Формування прибутку підприємства

Залежно від величини прибутку підприємство може бути збитковим, з мінімальним, максимальним або  цільовим прибутком. Якщо доходи підприємства менші витрат, то утворюється збиток. У випадку збитковості не можна допускати, щоб сума змінних витрат перевищувала доход від усіх видів діяльності. У такій ситуації варто припинити діяльність або провести санацію. Рубежем для припинення діяльності є ситуація, за якої чистий доход від реалізації турпродукту менший або дорівнює сумі змінних витрат:

V_ч ≤ В_зм                                                                                                       (2.2)

де, V_ч - чистий доход від реалізації турпродукту (послуг); 

В_зм - сума змінних витрат.

Під мінімальним прибутком розуміється така величина чистого прибутку, яка дорівнює середній відсотковій ставці за поточний період на депозитні внески в банках. Для забезпечення такого чистого прибутку підприємець повинен одержати відповідну суму прибутку, що підлягає оподатковуванню.

Максимальний прибуток виступає метою підприємницької діяльності. Він визначається доцільністю нарощування обсягів реалізації туристичних послуг при мінімізації витрат. Основною вимогою одержання максимального прибутку є умова, за якої сума граничного доходу (MR) дорівнює сумі граничних витрат (МС).

Цільовий прибуток - це сума чистого прибутку, яка відповідає можливостям підприємства одержувати обсяг прибутку, що відповідає потребам підприємства в забезпеченні економічного та соціального розвитку. Вважається, що за нормальних умов цільовий прибуток повинен перевищувати мінімальний [8, с. 112-116].

2.2. Розподіл прибутку підприємства

 Прибуток підприємства використовується для задоволення різноманітних державних потреб і потреб самого підприємства. По-перше, він спрямовується на формування фінансових ресурсів держави, фінансування бюджетних видатків за рахунок вилучення у підприємств частини прибутку до державного бюджету. По-друге, прибуток є джерелом формування фінансових ресурсів самим підприємством і використовується для забезпечення господарської діяльності.  

Таким чином, отриманий підприємством прибуток є об'єктом розподілу. У розподілі прибутку виділяють два етапи [14, с. 88-89]. 

Перший етап - це розподіл валового прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є держава і підприємство, де кожен з учасників одержує свою частку прибутку. 

Другий етап - це розподіл і використання прибутку, що залишився у розпорядженні підприємства після здійснення платежів до бюджету, тобто чистого прибутку.  

З вищевикладеного видно, що відповідно до принципових (основних) напрямків використання чистого прибутку його розподіляють на дві частини: 

-   прибуток, що спрямовується за межі підприємства у вигляді виплат власникам корпоративних прав, персоналу підприємства за результатами роботи (як заохочення), на соціальну підтримку (розподілений прибуток); 

-   прибуток, що залишається на підприємстві і є фінансовим джерелом його розвитку (нерозподілений прибуток). Цей прибуток спрямовується на створення резервного та інвестиційного фонду (розширення і розвиток виробництва, соціальний розвиток). Резервний фонд є фінансовим компенсатором можливих відхилень від нормального обігу коштів або джерелом покриття додаткової потреби в них. Його формування є обов'язковим для господарських товариств, орендних підприємств, кооперативів. 

Для акціонерних товариств прибуток розподіляється у вигляді дивідендів для власників акцій. Акціонерне товариство може розглядати дивіденди як плату за залучений від продажу акцій капітал. 

Між обсягом нарахованих дивідендів та інвестиційним фондом має бути певна пропорція, яка б не обмежувала розвиток підприємства.  

Основними варіантами дивідендної політики можуть бути [5, с. 132]: 

1)   виплата постійного рівня дивідендів протягом кількох років; 

2)   виплата дивідендів зі щорічним повним зростанням;  

3)     спрямування на дивіденди встановленої (нормативної) частини чистого прибутку; 

4)     виплати дивідендів із залишку прибутку після фінансування інвестиційних потреб; 

5)   виплати дивідендів не грошима, а додатковим випуском акцій. 

Кожен з цих варіантів має свої переваги й недоліки і застосовується на основі специфіки виробничої діяльності й перспективи розвитку виробництва. 

Досвід діяльності зарубіжних і вітчизняних підприємств свідчить, що частка дивідендних сум підприємств і фірм, які успішно працюють, у чистому прибутку коливаються у межах 30-70% [16].

У процесі прийняття рішень про розподіл чистого прибутку підприємство повинне знайти оптимальне співвідношення у спрямуванні додаткових фінансових ресурсів для виробничо-технічного та соціального розвитку, матеріального заохочення трудівників (акціонерів, пайовиків) та ін. 
Фонд коштів на розвиток і вдосконалення виробництва витрачається на задоволення потреб, які пов'язані зі зростанням обсягів виробництва, технічним переозброєнням, удосконаленням технології виробництва та інших потреб, що забезпечують зростання і вдосконалення матеріально-технічної бази підприємства.

