Центральний банк:суть,функції та грошово-кредитна політика

 є самодостатнім  у розробці і здійсненні грошово-кредитної  політики. Ні Верховна Рада, ні  інші органи влади не мають  права на затвердження грошово-кредитної  політики (ст. 9 та 24 Закону »Про Національний  банк України»), НБУ інформує Верховну  Раду тільки про основні принципи  грошово-кредитної політики;

 є економічно  незалежною установою, бо сам  складає кошторис своїх надходжень  і витрат (ст. 5), що має забезпечити  повне виконання НБУ його функцій.  Кошторис не затверджується Верховною  Радою. При цьому за наявності  переважання доходів над видатками  сума, зазначена у кошторисі, вноситься  у державний бюджет, а в протилежному  випадку — покривається за  рахунок державного бюджету. Для  здійснення своїх функцій Національний  банк України повинен мати  відповідний капітал. Формування  його банківських ресурсів забезпечують  пасивні операції НБУ. Головними  джерелами ресурсів Національного  банку України є емісія банкнот,  що забезпечує від половини  до трьох чвертей усіх пасивів,  а також внески комерційних  банків і казначейства, обов’язкові  резерви і власний капітал;

 не має  права здійснювати пряме кредитування  уряду на фінансування видатків  державного бюджету;

 може здійснювати  операції з цінними паперами  тільки на вторинному ринку,  щоб через цей механізм не  відбувалось прямого кредитування  уряду.

Подальший розвиток ринкових відносин у нашій державі  вимагає посилення рівня незалежності НБУ. Необхідність і значущість цього  для функціонування й розвитку ринкової економіки підтверджується світовим досвідом. Так, дослідження, проведені  фахівцями західних країн, доводять, що за період 1973—1986 pp. серед 17 розвинутих країн найнижчі темпи інфляції спостерігалися в Німеччині та США, тобто в  країнах, де центральні банки мають  найвищий рівень незалежності. У той  же час у таких країнах, як Італія та Великобританія, де центральні банки  найбільш залежні від виконавчої влади, рівень інфляції в цей період був найвищим.

Сутність  подальшого посилення самостійності  НБУ, до якої прагне Національний банк України, полягає в тому, щоб у  рамках прийнятої Верховною Радою економічної і фінансової доктрини, зафіксованої у відповідних законодавчих актах, Національний банк самостійно розробляв і використовував відповідні фінансові інструменти, визначав рівень монетизації, облікової ставки, ставку резервування і т. ін. При цьому йдеться не про якусь абсолютну незалежність Національного банку, а про те, щоб він після ухвалення, наприклад, рішення про встановлений рівень інфляції (а це відбувається у процесі затвердження бюджету країни на відповідний рік) був незалежним у діях, спрямованих на те, щоб цей рівень не був перевищений.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Функції та завдання Центрального банку.

 

Бундесбанк  є кредитором для комерційних  банків та держави. До його компетенції  належить управління золотовалютними  резервами країни. Головним завданням  банку, визначеним Законом, є забезпечення стабільності національної грошової одиниці - німецької марки.

 З 1 січня  1999 р. Бундесбанк, виконуючи положення  Маастрихтської угоди про створення  Європейського валютного та економічного  союзу та уніфікації інструментарію  грошово-кредитного регулювання,  передав значну частину своїх  повноважень, особливо що стосується  грошово-кредитної політики, спеціально  створеному Європейському центральному  банку, увійшовши до системи  європейських центральних банків (ЄСЦБ).

 Банк повністю  відмовився від касового кредитування  державних органів федерального  рівня, надавши їм можливість  вести свої бюджетні рахунки  за вибором: або в системі  центрального банку, або в приватних  комерційних банках (до цього  часу рахунки державних установ  були лише в Бундесбанку). Основні  функції Бундесбанку: 

1. Емісія банкнот.  Ця функція реалізується так,  як і в більшості країн. Бундесбанк  здійснює емісію банкнот, що  випускаються в обіг через  комерційні банки. 

2. Керування  золотовалютними резервами. Фетишизм  стосовно золота не є характерним  для Німеччини; золото складає  лише бі­ля 15 % від загальної  суми резервів. Однак до запровадження  євро німецька марка була стабільною  валютою та використовувалась  як інструмент для розрахунків  із центральними банками інших  країн. 

3. Керування  валютними курсами. Бундесбанк  здійснює цю функцію в рамках  угоди між розвиненими країнами  про недопущення вільного коливання  обмінних курсів, особливо стосовно  долара. У цій сфері забезпечується  висока конфіденційність відносно  прибутків і збитків від валютних  операцій.

