Контрольна работа по история економичних вчень

 

Шістдесяті роки XVIII ст. були найпліднішими в теоретичній діяльності Тюрґо. У 1766 р. він написав свій головний економічний твір - "Роздуми про створення і розподіл багатств", у якому представлена система поглядів автора. Саме ця праця додала багато нового і цінного у вчення фізіократів. У дослідженні "Цінності та гроші" (1769 р.) Тюрґо розвиває теорії цінності й ціни, грошей і кредиту.

 

Перебуваючи дванадцять років на посаді інтенданта Лімузена, Тюрґо написав низку праць, в яких обстоював свободу торгівлі зерном: "Торгівля зерновими" (1761 p.), "Листи генеральному контролерові про торгівлю зерном" (1770 p.). Він робив спроби заохочення видобувної та обробної промисловості ("Доповідь про копальні та каменоломні", (1764 р.) і "Заохочення мануфактур" (1766 p.), пропонував податкові реформи, "Непрямий податок..." (1767 р.), "Лист Юму" (1767 р.). У доповіді Про позику грошей" (1770 р.) він захищав свободу і запровадження відсотків.

 

Король Людовік XVI призначив Тюрґо морським міністром, а згодом - генеральним контролером (тобто, міністром фінансів). За впливом на внутрішні справи це була найважливіша посада у королівстві.

 

Одразу ж після призначення державним контролером Тюрґо репрезентував королеві фінансову програму, що містила низку реформ. Ґрунтуючись на фізіократичній теорії, Тюрґо запевняв, що не можна збільшувати податки і потрібно скоротити державні витрати, особливо на утримання королівського двору. Людовік XVI погодився з програмою Тюрґо й обіцяв виконати її, але під тиском двору не дотримав своєї обіцянки.

 

У 1764 p., тобто в перший рік свого управління фінансами Франції, Тюрґо видав постанову про відновлення свободи торгівлі зерном і борошном у межах королівства, а також про свободу ввезення зерна та безмитне його вивезення за межі держави.

 

Взимку 1776 р. Тюрґо підготував кілька законопроектів. Особливо важливими були два едикти. Один з них замінював натуральну дорожну повинність грошовою поземельною податтю з поширенням її і на привілейовані верстви, які володіли значною частиною земель.

 

Набагато більшого значення надавав Тюрґо іншому едиктові - про скасування цехів та гільдій. Він уважав, що "після свободи торгівлі зерном це один із найважливіших кроків на шляху до відродження королівства". На думку Тюрґо, цей едикт мав таке ж значення для промисловості, як едикт 1774 р. для землеробства. Праця кожного громадянина оголошувалась особистою власністю і перебувала у повному його розпорядженні.

 

Ці та інші едикти протиставили Тюрґо дворянство, духовенство і ту частину бюргерства, яка була зацікавлена в існуванні цехів, гільдій, монополій. Через це у травні 1776 р. Тюрґо пішов у відставку. У серпні 1776 р. король скасував усі едикти, які складав Тюрґо. Не пощастило йому, як і кілька років тому в Лімузені, здійснити основне - фізіократичний принцип у галузі оподаткування через запровадження єдиного податку на "чистий продукт", "чистий дохід", тобто на ренту, перекласти тягар податків на земельних власників.

 

Вийшовши у відставку, Тюрґо доопрацював свій твір "Похвальний лист Гурне", в якому намагався не зовсім вдало підігнати погляди Гурне під фізіократизм, обґрунтувати та виправдати свою діяльність як міністра-реформатора.

 

Завершувач фізіократизму Тюрґо не вважав себе учнем Кене. Він завжди відхрещувався від своєї приналежності до фізіократичної "секти" (за його ж висловлюванням), але все ж сприйняв основи фізіократичного вчення і розвивав далі фізіократизм, виходячи з принципів еквівалентності обміну та свободи конкуренції.

 

Розвиваючи вчення Кене про класи, Тюрґо суттєво доповнив його. Він сприйняв поділ суспільства на три класи - продуктивний (фермери), земельних власників і безплідний, але в середині продуктивного і безплідного класів він побачив підприємців-капіталістів та найманих робітників. Тим Тюрґо поклав в основу поділу кожного з цих класів нову, не застосовану досі ознаку - ставлення до засобів виробництва.

 

Тюрґо зробив вдалу спробу пояснити походження суспільних класів. Він виводить походження класів із суспільного поділу праці - між землеробом та ремісником. Праця землероба забезпечує засобами до існування не лише його самого (разом з сім´єю), але видобуває із землі також понад необхідне для задоволення його особистих потреб. Цей надлишок і утворює "єдиний фонд заробітків, які отримують усі інші члени суспільства в обмін за свою працю". Для Тюрґо, як і для Кене, праця землероба є єдиним джерелом всякого багатства.