Конкретно ці витрати являють собою капітальні вкладення в будівництво нових виробничих площ, реконструкцію підприємств, придбання і монтаж нового устаткування, інші витрати капітального характеру, включаючи природоохоронні й такі, що спрямовані на поліпшення умов праці і техніки безпеки. Це також витрати на проведення науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських робіт, підготовку та освоєння нових прогресивних технологій і видів продукції [8, с. 166].

2.3. Використання  прибутку підприємства

Прибуток, який залишається після сплати податку на прибуток до державного бюджету, є чистим прибутком підприємства. Він надходить у розпорядження власників підприємства, а якщо це підприємство державне - то в розпорядження колективу підприємства [1, с. 98-101].

Підприємства розподіляють прибуток, що залишається у їх розпорядженні, за напрямами використання на власний розсуд. У процесі розподілу чистого прибутку формуються грошові фонди цільового призначення: фонд коштів, які спрямовуються на розвиток та вдосконалення виробництва; фонд коштів, які спрямовуються на соціальні потреби; фонд коштів для матеріального заохочення; резервний (страховий) капітал; фонд коштів, які спрямовуються на фінансові інвестиції; фонд коштів, які використовуються на інші цілі.

Однією з потреб виробництва, що пов'язана з його розширенням, є збільшення власних фінансових ресурсів, які вкладаються в запаси сировини, матеріалів, перехідні запаси незавершеного виробництва, готової продукції, товарів, тобто збільшення фонду власних оборотних коштів. Тому підприємства періодично спрямовують частину прибутку безпосередньо до статутного капіталу на приріст нормативу власних оборотних коштів. 
Фонд коштів, які спрямовуються на соціальні потреби, використовується на витрати, що сприяють соціальному розвитку колективу підприємства, а саме: будівництво, реконструкція, інші форми поліпшення об'єктів основних засобів соціально-культурної сфери, інші витрати в даному напрямі (крім витрат на утримання об'єктів цієї сфери, які, згідно з новими стандартами бухгалтерського обліку, здійснюються за рахунок витрат діяльності і враховуються при визначенні прибутку як фінансового результату діяльності).

Фонд коштів для матеріального заохочення використовується (якщо мова йде про акціонерні товариства) з метою стимулювання держателів акцій вкладати кошти у капітал підприємства, підтримки прийнятного курсу акцій на фондовому ринку через виплату дивідендів; частина чистого прибутку може, якщо це обумовлено в колективному договорі, спрямовуватися на виплату винагороди працівникам за загальні результати роботи за підсумком року й на інші форми підвищення матеріальної заінтересованості працівників у досягненні високих кінцевих результатів роботи. Зважаючи на те, що, згідно зі стандартами бухгалтерського обліку, не передбачено використання прибутку на матеріальне заохочення (наприклад виплати за результатами року), такі виплати мають здійснюватися з урахуванням реального джерела - прибутку цього ж року, бо, будучи віднесеними на операційні витрати, вони зменшують прибуток наступного року.

Резервні (страхові) фонди можуть створюватися за рахунок прибутку підприємствами всіх форм власності для використання на випадок різкого погіршення фінансового становища в результаті тимчасової зміни ринкової кон'юнктури, стихійного лиха тощо. Що ж стосується акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю та інших господарських товариств, то створення ними резервних (страхових) фондів за рахунок прибутку є обов'язковим у порядку і розмірах, що визначаються установчими документами.

Прибуток, що залишається у підприємств після сплати податку на прибуток, повинен враховуватися як джерело й інших витрат його власниками або трудовими колективами. Зокрема, підприємства можуть перераховувати кошти на спеціально відкриті рахунки благодійних фондів, робити внески установам культури, освіти, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, громадським організаціям інвалідів тощо. Певна сума коштів, спрямована на добровільні внески і благодійні цілі, звільняється від оподаткування [7, с. 46-47].

Як уже зазначалося, підприємства мають право вкласти свої фінансові ресурси у створення спільних підприємств, у тому числі з участю іноземних інвесторів, придбавати акції, облігації, інші цінні папери юридичних осіб. 
Поглиблення процесів реформування економіки у напрямі створення повнокровних ринкових відносин супроводжується розширенням участі суб'єктів підприємницької діяльності на ринку цінних паперів. Він являє собою специфічну сферу товарно-грошових відносин, де об'єктом угоди виступають цінні папери - акції, облігації, векселі та ін. Суб'єктами цих відносин виступають емітенти й інвестори: перші здійснюють випуск цінних паперів і їх реалізацію з метою залучення фінансових ресурсів (ними можуть виступати підприємства або держава), другі вкладають свої фінансові ресурси в цінні папери (здійснюють фінансові інвестиції) за рахунок свого прибутку з метою одержання дивідендів або процентів.

Прибуткового інвестування вільних фінансових ресурсів можна досягнути лише тоді, коли фінансова служба підприємства здатна передбачити динаміку економічних процесів і висококваліфіковано володіє технікою здійснення операцій на фінансовому ринку. Приймаючи інвестиційні рішення про розміщення чистого прибутку через ринок цінних паперів, підприємство повинно оцінити всі можливі варіанти інвестування, маючи на увазі одержання якнайбільшого поточного доходу, а також забезпечення по можливості найбільш надійного захисту нагромаджень від знецінення.

