Особливості переходу України до ринкової економіки

 Монополістична  конкуренція - тип галузевого  ринку, на якому є досить  велика кількість фірм, що продають  диференційовану продукцію та  здійснюють ціновий контроль  над продажною ціною вироблених  ними товарів.

 Монополістична  конкуренція - поширений тип ринку,  найбільш близький до досконалої  конкуренції. Можливість для окремої  фірми контролювати ціну тут  незначна.

 Монополістична  конкуренція є не тільки найбільш  поширеною, але і найбільш важко  досліджуваної формою галузевих структур. Для подібної галузі не може бути побудовано абстрактної моделі, як це можна зробити у випадках чистої монополії і чистої конкуренції.

 Монополія  - ​​фірма (ситуація на ринку,  на якому діє така фірма), що  діє в умовах відсутності значимих конкурентів (випускаюча товар (и) та / або надає послуги, не мають близьких замінників). Перші в історії монополії створювалися згори санкціями держави, коли одній фірмі давалося привілейоване право торгівлі тим чи іншим товаром.

Монополія контролює займаний нею сектор ринку повністю або в значній мірі. Антимонопольне законодавство багатьох країн вважає монопольним становищем заняття однією фірмою 30-70% ринку і передбачає для таких фірм різні санкції - регулювання цін, примусовий розділ фірми, великі штрафи і т. п.

  Види монополій: 

 · природна монополія - ​​вид монополії, що займає привілейоване становище на ринку в силу технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з ексклюзивним володінням необхідними для виробництва ресурсами, вкрай високою вартістю або винятковістю матеріально-технічної бази). Найчастіше, природні монополії - це фірми, керуючі трудомісткими інфраструктурами, повторне створення яких іншими фірмами економічно невиправдано або технічно неможливо (напр. системи водопостачання, системи електропостачання, залізниці).

 · конгломерат (Концерн) (в юридичній практиці - група осіб) - кілька різнорідних, але фінансово взаємно інтегрованих суб'єктів (напр. в Росії ЗАТ "Газметалл").

  Інші види економічних суб'єктів  з привілейованим становищем на ринку:

• монопсонія - єдиний або домінуючий на ринку певного товару покупець.
• картель - домовленість (у тому числі неформальна) про єдину збутову політику.
• синдикат - підприємства, об'єднані єдиною збутової організацією (напр. в Росії "Єдина торгова компанія" на ринку каустичної соди)
• олігополія - ​​це ринкова форма, в якій на ринку домінує невелика кількість продавців.

 Монополія  призводить до неефективності, коли  замість виробництва на мінімально  можливому рівні граничних витрат, через відсутність стимулів монополія починає діяти гірше, ніж могла б діяти конкурентна фірма.

Розділ II     ОСОБЛИВОСТІ АГРАРНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ В РИНКОВИХ УМОВАХ.

2.1.      Суть аграрних відносин  і їх місце в системі  економічних відносин. Особливості переходу до ринкової економіки.

 У становленні, розвитку та ефективному функціонуванні всіх без винятку економічних систем і країн одне з визначальних місць займає аграрний сектор. Незалежно від обсягів виробництва у ньому, його частки у внутрішньому валовому продукті він являє собою ту серцевину, навколо або з безпосередньою участю якої вирішується  переважна більшість соціально-економічних проблем країни. При добрій розвину тості аграрної сфери вона збагачує країну економічно, зміцнює її у військово-оборонному і політичному відношеннях, набуває значення одного із найважливіших чинників формування досить високого життєвого рівня громадян. І, навпаки, недостатній розвиток цього сектора обмежує можливість країни ставати багатшою або робить її бідною у всіх відношеннях. Крім того, від розвитку аграрного сектора, залежить суспільно-політичне становище безпосередньо, навколо або й в країні в цілому, а при великих складнощах з його розвитком стає однією з найважливіших передумов ускладнення політичної ситуації. Це особливо проявляється в країнах, де аграрний сектор посідає важливе місце в економіці країни. З цих причин аграрні відносини , рівень їх розвитку і соціально-економічної віддачі у всі часи посідали і будуть посідати одне із найбільших або й найбільше місце серед пріоритетів, які в кожній країні доводиться вирішувати постійно і, як правило, з наростаючими зусиллями.

