Лізинг

12. Інші умови.

13. Форс-мажорні обставини.

14. Юридичні адреси  та банківські реквізити.

5. Лізинг в Україні:  стан і перспективи розвитку.

Лізинг в Україні  все ще перебуває на межі свого  формування, незважаючи на свідчення  статистичних звітів Всеукраїнської асоціації  лізингу “Укрлізинг”, що за останні 3 роки обсяг лізингових послуг в  Україні зріс майже на 30 % та склав 50 млн. дол. США. Однак весь обсяг лізингу не перевищує 10–12 % його попиту в промисловості України.

Для того щоб ринок  лізингових послуг ставав більш дійовою  та прозорою складовою сучасного  ринку капіталів необхідно створити міцне підґрунтя для його розвитку – сприятливу законодавчо-нормативну базу, яка б у подальшому забезпечила ефективне функціонування лізингового бізнесу.

Сприятливий законодавчо-нормативний  клімат є запорукою розвитку лізингу, тому що дійсно визнає його реальним і дієздатним, спроможним пробудити інтерес усіх зацікавлених у такому бізнесі сторін. Адекватний нормативний режим лізингу спроможний забезпечити йому рівне чи навіть сприятливіше підґрунтя для розвитку порівняно з іншими методами фінансування.

Зокрема, права та обов'язки лізингодавця як юридичного власника обладнання і права та обов'язки лізингоотримувача як користувача повинні бути чітко визначеними. Юридичному власникові потрібен простий та ефективний процес повернення активу, якщо умови лізингової угоди будуть порушені з боку лізингоотримувача, включаючи автоматичне право повернення власності без тривалих судових процедур, право вимагати виплати лізингового боргу та інше відшкодування збитків. Якщо повернення власності полегшено у правовому та юридичному аспектах, лізингові компанії можуть у такому випадку оформлювати більш ризиковані операції, ніж в інших випадках, та встановлювати більш низькі премії за ризик в угодах лізингу, що впливає на вартість угоди.

Лізингоотримувач повинен  мати право використовувати обладнання та отримувати повну віддачу від активу. Як правило, лізингоотримувач також має право ставати власником при здійсненні заздалегідь узгодженого опціону придбання при закінченні лізингової угоди. Водночас лізингоотримувач зобов'язаний своєчасно вносити лізингову плату, а також страхувати та обслуговувати обладнання.

Оскільки більшість  лізингових компаній не здійснюють депозитних операцій для фізичних осіб і не беруть участі у ринках грошових коштів, якими оперують центральні банки, вони беззастережно відносяться до структур з помірним ризиком діяльності та підлягають меншому регулюванню з боку держави, ніж комерційні банки. Однак у розвинутих країнах, де регулюючі органи спостерігають за лізингом (загалом це центральний банк чи міністерство фінансів), останні часто здійснюють контроль за ефективністю через фінансову звітність з метою визначення відношення максимального боргу до акціонерного капіталу, мінімальних потреб капіталу. Кінцевим завданням таких перевірок є визначення допустимого ступеня свободи для лізингової компанії.

Більшість країн мають  податкові режими, сприятливі для  здійснення інвестицій та розвитку малих  підприємств, тому вбачається правильним надавати фінансові пільги лізинговим компаніям, які займаються перспективним  фінансуванням і таким чином можуть сприяти розвитку малого і середнього бізнесу країни.

Аналізуючи законодавчу  базу лізингу в Україні слід зазначити, що такий вид бізнесу розпочав визначний етап свого формування як нової форми фінансування практично  на початку 1998 р. із прийняттям Закону України «Про лізинг». До цього періоду існування лізингу як різновиду орендних операцій регламентувалося законами «Про оподаткування прибутку підприємств», «Про господарські товариства», «Про підприємства в Україні».

Уперше лізинг як новий вид послуг був згаданий в п. 9 першої частини ст. З Закону України «Про банки та банківську діяльність», де банкам дозволялося здійснювати «придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх у лізинг». Оскільки головним завданням банку як лізингодавця є фінансування угод, то у Положенні Національного банку України “Про кредитування” № 246 від 28.09.95 р., лізинг розглядається як форма майнового кредиту.

Зрозуміло, що термін лізингу  у вищезазначених документах зазвичай ототожнювався з поняттям, яке було широковживаним

зрозумілим у той  час – орендою, а це породжувало  значне коло питань та викликало непорозуміння  на законодавчому рівні.

Сьогодні Закон України  “Про лізинг” слід розглядати у  комплексі із законами “Про банки  та банківську діяльність”, “Про інвестиційну діяльність”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про податок на додану вартість”.

У Законі України “Про лізинг” сформульовані визначення лізингу (ст. 1), фінансового та оперативного лізингу (ст. 4), котрі заміняють неточні їх формулювання у Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств”.