Треба мати на увазі, що спектр ризиків інвестування у цінні папери (і це стосується навіть державних цінних паперів) дуже широкий, він включає в себе як повну або часткову втрату вкладених коштів, так і несплату повністю або частково очікуваного доходу, знецінення вкладених у цінні папери коштів при збереженні їх номінальної величини. Ось чому, приймаючи, наприклад, рішення про купівлю акцій якоїсь компанії, підприємство має спочатку добре вивчити стан справ цього емітента на базі даних, що є на фондових біржах, у відкритій пресі, інформацію, яку дають представники акціонерного товариства в публічних виступах, рекламних оголошеннях та ін. При цьому одним із головних критеріїв прийняття позитивного рішення про інвестування мають бути показники фінансового стану акціонерного товариства. Дуже ризикованим вважається інвестування коштів на купівлю акцій компанії, яка у структурі своїх фінансових ресурсів має власних ресурсів менш як 50-60 відсотків (решта - це кредити банків, кошти, мобілізовані шляхом емісії облігацій, різні борги).

Дуже важливо правильно оцінити потенціал цінних паперів, в які вкладаються кошти підприємства. З цією метою треба одержати дані і зробити розрахунки суми дивідендів, які приносить одна акція даної компанії, співвідношення між ринковою ціною акцій та її дохідністю, все це порівняти з акціями інших компаній. Ринкові ціни на акції (облігації), як правило, не збігаються з їх номінальною вартістю, бо залежать не тільки від стану справ у їх емітентів, а й від стану всього позичкового ринку. Номінальна вартість акцій - це лише мірило частки акціонера у вартості майна акціонерного товариства, тому, "прицінюючись" на ринку цінних паперів до акцій, треба мати на увазі альтернативні варіанти інвестування й вирішити, який із них найприбутковіший.

Інвестуючи кошти в купівлю облігацій, необхідно насамперед зіставити рівень дохідності, яку вони приносять у вигляді процентів, з рівнем відсотка за банківськими депозитами, з рівнем рентабельності власної продукції, 
дивідендами при інвестуванні в акції інших компаній тощо. Рівень дохідності облігацій залежить від номіналу облігації, її ринкової ціни і розміру процента, що сплачується за облігацією.

Всі розрахунки для прийняття рішень щодо інвестування фінансових ресурсів у цінні папери слід виконувати з урахуванням) факторів зміни вартості грошей у часі (ринкова дохідність, темпи інфляції), тобто застосовувати метод дисконтування. Докладно ці питання розглядаються у курсі фінансового аналізу.

В ході прийняття інвестиційних рішень підприємства можуть звертатися по допомогу до організацій і приватних осіб - брокерів, які на професійному рівні виконують роботу, пов'язану з аналізом ринку цінних паперів, стану конкретних емітентів, прогнозують ціни на акції та облігації. Об'єктивна потреба в одержанні послуг у сфері інвестиційного консультування і посередництва зумовлена складністю індустрії цінних паперів, швидкою зміною стану фондового ринку, наявністю великої кількості ризиків. В Україні мережа закладів такого роду (брокерські контори, інвестиційні компанії тощо) перебуває в стадії зародження. Хоча новий Господарський кодекс сприяє цьому процесу [7].

Основні напрями організації фінансової роботи підприємства значною мірою будуються в розрахунку на забезпечення рентабельності, зростання прибутку, який є в сучасних умовах по суті єдиним джерелом розвитку матеріально-технічної бази і соціального розвитку колективу підприємства. 
На стадії планування прибутку фінансова служба шляхом ретельного аналізу минулої діяльності підприємства виявляє всі резерви, які є в господарській діяльності і можуть, у разі їх мобілізації, вплинути на зростання рентабельності. До таких резервів належать насамперед ліквідація непродуктивних витрат у сфері виробництва й обігу, фактів відхилення від норм витрат окремих видів матеріальних ресурсів і трудових витрат. У процесі аналізу може виявитися необхідність структурної переорієнтації у бік підвищення питомої ваги більш рентабельної продукції і такої, що має ширший ринок збуту. Важливе значення як на стадії планування прибутку, так і в ході повсякденного контролю за виконанням плану прибутку має виявлення зайвих для підприємства запасів товарно-матеріальних ресурсів у вигляді непрацюючого устаткування, машин, приладів, понаднормативних запасів сировини, матеріалів, інструменту та інших цінностей. "Омертвіння" фінансових ресурсів, вкладених у такі активи, уповільнює обіговість коштів підприємства і, природно, знижує рентабельність виробництва. 
Відомо, що основну суму прибутку підприємство отримує від реалізації продукції свого виробництва. Завдання фінансової служби полягає в тому, щоб підприємство мало систематичну оперативну інформацію про хід виконання наміченого плану прибутку. Багато підприємств, користуючись даними, які надходять з банку про виручку від реалізації (продажу) продукції, ведуть позасистемний щоденний облік прибутку від реалізації продукції для управлінських цілей, виходячи з середнього планового відсотка рентабельності продукції за валовим прибутком і середніми відсотками адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат на виробництво продукції [11, с. 67-73].