Організаційно-економічні відносини та їх місце в економічних відносинах

Техніко-економічні відносини — це відносини між  людьми з приводу використання ними знарядь та предметів праці у  процесі виробництва, за допомогою  яких вони впливають на сили природи  і створюють необхідні життєві  блага.

Техніко-економічні відносини є матеріально-речовим змістом суспільного виробництва.

Організаційно-економічні відносини — це відносини між  людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом: відносини  обміну діяльністю між людьми, спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування виробництва.

Соціально-економічні відносини — насамперед це відносини  власності в економічному значенні цього поняття. Відносини власності  визначають головне в економічній  системі — спосіб поєднання працівника з засобами виробництва.

Система виробничих відносин охоплює усі фази суспільного  відтворення: виробництво, розподіл, обмін  і споживання матеріальних благ.

Відносини, що складаються в процесі безпосереднього  виробництва, впливають на всі інші виробничі відносини. Це положення має принципове економічне значення. При цьому важливе місце у виробництві займають відносини з приводу економії робочого часу. Економія часу характеризує ріст продуктивності праці, відбиває владу суспільства над силами природи.

Відносини, що складаються в сфері розподілу, підрозділяються на два види:

1) частина  з них входить у відносини  безпосереднього виробництва. Сюди  відноситься розподіл засобів  виробництва і робочої сили  по різних видах і галузям  виробництва; 

2) частина  з них охоплює відносини розподілу. Сюди належить розподіл продуктів праці між класами, соціальними групами ті індивідами.

Розподіл  як за своєю соціальною формою, так  і по змісту визначається виробництвом. Разом з тим відносини розподілу  мають відому самостійність. Вона виявляється, зокрема, в активному зворотньому впливі розподілу на виробництво.

Відносини, що складаються в сфері обміну, також  підрозділяються на два види:

1) частина  з них безпосередньо входить  до складу відносин виробництва.  Це відносини до обміну засобами виробництва, трудовими навичками, рух яких не залишає сферу виробництва;

2) частина  з них утворить відносини обміну, що виникають у процесі руху  продуктів праці, що надходять  у колективне чи особисте споживання членів суспільства.

Відносини споживання також розділяються на дві великі групи:

1) одна з  них належить до сфери виробництва,  де споживаються засоби виробництва.  Це так назване продуктивне  споживання;

2) інша з  них утворює самостійну область  і виражає ті відносини, що  складаються між людьми в процесі і з приводу споживання матеріальних благ. Це так назване особисте споживання.

Удосконалювання виробничих відносин відбувається по трьох напрямках:

1) суспільство  забезпечує їхню зміну через  розвиток продуктивних сил: шляхом  створення нових галузей виробництва, їхнього технічного переозброєння, надання умов для найшвидшого освоєння досягнень НТП і новітніх технологій;

2) суспільство  безпосередньо удосконалює конкретні  господарські форми, у яких  виявляються і функціонують виробничі відносини, а також налагоджує економічні інтереси через різні методи матеріального стимулювання;

3) суспільство  удосконалює виробничі відносини  через різні елементи надбудови,  у тому числі шляхом зміни  організаційних структур керування  і господарського законодавства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Сутність механізму господарювання

Третьою складовою  економічної системи є механізм господарювання.

Господарський механізм є  структурним елементом економічної  системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.

Насамперед необхідно  сказати кілька загальних зауважень  про закони взагалі й економічні закони зокрема.

Економічні закони - це закони функціонування економіки, економічних  відносин. Як і всякі закони, вони виражають "такий зв'язок двох явищ, коли при наявності одного явища  всякий раз відбувається й інше".

Отже, економічні закони виражають об'єктивно необхідні, внутрішні, сутнісні, повторювані причинно-наслідкові зв'язки економічних явищ і процесів.

Закон і сутність поняття однорідні.

Сутність - це комплекс необхідних, глибинних зв'язків і відносин, що виражають основні риси, особливості  і тенденції розвитку визначеної матеріальної системи.

Економічні закони виражають  сутність економічних відносин, внутрішній необхідний зв'язок явищ економічного життя. Вони керують виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ у людському суспільстві на різних ступінях його розвитку.