 

Вже на початку своєї службової кар'єри в магістраті Парижа А. Тюрго понад усе цікавився економічним станом Франції, що дуже хвилював його. У 25 років він вже посідав судову посаду в паризькому парламенті, а ще через рік — доповідача судової палати, ставши помітною фігурою світських і філософських кругів французької столиці. У ці роки А. Тюрго зближувався з одним з колег — інтендантом торгівлі Венсаном Гурне, дружба з яким, зокрема як з економічним наставником, продовжувалася аж до смерті В. Гурне в 1759 р. Разом з ним він бував в колі друзів Ф. Кене, який проживав, як відомо, в одній з квартир на антресолях Версальського палацу.

 

За 18 місяців перебування на посаді генерального контролера фінансів А. Тюрго хоч і не добився скорочення державних витрат, але зміг провести ряд указів і законопроектів (едикти), що відкривали можливість для всемірної лібералізації економіки країни. Проте кожне його реформаторське нововведення натрапляло на запеклий опір парламенту, що знаходився під явним впливом придворного оточення, дворянства, духівництва і деякої частини підприємців, що прагнули зберегти своє монопольне положення. Тому реалізація положень едиктів була короткочасною перемогою А.Тюрго і його однодумців. У травні 1776 р. королівським посланцем йому був вручений наказ про здачу справ у зв'язку з відставкою, а через три місяці король відмінив всі едикти міністра-реформатора.

 

Головними досягненнями Тюрго-міністра в період реформ з'явилися: введення вільної торгівлі зерном і мукою усередині країни; вільне ввезення і безмитний вивіз зерна з королівства; заміна натуральної дорожньої повинності грошовою поземельною податтю; скасування ремісничих цехів і гільдій, що гальмували зростання підприємництва в промисловій сфері, і ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Економічні погляди А.Тюрго

 

 

А. Тюрго не вважав себе ні учнем, ні послідовником Ф.Кенэ, заперечуючи яку-небудь свою причетність до "секти", як він виразився, фізіократів. Проте творча спадщина і практичні справи свідчать про його прихильність основам фізіократичного вчення і принципам економічного лібералізму.

 

Наприклад, подібно фізиократам, А. Тюрго затверджував: "Землероб є першою рушійною силою в ході (всіх) робіт; це він проводить на своїй землі заробіток всіх ремісників... Праця землероба — єдина праця, що проводить більш того, що складає оплату праці. Тому він єдине джерело всякого богатства".

 

Після смерті свого друга В. Гурне Тюрго опублікував твір "Похвальне слово Венсану де Гурне", в якому розкрив негативне значення протекціоністської політики в економіці і виразив переконання в тому, що "загальна свобода покупки і продажу є єдиним засобом забезпечити, з одного боку, продавцеві — ціну, здатну заохотити виробництво, з іншої — покупцеві — якнайкращий товар по найменшій ціні".

У своїх працях А. Тюрго:

- відстоював принципи свободи економічної діяльності, засуджував політику протекціонізму;

- землеробство визнавав джерелом додаткового продукту, а землеробську працю - єдиною продуктивною працею, тому що тільки вона створює "чистий продукт":

- "чистий продукт" поділяв на земельну ренту та прибуток, останній - на процент і підприємницький дохід. Припускав існування промислового і торговельного прибутків. Доводив правомірність грошового процента і заперечував регулювання його величини;

- започаткував основи теорії корисності. Вартість визначав корисністю продукту. Ввів поняття "природної ціни" як відносної величини, яка визначається на основі суб'єктивних оцінок корисності товару продавцем і покупцем під впливом конкуренції. При цьому вчений підкреслював, що власна оцінка корисності товару дає змогу учасникам обміну отримувати більше, ніж вони віддають. Розрізняв суб'єктивну і об'єктивну цінності предметів: суб'єктивна цінність визначається оцінкою предмета його власником, а об'єктивна - ринком і залежить від співвідношення попиту та пропозиції. Отже, ідея корисності як субстанції цінності була висловлена майже за 100 років до виникнення маржиналізму;

 

- першим зробив спробу сформулювати закон спадної родючості ґрунтів. Згідно з цим законом зростання витрат праці (капіталу) на землі призводить до того, що кожна наступна одиниця витрат виявляється менш продуктивною;

 

- дотримуючись поглядів Ф. Кене на класову структуру суспільства, виокремив всередині продуктивного і "безплідного" класів дві групи: підприємців - власників засобів виробництва, які здійснюють вкладення капіталу для отримання прибутків, і найманих робітників, що продають свою працю і живуть на заробітну плату;

 

- капітал трактував як "нагромаджену цінність", здатну до самозростання. Основною формою капіталу вважав землеробський капітал, а головною формою доходу - земельну ренту. Вперше визначив різницю між грошима і капіталом. Капітал, на відміну від грошей, приносить дохід, який поділяється на дві частини. Перша частина слугує для відшкодування витрат, пов'язаних зі створенням продукту, у тому числі на оплату праці робітників, друга - це прибуток на капітал і земельна рента.

 

Ідеї А. Тюрго мали великий вплив на подальший розвиток економічної думки. Він першим зробив спробу на практиці реалізувати ідеї фізіократів. Як генеральний контролер (міністр фінансів) за правління Людовіка XVI у 1764 р. підготував укази і законопроекти щодо вільної торгівлі зерном і борошном на внутрішньому ринку, вільного і безмитного вивезення зерна з країни, знищення ремісничих цехів тощо, але внаслідок протидії французького парламенту вони не були реалізовані.

