати світові, що реформи йдуть. В основному копіювався російський досвід. З другого боку, держава намагалася позбутися важкого тягаря дотування аграрного сектора. Крім того держава намагалася зберегти за собою адміністративне втручання в управління агропромисловим комплексом, його виробничими структурами. І досі вона не готова до великомасштабної реконструкції сільськогосподарських підприємств, запровадження нових внутрішньогосподарських відносин, створення самостійних організаційних форм як всередині підприємств, так і окремо, шляхом поділу на нормативні структури ринкового типу. При цьому проводиться політика стримування заробітної плати  і цін на сільськогосподарські продукти, не говорячи  про міжгалузевий і внутрішній диспаритет цін.

На сьогоднішній момент український селянин одержав право на землю, має свободу вибору, за своїм бажанням може визначити форми господарської діяльності.

Тепер відкривши  шлях до вільного підприємництва, у  процес реалізації заходів розвитку втягуються не державні управлінці –  чиновники, а мільйони людей, які діють на підставі свого власного інтересу. Урядові нарешті потрібно визначитись у питаннях аграрної політики, мати концепцію її розвитку і вирішення. Він повинен бути причетний до процесу управління економікою, але не як монополіст, а як регулятор інтересів товаровиробників та споживачів.

У подальшому процес розвитку форм господарювання, особливо на районному рівні, зосередити на індивідуальній власності на  засоби виробництва і земельні паї. Для посилення цієї організаційної роботи деякі вчені пропонують:

  • створення тимчасової міжвідомчої комісії з питань аграрної політики та реформ;
  • приймання державної програми підтримки поряд з великомасштабними суспільними секторами приватного сектора і на цій основі формувати умови для розвитку всієї аграрної економіки.

Економічний розвиток приватного сектора, розширення його масштабів повинні стати  основою для збільшення державних  доходів. Державі слід посприяти, щоб  у приватний сектор почав надходити  інвестиційний капітал, у тому числі  і іноземний. Таким чином, приватний сектор сприяння підвищенню ефективності функціонування держави і дозволить їй скоригувати увагу на вирішенні корінних питань державної політики, а приватним виробникам – зосередитись на виробництві сільськогосподарської продукції.

Ліквідація  монополії державної власності  на земельні ресурси, встановлення правової рівності форм земельної власності  і включення землі в систему  господарського обороту суттєво  змінять характер і зміст земельних  відносин. Потрібно також подбати, щоб  більшість власників земельних паїв мали не формальне, а реальне  право на землю. Власник умовної земельної ділянки не може нею розпоряджатись або мати відповідну економічну вигоду.

Економічний механізм регулювання відносин володіння, розпорядження  і користування земельними паями, стимулюючи їх ефективне використання так і не створений.

Новий етап земельної  реформи належить зосередити на відображенні регулюючої ролі держави в процесах, що відбуваються у сфері земельних  відносин відповідно до існуючих  нормативно – правових актів. Земельні ділянки повинні концентруватися у справжніх господарств – власників. За цих умов без ринку землі не обійтись, як і без механізмів реалізації  права на земельну власність. Відомо, що в даних питаннях важливе значення має іпотека. За цим повинні слідкувати економічні та адміністративні методи регулювання земельних відносин  у поєднанні з ринковими умовами. До основного елементу такого механізму слід віднести платність землекористування.

Информация о работе Особливості переходу України до ринкової економіки