Міжнародні кредитні відносини

Позики  банку надаються лише урядам країн  або під їхню гарантію державним  та приватним організаціям і корпораціям. Чим бідніша країна, тим сприятливіші умови, на яких вона може отримати кредит у МБРР. Позики надаються здебільшого  на 15-20 років і мають 5-рінчий пільговий  період, протягом якого сплачуються  тільки відсоткова ставка та  кошти  для резервування для клієнта  кредитної лінії. Відсоткові ставки за позиками Світового банку змінюються кожні 6 місяців [6].

Міжнародна  асоціація розвитку (МАР)  – заснована  у 1960 р. з метою доповнити діяльність МБРР в напрямі довгострокового  фінансування найбідніших країн  світу. Офіційними цілями діяльності МАР  в найбідніших країнах світу  є: скорочення бідності; стабілізація і економічне зростання; захист навколишнього  середовища. МАР надає фінансову  допомогу країнам, що розвиваються у  вигляді кредитування конкретних проектів. Кредити мають 10-ти річний період відстрочки і підлягають сплаті протягом 35-40-річного  періоду (згідно з кредитоспроможністю  країни-позичальниці). Причому якщо протягом 70-80-х років кредити надавалися зі сплатою невеликих комісійних зборів у розмірі 0,75 %, то з 1989 р. – 0 %. Кошти, які позичає МАР, формуються за рахунок внесків з найрозвиненіших  країн; внесків, які час від часу отримують з доходів МБРР, а  також за рахунок погашення наданих  МАР кредитів. Незважаючи на те, що МАР  легально є відокремленою від  світового банку, ця установа має  спільний з ним персонал і організаційно-технічні засоби.

Міжнародна  фінансова корпорація була заснована  в 1956 р. для сприяння розвитку приватного підприємництва в країнах, що розвиваються. в 1996 р. членами МФК були 170 країн. Акціонерний капітал МФК формується шляхом підписки країнами-членами на акції і становить 2,45 млрд. дол. США.

Основні види діяльності МФК:

а)  фінансування проектів приватного сектора  економіки країн, розвиваються шляхом надання позик або прямих інвестицій;

б)  сприяння приватним компаніям країн, що розвиваються, в мобілізації фінансових коштів на міжнародних фінансових ринках;

в)  надання технічної допомоги, дорадчих та консультаційних послуг урядам і підприємцям країн-членів [5].

Загалом основні принципи сучасного міжнародного фінансового права закріплені у  Статуті Організації Об'єднаних  Націй (ООН) і статутах її підрозділів: Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку та ін.

Питання про регулювальне законодавство, в  умовах виходу іноземних фінансових установ (ІФУ) на світовий ринок, стало  одним з основних і вимагало негайного  рішення. У цьому напрямі було здійснено кілька кроків у різних країнах з розвиненою фінансовою системою: закон США про міжнародну банківську діяльність (1978 р.), британські закони про банки (1979 р. та 1987 р.), французький  закон про банки (1984 р.), а також  перша (1977 р.) та друга (1989 р.) банківські директиви Європейського Союзу. В основу міжнародного права щодо регулювання міжнародної діяльності фінансових установ покладено п’ять  принципів правових відносин, які  сформульовані стосовно банківських  установ [4]:

– принцип приймаючої країни, відповідно до якого діяльність усіх банків, незалежно  від країни їх походження, повинна  регулюватися відповідними органами приймаючої країни;

– принцип країни походження,  який дозволяє місцевим банкам здійснювати  операції в інших країнах і  створювати там свої філії відповідно до законів і правил країни походження так, якби та країна була частиною країни походження;

– принцип взаємності, який передбачає, що банки іншої країни трактуються  в країні, що приймає, так само, як і банки цієї країни в країні походження іноземних банків;

– принцип гармонізації регуляторної політики, який повинен урівняти права  місцевих банків у різних країнах  і, таким чином, на підставі існування  однакових законів і правил зняти  проблему регулювання діяльності банків за кордоном;

– принцип розподілу відповідальності за платоспроможність і ліквідність, який покладає на приймаючу країну відповідальність за забезпечення необхідної ліквідності та стабільної грошової системи, в якій працюють банки, а  на країну походження  – за здійснення нагляду за банківською діяльністю її банків.

Процес  кредитування міжнародними фінансовими  організаціями (МФО) в Україні регламентується  цілою низкою нормативних документів, наприклад: Положення «Про кредитування», затверджене постановою Національного  банку України №246 від 28 вересня 1995 р.; «Пріоритетні напрямки розвитку економіки», затверджені постановою Кабінету Міністрів України №234 від 03.04.1995 р.; Положення «Про порядок  залучення і використання іноземних  кредитів та надання гарантій Кабінетом  Міністрів України для забезпечення зобов'язань юридичних осіб резидентів щодо їх погашення», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України №414 від 05.05.1997 р.

