Cвітова фінансова криза

2.2.Фінанова криза в США

Наукова актуальність дослідження версії, згідно з якою першопричиною кризи є помилки у кредитних політиках фінан- сових установ, підтверджується тим фактом, що саме фінансові установи ста- ли першою жертвою кризи. При цьому існує низка причин, які дозволяють вважати, що це сталося абсолютно не випадково.

Більшість установ, які зазнали великих фінансових втрат або взагалі збанкрутували протягом останнього часу, була тісно пов'язана із ринком неру- хомості та мала великі концентрації іпотечних активів у власних портфелях, в тому числі активів низької якості.

Висока привабливість ринку іпотеки США для банків та інших інститу- ційних інвесторів значною мірою була обумовлена загальним механізмом його функціонування (рис. 1).

Рис. 1. Загальний механізм функціонування іпотечного ринку у США,

 

Умовні позначення рис. 1:

1. Надання позичальнику (фізичній особі) кредиту на придбання нерухомості.
2. Придбання нерухомості.
3. Передача придбаної нерухомості у заставу за кредитом банку.
4. Випуск банком облігацій, які забезпечено іпотечним кредитом, та придбання цих облігацій інвесторами, в т.ч. іноземними.
5. Придбання інвесторами похідних фінансових інструментів (наприклад, свопів кре- дитного дефолту), які передбачають страхування ризиків, пов'язаних із погашенням обліга- цій.
6. Сплата позичальником відсотків та основної суми кредиту і, відповідно, погашення зобов'язань за облігаційною позикою.

 

Наведений вище механізм дозволяв американським банкам залучати майже необмежені обсяги коштів для надання іпотечних кредитів, оскільки фі- нансування цих операцій відбувалося за рахунок коштів інвесторів різних країн світу. Високі кредитні рейтинги американських банків та іпотечних облі- гацій, розвиток ринку похідних фінансових інструментів (наприклад, свопів кредитного дефолту) сприяли активному залученню коштів установами США. З іншого боку, іпотечні кредити користувалися великим попитом серед населення США, що було обумовлено низьким рівнем відсоткових ставок за такими кредитами, постійним збільшенням цін на нерухомість, а також зміна- ми у системах андерайтингу кредитів.

За даними Федеральної резервної системи США, середня ефективна став- ка за іпотечними кредитами зменшилася з 7% річних у 2001 р. до 5,75% річних у 2004 році. При цьому протягом 2004 р. плаваюча ставка за іпотечними кре- дитами в середньому становила 3,89% річних. За період з 1997 р. по 2006 р. ці- ни на будинки в США збільшилися на 124% .

Наслідками змін у стандартах андерайтингу кредитів стало поширення ¹subprime та ²Аlt-A кредитів. Характерною ознакою цих кредитів було те, що вони надавалися позичальникам із низькою платоспроможністю або без на- лежної оцінки ризиків цих позичальників.

У праці Л. Елліс [10] визначено чинники, які могли стати передумовою

для виникнення кризи на іпотечному ринку США:

1. Замість оцінки фінансової надійності позичальників акценти кредито- рів було зміщено у бік оцінки вартості забезпечення та її динаміки.
2. Високе значення показника співвідношення суми кредиту до вартості забезпечення. Близько 43% кредитів, які було надано у 2005 р., взагалі не пе- редбачали початкового внеску з боку позичальника .
3. Поширення практики надання кредитів з відстроченням погашення ос- новної частину боргу (interest only). Серед сек'юритизованих кредитів на прид- бання житла, які було надано у першому кварталі 2007 року, близько 33,7% кредитів були interest only;
4. Менш поширеними були кредити з від'ємною амортизацією основної суми боргу (negative amortisation loan). Такі кредити надавалися позичальни- кам, які були неспроможні забезпечити сплату навіть відсотків за кредитом. Сума несплачених відсотків додавалась до основної суми боргу.

Наслідками такої кредитної політики були значні темпи та обсяги зрос- тання іпотечних кредитів. За період з 2001 р. по 2008 р. іпотечні кредити збіль- шилися на 7,78 трлн. дол. США, або на 114%. Щорічний приріст заборгова- ності за іпотекою протягом 2003–2007 рр. перевищував 1 трлн. дол. США. Пи- тома вага цього портфелю у ВВП країни станом на кінець 2008 р. становила 106% (рис. 2), в тому числі питома кредитів на придбання житлової нерухо- мості – 83% ВВП .

Починаючи з 2003 р. приріст іпотечного кредитного портфелю забезпечу- вався за рахунок subprime кредитів (іпотечні кредити з високими ризиками). На рис. 3 наведено динаміку показника, який відображає співвідношення су- ми наданих subprime кредитів протягом року та загального приросту іпо- течних кредитів у США (за даними Федеральної резервної служби США) .

За різними оцінками, портфель subprime та Alt-A (іпотечні кредити з під- вищеними ризиками) кредитів становить більше 1,3 трлн. дол. США. Близько88% subprime кредитів знаходились на обслуговуванні у 16 установах США, 88% Alt-A кредитів – у 11 установах.