4. Функція  Державного банку. У ФРН рух  надходжень на рахунки і виплат  із державних рахунків здійснюється  через Казначей­ство, а Бундесбанк  лише реєструє їх. Разом з тим  він відіграє пряму і непряму  роль у фінансуванні органів  державної влади і управління. Уряд має доступ до пільгових  кредитів.

5. Функція  головного банку. У Німеччині  Бундесбанк використовує традиційні  інструменти регулювання грошового  ринку — здійснення інтервенцій  та контроль за діяльністю  комерційних банків. Варто, однак,  підкреслити, що контрольна функція  здійснюється в тісному співробітництві  з Федеральним управлінням з  контролю над банківськими установами, заснованим згідно із законом від 1961 р. Це — державна служба, що працює в тісному співробітництві з Бундесбанком та спирається на професійні структури, у числі яких — Асоціація німецьких банків (об'єднує 11 регіональних банківських асоціацій і 2 спеціалізованих — Асоціацію іпотечних банків та Асоціацію банків для суднобудування). Членство в асоціаціях є факультативним. Крім того, існують Німецька Асоціація ощадних кас, Асоціація німецьких народних банків і кас взаємного сільськогосподарського кредиту і нарешті, Асоціація банків державного сектора.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Грошово-кредитна політика центрального банку

 

 

Центральний банк - це орган державного грошово-кредитного регулювання економіки, що наділений  монопільним правом емісії банкнот  та здійснює керівництво грошово-кредитною  системою країни.

Об’єктивна  необхідність в організації діяльності центральних банків як окремих інститутів кредитної системи виникає у  той період розвитку товарно-грошових відносин, коли емісія банкнот багатьма банками країни фактично руйнує підвалини  грошового обігу та дезорганізує всю систему господарських зв’язків. Це пов’язано з нодовірою різних суб’єктів ринку до багатьх грошових знаків в обігу, причому випущених  не лише “чужими”, але і “своїми”банками. Окремі з них нерідко зловживали своїм емісійним правом, що викликало  крахи фінансових ринків. До того ж  банкноти, емітовані банком, який зазнав банкрутства, ставали недійсними, що зумовлювало значні збитки їх власників.

Основою розвитку й стабільного функціонування економіки  є наявність гнучкого механізму  грошово-кредитного регулювання макроекономічних процесів, яке здійснюється центральним  банком з метою ефективного впливу на господарську активність, темпи  економічного росту, стримування інфляції та забезпечення зайнятості робочої  сили.

Основним  об’єктом грошово-кредитного регулювання  зі сторони центрального банку виступає сукупна грошова маса, від величини якої залежить динаміка основних показників розвитку економіки. У зв’язку з  цим залежно від стану господарскої кон’юнктури центральним банком можуть реалізовуватись два основні  типи грошово-кредитної політики, що взаємно протилежний вплив на динаміку грошової маси.

Перший тип  являє собою рестрикційну грошово-кредитну політику (політику “дорогих грошей”), спрямовану на обмеження обсягу кредитних  операцій, підвищення рівня процентних ставок і гальмування тампів росту  грошової маси в обігу. Така політика застосовується як з метою зглажування  різких коливань фаз економічного циклу, так і з метою боротьби з  інфляцією та стабілізації грошової системи.

Другим типом  регулювання є експансіоністська  грошово-кредитна політика (політика “дешевих грошей”), яка супроводжується розширенням  обсягів кредитних операцій, зниженням  рівня процентних ставок і загальним  зростанням грошової маси. Політика грошової експансії застосовується з метою  подолання спаду виробництва  та пожвавлення ділової активності шляхом стимулювання інвестиційних процесів та збільшення платоспроможного попиту на товари і послуги.

Найважливішим джерелом ресурсів центрального банку  є емісія банкнот, що утворює одну із основних статей пасиву його балансу. Важлива роль також належить залишкам коштів на резервних і кореспондентських  рахунках комерційних банків та на рахунку уряду. Власному капіталу належить порівняно незначна частка пасивів.

Серед активів  центрального банку провідне місце  належить інвестиціям у державні цінні папери, що є головною формою кредитування уряду. Суттєве значення мають також вкладення у золотовалютні  цінності, а також касова готівка  й позичкові операції, хоча останні  можуть займати і незначну частку.

Конкретна структура  активно-пасивних операцій центральних  банків відрізняється у різних країнах  залежно від національних особливостей функціонування кредитної системи  та пріоритетних методів грошово-кредитного регулювання.