 

 

4. Практичні засади міжнародного кредитування національної економіки України

Перед кожною країною в той чи інший  час постає проблема нестачі власних  фінансових ресурсів. Це може бути спричинено як необхідністю внутрішнього інвестування, покриття дефіциту державного бюджету, соціально-економічних реформ, так  і для виконання боргових зобов'язань. Тому щоб забезпечити подальший  розвиток країни необхідно залучати потрібні ресурси зовні. В таких  випадках і використовують зовнішні запозичення.

Для України, як достатньо молодої держави, яка після розпаду Радянського  Союзу отримала практично нульовий резерв банківських активів використання даного методу залучення фінансових ресурсів є досить актуальним. Сьогодні ж залучення зовнішніх запозичень спрямоване переважно на покриття державного дефіциту, а також погашення вже  існуючої заборгованості.

Використання  залучених котів за цими напрямками є досить небезпечним, так як може призвести до стримування інвестиційної  діяльності у приватному секторі, підвищення вразливості до фінансових криз, фінансових ризиків, загострення бюджетних  проблем. Але воно має і свої плюси, як-от збільшення інвестицій, підвищення якості людського капіталу, фінансування дефіциту бюджету, оптимальний розподіл у часі тягаря фінансування суспільно  значущих проектів довготривалого користування, підтримання динамічної рівноваги  грошово-кредитного ринку тощо [13].

Динаміку  зростання валового зовнішнього боргу України можна прослідкувати на наступному графіку (рис. 4.1).

 

Рис. 4.1 Статистичні матеріали  по стану державного боргу України (станом на 31.08.2012) [16]

 

Використання  міжнародних запозичень за різними  напрямками може мати як позитивні  так і негативні наслідки. До плюсів можна віднести: створення сприятливих  умов для збільшення іноземних інвестицій, фінансування дефіциту бюджету, стимулювання зовнішньоекономічної діяльності країни. Але воно має і свої мінуси, а  саме може призвести до підвищення фінансових ризиків та загострення  бюджетних проблем. Оскільки зовнішній  державний борг формується через  залучення міжнародних кредитів, то він невпинно зростає разом  з кожною наступною позикою.

Україна має намір просити Міжнародний  валютний фонд про рефінансування боргових платежів з погашенням у 2012 році. В 2012 році Україна повинна здійснити  основні платежі на адресу фонду  в період з 30 жовтня по 12 листопада (на суму 0,926 млрд СПЗ, або 1,416 млрд доларів). В 2013 році виплати України Міжнародному валютному фонду повинні становити 3,77 млрд СПЗ (5,76 млрд доларів), в 2014 році - 2,418 млрд СПЗ (3,69 млрд доларів), в 2015 році - 0,977 млрд СПЗ (1,49 млрд доларів). В 2011 році Україна виплатила МВФ 0,23 млрд СПЗ  (0,36 млрд доларів) у рамках обслуговування боргу, а не погашення його основної суми.

Обсяг та структура зовнішнього боргу  України за останні роки суттєво  змінилася. Масштабне використання українськими компаніями іноземних  кредитних ресурсів призводить до залежності національної економіки від кон’юнктури  світового ринку капіталу та дисбалансів  світової економіки.

 

Рис. 4.2 Державний та гарантований державою борг України за станом на 31.08.2012 (відсоткове співвідношення) (див. Додаток Б)

Проводячи  аналіз  структури  зoвнішнього  боргу,  слід  зазначити,  що  динаміка кредитів змінилася у бік  західних кредиторів. Україна  почала  користуватися  кредитами  МВФ  з  1994  року  в  умовах  наростання  незбалансованості  зовнішніх  платежів  і,  на  жаль,  у  значних  розмірах.  

Стoсовно     напрямів    використання     кредитів   Україною     слід  зауважити,   що   значна   частина   цих   коштів   пішла   на   надання   кредитів  Міністерству  фінансів  і  була  використана  для  обслуговування  зовнішнього  боргу,  фінансування  дефіцитів  платіжногo  і  торговельногo  балансів,  у  тому  числі   –    на  закупівлю  імпорту  для  багатьох  сфер  діяльності,  включаючи  паливно-енергетичний комплекс, сільське гoсподарство тощо. Ще   одним напрямком   використання  кредитів   МВФ   є  формування  валютних     резервів.  Допомога     МВФ     дала  Україні    змогу   підтримувати  стабільність   національної   валюти,   успішно   провести   грошову   реформу,  запровадити  конвертованість  гривні  за  поточними   oпераціями.  Збільшення  валютних резервів та їх високий рівень служать підтвердженням стабільності  фінансової системи країни і підвищує рівень довіри до неї. Світовий  банк  залишається  для  України   oдним  з   найбільшим  за  обсягами       фінансовим        партнером.       Ресурси       цієї    організації  використовуються       для   підтримки     державного      бюджету,     здійснення  інституційних      та   структурних      реформ,     підготовки     та   реалізації  довгострокових  інвестиційних  проектів,  які  відпoвідають  пріоритетним  напрямам економічного розвитку України.