Окремої уваги потребують трансформаційні процеси, які відбувались у фі- нансовій сфері США у другій половині 90-х років ХХ століття. Роль банків як основних функціонерів на кредитно-депозитному ринку поступово зменшувалася. В той же час суттєво зросли роль і розміри пенсійних фондів, фондів взаємного фінансування та інших небанківських фінансових установ. З 1997 р. по 2007 р. спостерігалося зменшення активів банківської системи у загальній сумі активів фінансового сектору (з 56,3% до 23,7%) та відповідне збільшення частки активів пенсійних фондів і фондів взаємного фінансування (з 21% до 37,8%) . Наведе- ні трансформації сталися внаслідок модифікації моделі кредитного бізнесу з «ви- дачі та утримання» кредитів на «видачу та продаж» кредитів із застосуванням ме- ханізмів сек'юритизації. У свою чергу, пенсійні фонди та фонди взаємного фінансування були основними покупцями цих сек'юритизованих активів. Перетік банківських активів у сферу небанківських фінансових установ пояснювався меншими вимогами до цих установ з боку регулюючих органів, особливо в час- тині забезпечення адекватності між обсягами активів і власного капіталу.

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2. Питома вага іпотечного кредитного портфеля у ВВП США

Рис. 3. Співвідношення суми наданих subprime кредитів протягом року та загального приросту іпотечних кредитів у США

Вищенаведені модифікації моделі кредитного бізнесу призводили до змен- шення зацікавленості банків – первинних кредиторів у забезпеченні задовільної якості кредитів, які надаються. Наявність інструментів кредитного захисту, най- більш поширеними з яких є кредитні деривативи, дозволяє інвесторам макси- мально уникнути кредитних ризиків, пов'язаних із якістю іпотечних кредитів.

На кінець другого кварталу 2008 р. обсяг операцій з кредитними деривативами лише 10 найбільших банків США становив 8,9 трлн. дол. США (60% іпотек країни), або 101% від валюти балансу цих банків .

Наслідком такої кредитної політики стало стрімке погіршення якості кре- дитного портфеля банків. Частка прострочених житлових іпотечних кредитів збільшилася з початку 2005 р. до середини 2008 р. – з 1,51% до 4,11%, комер- ційних іпотечних кредитів – з 1,09% до 4,03%. За оцінками експертів, якість портфеля іпотечних кредитів на початок вересня 2008 р. була ще гіршою – прострочена заборгованість за житловими іпотечними кредитами знаходилася на рівні 6,41%, в т.ч. за кредитами subprime – 18,67% (близько 25% за кре- дитами з плаваючою відсотковою ставкою ).

Погіршення якості іпотечних кредитних портфелів супроводжувалося суттєвим зниженням цін на нерухомість. Середні ціни на нерухомість у травні 2008 р. були на 19% нижчими, ніж у другому кварталі 2006 р. , що призвело до зниження вартості забезпечення. Крім того, близько у 8,8 млн., або 10,3%, власників нерухомості мали залишок заборгованості за кредитом у розмірі, що перевищував вартість будинків.

Незважаючи на те, що середній рівень прострочених іпотечних кредитів, на перший погляд, може здатися некатастрофічним – 4–6% від кредитного портфеля, його вплив на банківську систему є величезним. Відповідно до ре- комендацій Базеля ІІ, частка власного капіталу у пасивах банку не повин- на бути меншою за 8%. Зважаючи на те, що кредитний портфель, як правило, є основним активом банку з часткою 70–80%, втрата 4–6% кредитного порт- феля є еквівалентом втрати близько 30–45% власного капіталу. Враховуючи, що концентрація subprime та Alt-A кредитів у банках була різною, можна при- пустити, що значна кількість банків втратила більше, ніж 30–45% власного капіталу.

У свою чергу, знецінення капіталу мало два ключових наслідки для банків:

• знецінення акцій банків, а також інших установ, які брали участь у фі- нансуванні іпотеки;
• обмеження можливостей банків надавати кредити, оскільки втрата 1 умовної одиниці капіталу накладає обмеження щодо видачі 12,5 одиниць кре- дитів (100/8).

Для економіки в цілому зниження вартості капіталів банків призвело до паніки на фондовому ринку та його суттєвого падіння. При цьому паніка на фондовому ринку призвела до паніки вкладників та відповідно відтоку депо- зитів, а також до небажання інвесторів здійснювати інвестиції в іпотечні та інші цінні папери.

Неспроможність банків надавати нові кредити, з одного боку, призвела до заморожування програм розвитку та підтримки ліквідності підприємств, з іншого – до зниження попиту на їхню продукцію, формування якого забезпечувалося за рахунок кредитних коштів.