Центральний банк як головний орган державного регулювання економіки в рамках своїх повноважень здійснює комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей монетарної політики, що, як правило, єдині у переважній більшості  країн: 1) забезпечення високого рівня  зайнятості робочої сили; 2) стабілзація  цін і, відповідно, вартості грошей; 3) постійний економічний ріст; 4) врівноважений платіжний баланс та підтримання стабільності валютного  курсу. Оскільки центральний банк не обслуговує безпосередньо господарюючих  суб’єктів, можливості його впливу на економічні процеси та грошовий обіг значною мірою зумовлюються взаємодією з комерційними банками, депозитно-позичкові  операції яких є головним джерелом емісії та визначають обсяг і структуру  грошової маси. Тому механізм реалізації грошово-кредитної політики центрального банку передбачає насамперед вплив  на кредитну діяльність комерційних  банків. Усі методи такого впливу поділяються  на загальні та селективні (вибіркові). Загальні методи забезпечують вплив  центрального банку на кредитний  ринок в цілому, а селективні дозволяють регулювати окремі види кредитної діяльності комерційних банків.

До загальних  методів реалізації грошово-кредитної  політики належать: політика облікової  ставки; операції на відкритому ринку; зміна норм обов’язкових резервів.

Політика  облікової ставки являє собою  проценту за позиками, які центральний  банк надає комерційним банкам, що впливає на їх здатність розширювати  кредитні операції.

Комерційні  банки при необхідності можуть отримувати кредити центрального банку в  процесі рефінансування шляхом переобліку векселів або під заставу цінних паперів. Центральний банк змінює облікову ставку залежно від типу грошово-кредитної політики, яку необхідно реалізувати в даний період.

При проведенні політики “дорогих грошей” центральний  банк має на меті подорожчання процесу  рефінансування кредитних установ, а тому піднімає облікову ставку. Це ускладнює для комерційних банків можливість отримати позику в центральному банку і одночасно підвищує ціну кредитів, що надаються комерційними банками. В результаті скорочуються кредитні вкладення в економіку  і, відповідно, гальмується зростання  виробництва.

При політиці “дешевих грошей” метою центрального банку є полегшення доступу комерційних  банків до рефінансування шляхом переобліку векселів, у зв’язку з чим облікова ставка знижується. Це у свою чергу стимулює розширення кредитних операцій банків, що сприяє прискоренню темпів економічного росту.

Зміна офіційної  облікової ставки є свого роду орієнтиром для комерційних банків, що означає перехід центрального банку до нової грошово-кредитної політики і стимулює банки вносити корективи у процентні ставки за власними кредитами. У той же час даний метод грошово-кредитної політики є недостатньо ефективним, оскільки охоплює лише ті комерційні банки, які мають потребу в кредитах центрального банку. Тому зміна облікової ставки частіше застосовується центральним банком у поєднанні з іншими методами грошово-кредитного регулювання.

Операції  на відкритому ринку полягають у  купівлі або продажу центральним  банкам цінних паперів з метою  впливу на ресурси комерційних банків. Основними видами цінних паперів, з  якими проводяться операції на відкритому ринку, є: казначейські векселі, безпроцентні казначейські зобов’язання, облігації  державних позик уряду і місцевих органів влади, облігації окремих  приватних компаній, допущені до біржової торгівлі, а також деякі інші першокласні  короткострокові цінні папери. Найбільш часто центральні банки використовують державні боргові зобов’язання.

Проводячи рестрикційну кредитну політику, центральний банк продає на ринку цінні папери, списуючи відповідні суми з резервних або  кореспондентських рахунків комерційних  банків, що купують ці папери. При  цьому скорочується обсяг ресурсів, які банки можуть використовувати  для кредитування економіки, що відображається на величині грошової маси. Експансіоністська  грошово-кредитна політика, навпаки, передбачає купівлю центральним банком цінних паперів у комерційних банків, що збільшує обсяг їхніх ресурсів та стимулює розширення кредитних операцій.

Ефективні операції на відкритому ринку неможливі при  відсутності у комерційних банків економічної зацікавленості у придбанні  державних цінних паперів. Для створення  цієї зацікавленості рівень доходу за ними не повинен бути нижчим за дохідність основних банківських операцій, пов’язаних насамперед з кредитуванням господарюючих  суб¢єктів. У зв’язку з цим  центральний банк повинен запропонувати  вигідні для комерційних банків проценти за цінними паперами, які  він продає, а за безпроцентними цінними паперами досить високу маржу  між курсом їх продажу та номінальною  вартістю. Аналогічно формуються вигідні  умови і для продажу комерційними банками цінних паперів центральному банку. Виступаючи покупцем, центральний  банк може оголосити курс, за досягнення якого він скуповує будь-який обсяг  цінних паперів, що пропонуються на ринку, або скуповувати певну кількість  цінних паперів даного типу незалежно  від курсу пропозиції.