 

 

3.1. Теорія грошей

 

Ще в 1749 р. будучи в 22-річному віці, опублікувавши "Лист абатові де Сисе про паперові гроші", А. Тюрго передбачив ідеї кількісної теорії грошей, "класично" викладені через майже 30 років самим А. Смітом. Зокрема, в "Листі" він запитував до Джона Ло словами: "Але чи дозволено було Ло не знати того, що золото, як і все інше, втрачає в ціні, якщо його кількість збільшується?" Крім того, він з розумінням суті проблеми аргументував і положення про незручність паперових грошей, коли їх кількість не відповідає кількості вироблюваних товарів і послуг.

 

Гроші з дорогоцінних металів розглядаються А. Тюрго по суті як один з товарів в товарному світі, підкреслюючи, що "особливе золото і срібло більш, ніж всякий інший матеріал, придатні служити монетою", бо вони "по самій природі речей зробилися монетою і притому загальною монетою незалежно від всякої угоди і всякого закона". На його переконання, гроші, тобто "золото і срібло, змінюються в ціні не тільки в порівнянні з усіма іншими товарами, але і по відношенню один до одного, дивлячись по більшому або меншому їх надлишку".

 

Нарешті, критикуючи меркантилістів, до "багатства нації" А. Тюрго відносить перш за все землі і отримуваний з них "чистий дохід", оскільки, на його думку, "хоча гроші складають безпосередній предмет заощаджень і є, так би мовити, головним матеріалом капіталів при освіті їх, але гроші, як такі, складають майже непомітну частину сукупної суми капіталів", а "...розкіш безперервно веде до їх знищення".

 

 

3.2. Теорія вартості

 

А. Тюрго, як і Ф. Кене, дотримувався витратної концепції походження вартості, зводячи її суть до витрат живої і упредметненої (минулої) праці. В той же час, обгрунтовувавши механізм формування цін на ринку, А. Тюрго виділяє ціни поточні і основні. Перші, як він вважає, встановлюються співвідношенням попиту і пропозиції, другі "в застосуванні до товару є те, чого дана річ коштує працівникові... це той мінімум, нижче за яке вона (ціна)не може опуститься". При цьому, на думку А. Тюрго, рідкість є "одним з елементів оцінки" при придбанні товарів.

 

 

3.3.Теорія класів

 

А. Тюрго, розділяючи погляди Ф. Кене, виділяє в суспільстві три класи: продуктивний (люди, зайняті в сільськогосподарському виробництві); безплідний (люди, зайняті в промисловості і інших галузях матеріального виробництва і сфери послуг); власники землі. Проте перші два класи він називає "працюючими або зайнятими класами", вважаючи, що кожний з них "розпадається на два розряди людей: на підприємців, або капіталістів, що дають аванси, і на простих працівників, які одержують заробітну плату". Причому, як уточнює вчений, саме безплідний клас включає "членів суспільства, які одержують заробітну плату".

 

 

3.4. Теорія доходів

 

У визначенні суті і величини заробітної плати робочих А. Тюрго не розходиться ні з У. Петті, ні з Ф. Кене, як і вони, вважаючи її результатом "від продажу своєї праці іншим" і вважаючи, що вона "обмежена необхідним мінімумом для його існування... тим, що йому безумовно необхідно для підтримки життя". Але на відміну від своїх попередників, А. Тюрго відносив заробітну плату до елементів, що лежать в основі висунутого ним поняття про "загальну економічну рівновагу". Останнє, за його словами, встановлюється "між цінністю всіх творів землі, споживанням різного роду товарів, різними видами виробів, числом зайнятих (їх виробництвом) людей і ціною їх заробітної плати".

 

Серйозну увагу приділив А. Тюрго дослідженню природи походження і такого доходу, як позичковий (грошовий) відсоток, засуджуючи при цьому забобони моралістів, що розглядають "віддачу в зростання як злочин" і що вдаються до слів з Євангелія: "У позику давайте, не чекаючи нічого". Він стверджує, що протягом часу позики кредитор втрачає дохід, який міг би отримати, тому що ризикує своїм капіталом, а позичальник може використовувати гроші для вигідних придбань, які можуть принести йому великий прибуток. Тому, укладає А. Тюрго, кредитор "...не наносить ніякого збитку позичальникові, бо цей останній погоджується на його умови і не має ніяких прав на зайняту суму. Прибуток, який можна отримати, маючи гроші, є, поза сумнівом, однією з найбільш частих спонук, що схиляють позичальників брати в позику під відсотки; це одне з джерел, яке дає можливість виплачувати цей процент". Що стосується поточного відсотка, то він, на думку А. Тюрго, служить на ринку термометром, по якому можна судити про надлишкок або недолік капіталів, уточнюючи, зокрема, що низький грошовий відсоток — це і наслідок і показник надлишку капиталів.