 

3.Напрямки подолання фінансової кризи

Усі країни світу постраждали  від кризи, проте деяким вдалося  вийти з неї з меншими втратами. Аналіз економічної літератури дає  підстави для висновку, що у вітчизняній  та закордонній практиці боротьби з  кризою 2007–2009 рр. на світових фінансових ринках найпопулярнішими були такі антикризові  заходи:

1) зниження центральними  банками облікової ставки за  кредитами;

2) урядові гарантії під  міжбанківські кредити, позички  для малого та середнього бізнесу;

3) активізація операцій  РЕПО;

4) збільшення розміру державних  гарантій щодо банківських депозитних  вкладів;

5) націоналізація інвестиційних  інституцій;

6) створення спеціальних  фондів кредитування, підтримання  проблемних фінустанов, викупу акцій  національних компаній;

7) зниження нормативів  мінімальних резервних вимог  для інвестиційних банків;

8) надання податкових канікул  деяким інвестиційним установам  з метою   підтримання їхнього фінансового стану.

   У жовтні 2008 р. у  Вашингтоні відбулося засідання  міністрів фінансів країн “великої  сімки”: США, Великобританії, Франції,  Німеччини, Італії, Японії та Канади. Серед головних питань, які там  обговорювалися, – запобігання краху  фінансових інститутів та збереження  заощаджень вкладників. Слід зазначити,  що між американською та європейською  антикризовою політикою у фінансовому  секторі є певні відмінності.  Антикризова політика США спрямована  здебільшого на максимальне підтримання  фондового ринку та його учасників,  а європейська насамперед орієнтована  на інвестиційні установи, переважно  банківські. Це можна пояснити  тим, що американські інвестиційні  установи (банки, взаємні фонди,  страхові, фінансові, інвестиційні  компанії, недержавні пенсійні фонди)  традиційно є набагато потужнішими,  ніж в інших країнах, а отже, й стійкішими в умовах фінансових  потрясінь. До того ж вони  спрямовували значні обсяги інвестицій  не тільки у державні цінні  папери і на депозити, а й  у ринок акцій, корпоративних  облігацій, іпотечні цінні папери  тощо. За американською статистикою,  сукупні активи лише взаємних  фондів США перевищували 60% від  розміру ВВП країни. На кінець 2009 року вони становили 11.1 трлн. доларів. Більшість держав Європи та Азії сконцентрувала свої організаційні й фінансові зусилля на порятунок насамперед банківського сектору. Так, Великобританія витратила на антикризові заходи300 млрд. фунтів стерлінгів, Австрія – 100млрд. євро, Німеччина – 480 млрд. євро. Загалом країни Західної Європи виділили для стабілізації своїх банківських систем майже 1.5 трлн. доларів США . Ще однією характерною відмінністю американської антикризової політики від європейської є те, що деякі країни Європи (Великобританія, Франція, Данія, Австрія, Німеччина та інші) забезпечили гарантування депозитів та кредитів, а Сполучені Штати лише підвищили розмір гарантування депозитів – зі 100 тис. до 250 тис. доларів США.

   Очевидно, урядам і  центральним банкам багатьох  країн не довелося б застосовувати  цілий пакет антикризових заходів,  якби вони завчасно, об’єднавши  зусилля, розробили єдину ефективну  міжнародну систему регулювання  фінансового ринку, котра б  унеможливила розгортання кризи.  Дієвим засобом щодо цього  було створення єдиної незалежної  Наглядової ради, до якої увійшли  б центральні банки найрозвинутіших  країн світу. Це дало б змогу  проводити скоординовану монетарну  політику, розробляти уніфіковані  правила діяльності на глобальному  фінансовому ринку для всіх  без винятку інвестиційних інституцій. Така система, на нашу думку,  була б вельми ефективною, оскільки  її головною перевагою є комплексність  дій. Сьогодні контроль за фінансовими  ринками кожна країна здійснює  самостійно, а увага національних  контролюючих органів цілковито  зосереджена на внутрішніх ринках. Але слід враховувати, за сучасного  рівня інтегрованості фінансових  ринків тенденціїринків інших  країн необхідно обов’язково  брати до уваги. Саме тому  міжнародний контролюючий орган  повинен бути єдиним.

   Слід зазначити,  що сьогодні перед українськими  інвестиційними установами також  гостро стоїть проблема рефінансування  власних зобов’язань. В умовах  стиснення обсягів доступної  ліквідності й майбутньої реформи світової фінансової системи вітчизняним інвестиційним інститутам треба переглянути стратегію свого розвитку. По-перше, необхідно знайти джерела залучення довгострокового капіталу та визначити напрями фінансової експансії, а по-друге, – застосувати резерви й нові можливості для підвищення ефективності операцій. Під час кризи більшості банківських та небанківських інвестиційних інститутів доводиться розв’язувати два векторних завдання. З одного боку, вони повинні вирішити проблему виживання в умовах згортання ринку, а з другого – створити підґрунтя для подальшого розвитку. Одним зі способів реалізації стратегії майбутнього розвитку може стати реструктуризація (в перекладі з латинської – “зміна”, “поліпшення” структури) фінансових інститутів. Ре-структуризація передбачає оздоровлення, виведення з кризи учасників фінансово-кредитного ринку тощо. Головними завданнями реструктуризації фінансового ринку є:

– вдосконалення нормативно-правової бази;

– вдосконалення організаційноекономічних механізмів співробітництва інвестиційних  інститутів з клієнтами;

– фінансове оздоровлення окремих банківських, небанківських  установ, а також інститутів фондового  ринку;