У найбільш загальному розумінні це зумовлюється двома  групами причин. По-перше, як відомо, в аграрному секторі формується  переважна частина (понад 90% )  світових продовольчих ресурсів. По-друге він ґрунтується на найважливішому засобі виробництва у сільському господарстві – землі, боротьба за володіння якою, за права бути її господарем, відбувалася постійно в різних формах. Тому земельні, а отже і аграрні проблеми, та відповідні їм відносини завжди є не тільки соціально-економічними, а й політичними. Тим більше коли їх доводиться вирішувати на крутих поворотах суспільно-економічного розвитку, як це має місце в сучасній Україні, і формувати принципово  нові  нетрадиційні для неї аграрні відносини, не маючи для цього науково-методологічної та прикладної бази.

Справа ускладнюється  тим, що  в Україні ще не відпрацьована  теорія аграрних відносин, яка б  давала чітку відповідь на питання про її сучасну суть, особливості розвитку та практичного здійснення соціально-економічних відносин на сучасному і на найближчому етапах розвитку сільського господарства. Поки що переважає ситуація, за якої  замість того, щоб по можливості йти попереду практики, теорія розвитку аграрних відносин відстає від темпів соціально-економічних змін на селі, характеру і особливостей їх розвитку.

Це стає обмежуючим чинником прискорення, поглиблення  і підвищення розвитку ефективності аграрних відносин. Об’єктивна дійсність формує ситуацію за якої аграрні відносини посідають особливе місце в системі інших суспільних відносин, в яких вони покликані виконувати ряд важливих функцій. Найважливішою з них є функція продовольчого забезпечення. Вона ґрунтується на загальноприйнятому  розумінні визначального місця продуктів харчування в становленні людини і людства в цілому , без яких вони не могли бути замінені чим несуть іншим, що забезпечувало життєдіяльність людини , як щодо підтримання власного існування, так і виробництва у всіх без винятку сферах діяльності і галузях.

Тобто аграрні  відносини є тим осередком, навколо  якого тією чи іншою мірою , безпосередньо  чи опосередковано формуються, забезпечуються, підтримуються виробничі відносини  в усіх їх проявах.

Як свідчить світовий і вітчизняний досвід, щонайменше недооцінка цього вихідного положення рано чи пізно призводить до формування великої  соціально-економічної  і психологічної напруги, яка, якщо не вживати своєчасних дійових заходів щодо її подолання, може  зумовити великі не тільки економічні, а й політичні ускладнення або й втрати. Тому аграрні відносини займають не просто важливе, а одне із визначальних місць у системі суспільно-економічних і економічних відносин. Недосконалість, недостатня відпрацьованість  та ефективність функціонування аграрних відносин є обмежуючим чинником їх розвитку. Більше того, їх недосконалість в багатьох випадках не просто зумовлює занепад цілих галузей, а й може спричинити надмірну обмеженість в їх потрібності, як це має місце зараз з деякими переробними галузями.

Неперевершеною  за значенням є також соціально-відтворювальна функція аграрних відносин, яка справляє багатофакторний безпосередній  і опосередкований вплив на систему  відтворювальних  процесів у суспільстві  взагалі.

На селі зокрема, на формування, та оздоровлення демографічної ситуації. Незважаючи на те, що народжуваність дітей, темпи приросту населення, вік людей, розвиток демографічних процесів, значною мірою залежать від рівня розвитку медицини, демографічна ситуація у кожному конкретному випадку найбільшою мірою формується під впливом рівня харчування людей, його досконалості, повноти і збалансованості. Це зокрема підтверджується значними скороченнями віку громадян України, яке склалося під впливом погіршення в останні роки харчування їх переважної частини.

Справа набагато ускладнюється, оскільки недостатнє харчування становить під загрозу не тільки  фізичний, а й розумовий розвиток дітей. На це вказує, зокрема, Німецька консультативна група з питань економіки  при уряді України : „Недоїдання може мати ряд наслідків, які є особливо небезпечними для порушень у функціонуванні імунної системи і може вплинуть на розумовий розвиток дитини”. Наведені та інші обставини зумовлюють об’єктивну виправданість виділення соціально-відтворюваної (демографічної) функції аграрних відносин і вказують на невідкладну необхідність виведення їх на якісно вищий рівень.

Функції аграрних відносин-продовольчого забезпечення і соціально-відтворювальна через  сільське господарство  формують визначальне  місце аграрних відносин у соціально-виробничій системі життєзабезпечення людей. Йдеться не про протиставлення аграрних відносин усім іншим формам суспільних відносин, не про спробу поставити їх над усіма іншими відносинами, а лише про те, що аграрні відносини мають розглядатися як серцевина, навколо якої повинне формуватися і втілюватися в практику все те, що покликане забезпечити всі життєві потреби окремих громадян, їх сукупностей, держави. Сучасні, не тільки продовольчі, а й інші складнощі, які переживає Україна на сучасному етапі, великою мірою, а по деяких аспектах повністю зумовлені недооцінкою саме визначальної ролі і місця аграрних відносин у системі інших відносин. Явище це зумовлене ситуацією, за якої до цього часу не вдалося вивести аграрні відносини  на рівень, який відповідав би потенційним можливостям і потребам сучасного розвитку України.