Розуміння того, що виробництво  розвивається під впливом економічних  законів, що мають об'єктивний характер, притаманне класичному напрямку економічної  теорії. У противагу йому, неокласики (у першу чергу так звана австрійська школа) не визнають об'єктивних економічних законів. Це знаходить своє відображення в теорії граничної корисності. Відповідно до теорії граничної корисності при визначенні цінностей усіх благ учасники господарства виходять із власних суб'єктивно-психологічних оцінок корисності товарів. Ринкова ціна продуктів при цьому стає результатом дії не об'єктивних процесів, а тільки наслідком і особистими оцінками корисності і цінності благ з боку покупців і продавців. Природно, що вирішальну роль тут грає психологія людей, що порівнюють у кожнім конкретному випадку суб'єктивну корисність благ зі ступенем задоволення своїх потреб. Зрозуміло, господарська діяльність - особливо в умовах ринку - не може обходитися без втручання економічної психології. При вільному виборі виробничих рішень і їхньому здійсненні люди роблять багато чого у відповідності зі своєю економічною свідомістю й інтересами.

У підсумку, у їхньому  господарському поводженні виявляються  визначені психологічні закони. Виходить, при всебічному аналізі функціонування господарської діяльності економічна теорія повинна виходити з дії двох типів законів - об'єктивних економічних і суб'єктивно-психологічних.

Не слід змішувати економічні закони з законами природи, так само як і з законами природознавства, оскільки мається ряд істотних і принципових розходжень. Взаємодія об'єктивного і суб'єктивного у діях людей, в економіці означає, що на відміну від неухильно діючих об'єктивних законів природи (таких, наприклад, як закон всесвітнього тяжіння) об'єктивні економічні закони виявляються в послабленому виді - як більш-менш стійкі тенденції, що виражають лише загальну спрямованість руху економіки.

Закони природи  виникають і виявляються без  участі людини. Так, закон всесвітнього тяжіння діяв і тоді, коли людей і людства не було. Економічні ж закони виникають у процесі виробничої економічної діяльності людей. Поза діями людей економічних законів немає і бути не може. Закони природи вічні і незмінні. Але чи можна сказати теж саме про закони економічні? Економічні закони не можуть бути вічними і незмінними, як не можуть бути вічними і незмінними умови виробництва, розподілу, обміну і споживання, тобто економічні відносини. Економічні закони виникли разом з виникненням людського суспільства і змінюються разом з ним, разом зі змінами в процесах виробництва, розподілу, обміну і споживання. Одні економічні закони виникають, інші зникають. І не з волі людей (хоча і через їхні дії), а в залежності від виникнення чи зникнення тих умов, сутність яких ці закони виражають.

Економічні  закони у своїй сукупності створюють  систему економічних законів  розвитку суспільства.

Формами прояву економічних законів служать  різні економічні категорії даної  системи виробничих відносин.

Економічні  закони можуть діяти:

1) стихійно, виявлятися як сліпа зовнішня сила, що примушує людини до визначених дій. У цих умовах формою прояву економічних законів стають економічні кризи, що періодично потрясають економіку;

2) свідомо,  коли використання економічних  законів представляє форму реалізації економічної необхідності. У цьому випадку суспільство враховує їх у своїй економічній діяльності, забезпечує їхнє свідоме застосування. З розвитком людського суспільства свідоме застосування економічних законів буде наростати і перетвориться в повсякденну економічну діяльність людей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

          РОЗДІЛ ІІ. ВИДИ ВИРОБНИЧИХ ВІДНОСИН

2.1. Сутність соціально-економічних  відносин

Соцiально-економiчнi вiдносини зумовлюють систему зв’язкiв “людина – людина”. До них належать закономiрностi розвитку вiдносин власностi (передусiм на засоби виробництва), тiсно пов’язаних з ними розподiлу i вiдтворення суспiльного виробництва в цiлому як економiчного кругообiгу, який вiдбувається через виробництво, розподiл, обмiн i споживання продуктiв та послуг.

Дослiдження соцiально-економiчних вiдносин розкриває соцiальнi можливостi iнтеграцiйних процесiв в сучасному суспiльствi та управлiннi господарством. Це дозволяє також визначити рiвень вiдповiдностi економiчної дiяльностi вимогам зростання суспiльного багатства i пов’язаним з ним iнтересам переважної бiльшостi членiв суспiльства.