Згідно з чинним Законом  “Про лізинг” (ст. 6) договір лізингу  можна укладати у формі як тристоронньої (між усіма основними суб'єктами лізингу), так і двосторонньої (між  лізингодавцем і лізингоотримувачем) угоди.

У ст. 7–18 фактично розглядається  зміст угоди лізингу. При цьому  права та обов'язки сторін у процесі  роботи над Законом були розширені  з урахуванням положень нового Цивільного кодексу України.

Майно, передане за угодою фінансового лізингу, зараховується на баланс лізингоотримувача, а за угодою оперативного лізингу – залишається на балансі лізингодавця (ст. 9).

Об'єкт лізингу протягом усього терміну дії лізингової угоди  є власністю лізингодавця. Право  власності на об'єкти фінансового лізингу придбавається лізингоотримувачем лише після виплати вартості об'єкта лізингу. При банкрутстві лізингоотримувача, арешті чи конфіскації його майна об'єкт лізингу відокремлюється від загального майна лізингоотримувача та підлягає поверненню лізингодавцеві.

Закон розглядає також  питання бухгалтерського обліку та звітності відносно лізингових операцій, порядку виплати мита, податку  на додану вартість та акцизного збору  при імпортуванні об'єкта лізингу, реєстрації угоди лізингу (ст. 19–21).

Важливо, що заключними положеннями (ст. 22) визначено: раніше прийняті закони та нормативно-правові акти діють  у частині, що не суперечать цьому  Закону.

У цілому Закон відповідає сучасним поглядам на визначення та регулювання  лізингового бізнесу. Він не суперечить положенням Конвенції з міжнародного фінансового лізингу, що дозволяє українським лізинговим компаніям і підприємствам брати участь у міжнародній лізинговій інтеграції.

Разом з тим, прийнятий  текст Закону України «Про лізинг»  має ряд суттєвих недоліків. Одним із них є те, що наведене в ст. 1 визначення лізингу не пояснює, яке саме власне майно лізингодавець може віддати у лізинг, що породжує певні ілюзії. На нашу думку слід було б конкретизувати: “...власне майно, яке придбане для цілей лізингу раніше”. До того, можливість передачі у лізинг лише майна, що відноситься до основних фондів (ст. 2), обмежує перелік об'єктів лізингу та не відповідає світовій практиці лізингу, згідно з якою об'єктами лізингу виступають і майнові комплекси підприємств, і майнові права та інші нематеріальні активи.

Визначення лізингодавця як суб'єкта підприємницької діяльності (ст. 3) виключає можливість для державних  органів бути лізингодавцями на неприбуткових  основах. На жаль, у Законі нічого не сказано про основи та особливості діяльності лізингових компаній. Недостатнім через практичні вимоги є визначення в ст. 4 двох видів (фінансовий та оперативний) та трьох форм (пайовий, міжнародний та лізинг з поверненням) лізингу. З відомих близько 40 видів лізингових операцій слід було б виділити прямий та непрямий лізинг, про які йде мова у проекті нового Цивільного кодексу України, розповсюджений у світі  розподільчий лізинг, компенсаційний та змішаний лізинг, що відрізняються формою лізингових платежів, внутрішній лізинг, який є доповненням до названого у Законі міжнародного лізингу, та ін. Крім того, незадовільним є розмежування у ст. 4 понять фінансового та оперативного лізингу. Встановлений термін контракту фінансового лізингу (що «не повинен бути меншим за строк, за який амортизується 60 % вартості об'єкта лізингу» – ст. 4.1) штучно подовжує термін лізингового контракту та збільшує вартість лізингу для лізингоотримувача.

Ст. 16 п. 2.1 констатує, що лізингові  платежі включають “суму, яка  відшкодовує при кожному лізинговому  платежі частину вартості об'єкта лізингу, котра амортизується за термін, за який вноситься платіж”. Тобто мінімальний лізинговий платіж не повинен бути меншим за амортизаційні відрахування за певний період, але це, у свою чергу, робить неможливим графік платежів з відстрочкою платежу або пільговим періодом.

Ст. 16 визначила як одну з обов'язкових складових лізингового  платежу відшкодування вартості об'єкта лізингу в розмірі амортизаційних відрахувань за період платежу. Така жорстка прив'язка до амортизаційних відрахувань суперечить продекларованому в цій самій статті визначенню розміру платежу за угодою сторін та не забезпечує гнучкості лізингових платежів, що завжди було одним із переваг лізингу.

Із ст. 18 “Амортизаційні відрахування” в процесі доопрацювання  Закону був вилучений конкретний розмір максимально можливого коефіцієнта прискорення амортизації – 2. У той час як у сусідніх державах дозволяється прискорена амортизація з коефіцієнтом 3.

Сьогодні прискорена амортизація в Україні регулюється  п. 6.2 ст. 8 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” способом, що не відповідає вимогам амортизації лізингу.