Крім вищезазначених функцій, в аграрних відносинах реалізуються також інші. Одна з них – збереження і підтримка способу життя, притаманного українському селянству. Як відомо, проживання в селі і робота в сільському господарстві – це не просто функціонування селянства, а спосіб їх життя з усіма його особливостями, складнощами і проблемами. За обставин, що склалися в останні роки в сільськогосподарській галузі, дуже багато з історично зумовленого способу життя українських селян втрачено або підірвано, що поглиблює сучасні складнощі.

Однак при  цьому не втрачений потяг до землі, а навпаки, як свідчить досвід останніх років, відроджується їх тяготіння  до власної, приватної землі. Ситуація не змінюється при зміні організаційних способі її використання, за яких поряд з безпосереднім, власним господарюванням  на землі широкого розвитку набувають різні форми земельно – орендних відносин. Навпаки, урізноманітнення форм реалізації прав на приватні земельні ділянки набуває значення одного з найважливіших чинників відродження найкращих історично зумовлених рис українського селянств, які в свою чергу забезпечать відродження сільського господарства.

Засобом узгодження економічних інтересів  суб’єктів, господарюючих на землі, як свідчить досвід, є система науково обґрунтованих рентних відносин та адекватного цінового механізму, яка ґрунтується на праві земельного власника продавати землю, давати її в оренду тощо. В Україні ці атрибути ринкової економіки відсутні  а отже, немає реального власника землі. Він існує лише формально.

Земельна  власність економічно реалізується у земельній ренті, розміри якої визначаються договором між землевласником і орендарем, де враховуються такі фактори, як родючість земельних ділянок, переданих в оренду, їх місцезнаходження відносно ринку збуту, вирощена на цих ділянках продукція, а також ринкова ціна землі та форма позичкового процента. Адже земельна рента є процентом на той капітал, який заплатив землевласник за землю або міг би отримати за її продаж.

Таким чином, на перший план формування реального  приватного власника на землю висувається  проблема визначення ринкової вартості землі, перетворення її в об’єкт купівлі  – продажу, тобто товар. Купівля  - продаж землі, її обіг у товарній формі є наслідком розвитку капіталістичного способу виробництва, до яких, як відомо, належить і земля. Але ж земля не має вартості, тобто не є продуктом праці, а тому і не є товаром. Однак для перетворення будь – якої речі в об’єкт купівлі – продажу, тобто товар, непотрібно нічого іншого, як здатності стати об’єктом монополії і відчуження. Приватна власність на землю одних передбачає відсутність власності на землю у других, що означає монополію і відчуження.

У результаті продажу землі, особливо тих ділянок, які нині не обробляють через відсутність у їх власників матеріально – технічних і фінансових резервів, нічого не відчужується від її речового складу , а тільки збільшується кількість земель як засобу виробництва. При продажу землі, яка уже слугує засобом виробництва, збільшується земля – капітал, не збільшуючи і не зменшуючи матеріальний склад або просторовий її вимір. Земля як матерія – вічна, а як капітал не більш вічна, ніж будь – який інший капітал, продуктивне використання якого приносить доход його власнику, зокрема земля – капітал – доход у вигляді ренти. Для землевласника рента є процентом на той капітал, який він заплатив за землю, землевласник продає тільки ренту, тобто монопольне право отримувати доход із землі  у вигляді ренти.

У країнах  з розвинутою економікою земельна рента  знаходить вираз у певній сумі коштів, яку землевласник отримує  від передачі в оренду певної ділянки  землі. В Україні власники земельних  паїв, переданих в оренду, отримують  у вигляді земельної ренти  певну кількість продукції в розмірі 1% від вартості валової продукції, зібраної з орендованих ділянок. Розрахунки свідчать, що отримує наш власник земельного паю у вигляді земельної ренти мізерну частину того, щ він міг би отримувати за наявності ринку землі та її реальної ринкової ціни. За таких умов сформувалося б дійсно господарське ставлення до земельної власності, бажання її примножувати та ефективно використовувати. В усіх країнах Заходу земельна власність вважається особливо почесною формою власності, а купівля земельної власності – найнадійнішим способом вкладення капіталу.