У   грудні   2007   року   Світовим   банкoм   було   затверджено   нову  стратегію «Стратегію  партнерства  з Україною на  період  2008-2011 pp.».  Стратегія    партнерства     має   на  меті   сприяти    сталому    економічному  зростанню        та     посиленню        конкурентoспроможності           України,  реформуванню  державних  фінансів  та  державного  управління,  а   також  поліпшенню державних послуг в сфері охорони здоров'я та освіти . Головною проблемою   для   України   є тенденція щодо подальшого росту зовнішнього боргу. Тобто   зараз   Україна   знаходиться   в  небезпечному   стані   і   в  подальшому обов’язково потрібнo знижувати розміри бoргу. Держборг України в 2011 р. склав 36,0% ВВП. В кінці 2010-го державний борг був зафіксований на рівні  39,5% ВВП, у 2009-му - 34,8% ВВП. Станом на 31.08.2012 року валовий зовнішній борг України складав 40,15 % ВВП.

 

 

 

 

 

5. Проблеми зовнішньої заборгованості України та шляхи їх вирішення

  Вихід з боргової кризи передбачає  стабілізацію розмірів та зміну  структури заборгованості, відстрочку  сплати боргу або перегляд  інших умов його повернення. Традиційним  методом зменшення боргу є  його реструктуризація. При реструктуризації  боргу умови його обслуговування (процент, сума, строки сплати) переглядаються.

Найпоширенішою  є реструктуризація офіційного боргу, яка відбувається в рамках «Паризького  клубу». Найбіднішими країнами-боржниками з метою полегшення боргового  тягаря пропонується вибір одного з  варіантів допомоги з боку урядів-кредиторів, які є членами «Паризького  клубу». Офіційні кредитори надають  такі види допомоги: часткове анулювання боргу; подальше продовження термінів дії боргових зобов’язань; зниження відсотків за обслуговування боргу.

Для різних видів зовнішнього боргу  існують різноманітні концепції  управління реструктуруванням для  країн з низьким і середнім рівнем доходу на душу населення. З  врахуванням класифікації, яку використовує Світовий банк (градація по рівню доходу на душу населення і ваги боргового  тягаря), найбільш репрезентативним для  України може стати досвід управління зовнішнім державним боргом в  латиноамериканських державах. З  середини 80-х до середини 90-х років  було заключено біля двох десятків угод про зниження боргу і його обслуговування на загальну суму, що перевищує 120 млрд. доларів. При цьому загальна сума боргу була зменшена майже наполовину, а для ряду країн – Болівії, Чілі, Мозамбіку, Філіппін і інших  – борг був списаний майже повністю.

Досвід  країн, що розвиваються, свідчить, що обов’язково  настає час, коли обслуговування зовнішнього  боргу починає систематично перевищувати нові надходження зовнішніх фінансових ресурсів у країну, якщо борги спрямовувалися не на виробничі потреби, які ведуть до одержання прибутку і зростання  ВВП. Така картина спостерігається  і в Україні.

Причина важкої ситуації з обслуговуванням  зовнішнього боргу прихована  не у номінальній сумі платежів, а у тому, що Україна підірвала  довіру до себе як отримувача кредитів на міжнародних ринках капіталів й більше не може розраховувати на приватні позики для фінансування боргових зобов’язань.

На  мою думку, проблема боргу не є  результатом несприятливих змін в економічному оточенні України, а  швидше віддзеркалює відсутність послідовної  політики реформ, яка б викликала  довіру міжнародної спільноти. Тому Україні важко розраховувати  на ті джерела фінансування, якими  зазвичай користуються країни для обслуговування зовнішнього боргу. Валові резерви  НБУ вважаються недостатніми для  адекватного обслуговування боргу.

Тому  потрібно запровадити надзвичайний стан в управлінні фінансами, який би дозволив країні вчасно обслуговувати  свої зовнішні зобов’язання. 

Висновки

У міжнародних економічних відносинах будь-якої держави істотне значення мають кредитні відносини. Міжнародне запозичення і кредитування стало  результатом розвитку, з одного боку, внутрішнього  кредитного ринку  найбільш розвинутих країн світу, а  з іншого відповіддю на потребу фінансування міжнародної торгівлі.