Відповідно до ст. 8 п. 6.1 Закону України “Про оподаткування  прибутку підприємств” для першої групи встановлено норми амортизації 5 %, для другої групи – 25 %, для третьої – 15% на рік. Для основних фондів першої та другої груп прискорена амортизація не передбачається.

Слід зауважити, що згідно зі ст. 22.4 Закону України «Про оподаткування  прибутку підприємств» у 1997–1998 рр. норми  амортизації застосовувалися зі спадним коефіцієнтом 0,7 та 0,6 відповідно. Також не виключено, що зниження коефіцієнта амортизації (з метою поповнення державного бюджету) буде застосовуватися й у подальшому.

Тобто, по-перше, лізингоотримувач не має можливості самостійно визначити найвигідніший для себе строк дії угоди і порядок сплати лізингових платежів. По-друге, якщо у лізингоотримувача поліпшився фінансовий стан і він бажає сплатити лізингові платежі достроково, то він згідно з чинним законодавством не може цього зробити. Отже, не знайдено механізму швидкого оновлення основних фондів.

Згідно зі ст. 9 лізингодавець  має право вимагати повернення об'єкта лізингу лише у випадку, якщо лізингоотримувач не повернув майно у термін та за умовою лізингової угоди. Тобто значно ускладнюються умови повернення лізингового майна для лізингодавця.

Законом не передбачене  чітке формулювання важливого положення: чи може лізингодавець використовувати  для придбання об'єкта лізингу  кредитні кошти.

Ст. 4.2.2. декларує, що банківська установа/кредитор має право брати участь в організації лізингу лише за умови пайового лізингу. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може становити суму більшу ніж 80 % вартості придбаного для лізингу майна. Це суттєво обмежує коло банківських операцій при лізингу.

Попри несприятливий  законодавчий клімат для проникнення  банківського капіталу у сферу лізингового  бізнесу вітчизняні

банки розширюють тут  свої можливості традиційно стаючи не лише засновниками лізингових компаній, а й їх кредиторами, гарантами, посередниками та лізингоотримувачами. При цьому вони збільшують доходи та зменшують ризики банку, пов'язані зі здійсненням лізингових операцій. І як наслідок, зростають можливості банків при завойовуванні лізингового ринку в Україні через створення мережі лізингових компаній у різних регіонах країни.

Зважаючи на те, що лізингова  діяльність неможлива без залучення  значних фінансових ресурсів на тривалі  строки, основними суб'єктами лізингового  бізнесу здебільшого стають фінансово-кредитні установи. Банки, крім цього, мають отримати право здійснювати видачу суб'єктам лізингової діяльності пільгових кредитів, безвідсоткових позичок, коротко- та довгострокових позичок.

Для того щоб стимулювати  участь банків у процесі організації  лізингу, слід надавати податкові пільги (за податком на прибуток) банківським закладам при здійсненні ними довгострокових лізингових операцій, і тим самим стимулювати інтереси банківських структур як повноправних суб'єктів лізингового ринку.

Іншим шляхом мобілізації  фінансових коштів може стати використання товарних кредитів та іноземних інвестицій, які виступають альтернативою «коротких» та «дорогих» кредитів, що їх пропонують українські банки для кредитування лізингових угод. Проведення лізингових операцій з використанням товарних кредитів іноземних виробників або із залученням закордонних інвестицій виявляється набагато дешевшим і більш прийнятним для українських споживачів ще й тому, що використання вітчизняними лізинговими компаніями залучених коштів стикається з низкою проблем, пов'язаних із загальним напрямком банківської політики в Україні, коливанням позичкового відсотка, непопулярністю довгострокового кредитування.

Значну увагу необхідно  приділити перспективним для  лізингового бізнесу в Україні  сферам економіки, серед яких слід виділити сільське господарство (об'єктом лізингу виступає сільськогосподарська техніка), транспорт, авіабудівельна промисловість (об'єктом виступає авіатехніка), нафтогазовий комплекс, харчова промисловість (об'єкт – обладнання для закладів громадського харчування).

Щодо сільського господарства, то перспективи лізингу тут надзвичайно  великі, оскільки тотальна перебудова агропромислового комплексу шляхом розукрупнення і реорганізації  колгоспів та створення фермерських  господарств висунула на передній план проблему технологічної їх оснащеності. Адже платоспроможного покупця сільськогосподарської техніки фактично не існує. При цьому переваги лізингової форми бізнесу тут суттєві. По-перше, багато вітчизняних виробників сільськогосподарської техніки, яка мало чим поступається західним аналогам, останнім часом втратили канали збуту своєї продукції. По-друге, новостворені фермерські господарства не мають коштів для придбання необхідних машин. У такому випадку банки можуть взяти на себе функції організації-посередника, тобто закуповувати техніку у виробника та здавати її за угодою лізингу споживачам.