Вивчення  соцiально-економiчних вiдносин дає  змогу побачити, хто реально володiє  засобами виробництва та фiнансами, привласнює їх, тобто в чиїх iнтересах вiдбувається розподiл вироблених продуктiв та послуг, i, нарештi, як i скiльки трудiвник працює на себе та iнших членiв суспiльства.

Виробничi вiдносини  вiдповiдають iсторично певнiй формi власностi на засоби виробництва та дiалектичне взаємодiють з продуктивними  силами.

Поняття “власнiсть” – одне з центральних у курсi економiчної теорiї. Власнiсть iснує на трьох рiвнях. Перший з них матерiально-натуральний (заводи, ферми, лiкарнi, навчальнi та науковi заклади тощо), другий – юридичний, коли йдеться про правове оформлення володiння, розпорядження ним та його використання, i третiй – полiтекономiчний, який вiдображає реальне, а не юридичне присвоєння результатiв економiчної дiяльностi. До органiзацiйно-економiчних форм власностi належать iндивiдуальна, колективна, державна тощо; до соцiально-економiчних – приватна, суспiльна (остання може бути мiсцевого, загальнодержавного i навiть загальносвiтового рiвня), змiшана. Кожна з них має свою сферу оптимального застосування. Загальним критерiєм ефективностi тiєї чи iншої форми власностi виступає мiра вiдчуження виробника вiд засобiв виробництва та його результатiв. У певному суспiльствi одна з форм власностi є панiвною. Вiдповiдно до неї складаються соцiально-економiчнi вiдносини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Сутність техніко-економічних відносин

Техніко-економічні відносини — речова форма розвитку продуктивних сил, яка утворюється  у процесі суспільного поділу праці, соціалізації, кооперування, концентрації виробництва, обміну діяльності між  людьми.

Поняття "речова форма" використовують для обґрунтування ще однієї, крім суспільно-економічної (суспільної), форми розвитку продуктивних сил для певного протиставлення формі, яка стосується відносин економічної власності між людьми в усіх сферах суспільного відтворення. Це поняття органічно пов'язане з видокремленням у суспільному способі виробництва двох діалектично взаємодіючих сторін — продуктивних сил і виробничих відносин (відносин економічної власності).

Суспільний  поділ праці почав формуватися  ще за первіснообщинного ладу (перший суспільний великий поділ — відокремлення скотарства від землеробства). Цей процес тривав у рабовласницькому суспільстві (другий і третій великі суспільні поділи праці — відокремлення ремесла від землеробства і торгівлі від землеробства). Отже, якщо впродовж понад 3 млн років існування цивілізації відбувся лише один великий суспільний поділ праці, впродовж майже 3 тисячоліть — два наступні, то можна вважати, що четвертий поділ праці — відокремлення сфери послуг від матеріального виробництва — відбувся у розвинутих країнах лише в 30-ті роки XX ст., тобто через неповне століття. Із середини 70-х років XX ст. у цих країнах почався п'ятий великий поділ праці — відокремлення інформаційної сфери зі сфер матеріального і нематеріального виробництва. Шостим великим поділом праці стане відокремлення сфери управлінської діяльності, сьомим — наукової діяльності. Отже, загальний поділ праці (за окремими родами і сферами виробництва) є найконсервативнішою формою.

Динамічнішою  формою суспільного поділу праці (а  отже, й техніко-економічних відносин) є поділ родів і сфер народного господарства на окремі види — комплексні галузі (наприклад, всередині промисловості — машинобудування, харчова, легка промисловість та ін.; всередині будівництва — житлове та ін.), а цих галузей — на окремі галузі (наприклад, у харчовій промисловості України налічують 24 галузі) і види виробництва. Оскільки основою суспільного поділу праці є рівень розвитку продуктивних сил, а найрозвинутішою країною є США, то частковий поділ праці тут найпоширеніший. У середині 90-х років XX ст. у США в промисловості налічувалося майже 700 галузей.

Загальний і  особливий поділи праці надають  цілісності розвитку продуктивних сил  країни на макроекономічному рівні. При цьому формується єдиний народногосподарський комплекс країни.