Центральний банк:суть,функції та грошово-кредитна політика

ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ СТАТИСТИКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ СТАТИСТИКИ,ОБЛІКУ ТА АУДИТУ

 

 

 

 

 

Факультет:Банківська справа

 

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота

 

з навчальної дисципліни: Банківська справа

 

на тему: «Центральний банк:суть,функції та грошово-кредитна політика»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала  студентка IV курсу

Заочної форми  навчання БС-0722

Бутенко Катерина Анатоліївна

Перевірила Перевалова О. М.

 

 

 

 

Київ -2011

 

План

 

Вступ…………………………………………………………………………………3

 

1. Походження центральних банків……………………………………………4
2. Функції та завдання Центрального банку…………………………………10
3. Грошово-кредитна політика центрального банку………………………...12

Висновок……………………………………………………………………….…...19

 

Список використаної літератури……………………………………………….…20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Банківська  діяльність завжди є залежною від  зовнішніх умов економічного розвитку. Банки здатні адаптуватися до навколишнього  середовища. Вони зберегли своє місце  в економіці саме тому, що володіють  властивістю до саморегулювання.

Реагуючи  на потреби ринку, що змінюються, пристосовуючись  до сучасного життя, враховуючи нові явища в економіці та політиці, банківська діяльність застосовує ті технології, які повинні використовуватися  в конкретних економічних ситуаціях, на стадіях кризи або підйому, при стабільному або нестійкому розвитку країни.

Банківська  справа розвивається за законами суспільного  розвитку, за лінією сходження від  простого до складного. Було б неприродно порівнювати стародавній прототип акредитиву як запис у торговій книзі  з сучасними модифікаціями. Неможливо  взагалі зіставити стародавній  банківський будинок та його рівень здійснення операцій із сучасним банком, оснащеним сучасними комунікаціями  і каналами зв'язку. Як живий організм, банк відображає ті вимоги, які пред'являє  до нього сучасний спосіб життя.

Банк є  реальною продуктивною силою. Його діяльність безпосередньо пов'язана з економікою, забезпеченням безперервності та прискоренням виробництва, примноженням багатства  суспільства. За станом економіки судять про активність банків. Правильним є також і зворотне твердження: за станом банків роблять висновок у цілому про економічний розвиток суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Походження центральних банків.

 

Центральний банк є визначальною ланкою всієї  банківської системи країни (банк банків), а за своєю головною функціональною роллю — це емісійний банк, тобто  банк, якому належить монополія на випуск грошей.

Банки як установи з відповідною назвою вперше з’явилися  у XII ст. Що ж до появи позики як певного  явища економічного життя суспільства, на базі якої, по суті, й виникають  банки, то вона своїм корінням сягає  в давню історію людства, задовго  до нашої ери. У попередні часи зберігання грошей, надання позики й інші операції з грошима здійснювались  переважно храмами, монастирями, а  також різноманітними діловими будинками.

Перший банк виникає в 1171 р. у Венеції, хоча він  більше відповідав цьому типу установ  своєю назвою, а не функціями, бо був призначений переважно для  забезпечення функціонування складного  міського господарства Венеції. Банки  в сучасному розумінні суті цих  кредитних установ зароджуються в середньовіччя. Однією з перших таких установ можна вважати  банк святого Георгія, що виник у  м. Генуї в 1407 р. Збільшення кількості  банків почалося в другій половині XVII ст. з початком розвитку капіталістичних  відносин. Так, у 1694 р. створено перший акціонерний банк Англії, що став однією з найважливіших кредитних установ  цієї країни. У Росії до 1729 р. банків не було і тільки з цього року здійснюються банківські операції у  так званій Монетній конторі.

Перші банки  обслуговували виробництво й  обіг товарів і сформувалися як універсальні банки. Банкнотна емісія здійснювалася  багатьма комерційними банками. Випускаючи банкноти, вони сприяли розширенню товарного й грошового обігу. Особливо помітною ця роль була на регіональних ринках. Однак з посиленням тенденцій  становлення загальнонаціональних ринків банкнотна емісія, що здійснювалася  багатьма комерційними банками, стає перешкодою на шляху розвитку товарного і  грошового обігу. Випуск банкнот  був безконтрольним і нерегулярним. Вони не мали довіри населення всієї  країни. Ситуація ускладнювалася також  випуском незабезпечених банкнот і  банкрутством окремих комерційних  банків. Прикладом можуть бути США, де до 1863 р. емісію банкнот здійснювали  близько двох тисяч банків, а в  обігу було більше семи тисяч видів  банкнот, серед яких траплялися і  фальшиві, і банкноти вже не існуючих банків.

Істотним  недоліком банкнотної емісії, що здійснювалася  комерційними банками, було й те, що такі банкноти могли обслуговувати  переважно регіональні процеси  обміну товарів. Тому з розвитком  товарного виробництва і становленням єдиного національного ринку виникла потреба в регулярній банкнотній емісії, яка б здійснювалась з єдиного центру. Таким центром став центральний банк.

Процес централізації  банкнотної емісії почався у XIX ст. і  продовжувався практично ціле століття. Він здійснювався різними шляхами  і його суть полягала в передачі монопольного права на випуск банкнот  одному банку. Іноді цьому передувало закріплення державою виняткового  права банкнотної емісії за окремою  групою банків. Так, наприклад, у США  в 1863 р. прийнято закон про національні  банки, яким і було передано виняткове  право емісії банкнот. Однак підсумковим  результатом цього процесу стала  передача права на випуск банкнот  одному банку.

Конкретні способи  виникнення центральних банків у  різних країнах були різними, але  в цілому вони зводилися до двох основних варіантів. У першому —  держава на основі спеціального законодавчого  акта створювала спеціальний державний  банк, за яким закріплювалося виняткове  право на випуск (емісію) банкнот. Так  було, наприклад у Росії, де в 1860 р. створено Державний банк. Таким же чином як єдині, емісійні центри були створені: Бундесбанк у Федеративній Республіці Німеччина (1957 p.), Система  банків Федерального резерву в США (1913 p.), Резервний банк Австрії (1960 p.). У другому випадку право емісії закріплювалося за одним із комерційних  банків. У такий спосіб виник, наприклад, центральний банк Англії. Заснований як приватна акціонерна компанія з  фінансування військової компанії Короля Вільгельма III проти Франції, цей  банк у винагороду за свою допомогу уряду отримав виняткове право  емісії банкнот у Лондоні. Його привілей посилився в 1849 p., коли актом Р. Піля було заборонено всім новоствореним  банкам займатись емісією банкнот, а остаточно монополія на випуск банкнот була закріплена за Банком Англії в 1921 р. З цього моменту  він став єдиним емісійним центром  країни.

Сьогодні  центральні- банки здебільшого належать державі. Цей факт у багатьох випадках став наслідком націоналізації. Так, у 1945 р. було націоналізовано Банк Франції, у 1942 р. — Банк Японії, у 1938 — Банк Канади.

Організаційною  формою центральних банків найчастіше є акціонерне товариство. Основна  частка капіталу такого товариства, як правило, належить державі. Так, у таких  країнах, як Німеччина, Франція, Великобританія, Нідерланди — 100% капіталу центральних  банків знаходиться у власності  держави. У деяких країнах основу капіталу центрального банку складає  капітал комерційних банків (також  у США) або комерційних банків та інших фінансових установ (наприклад, в Італії). Але й у таких випадках держава через формування органів управління цими банками відіграє провідну роль в організації їх діяльності.

Правовий  статус центральних банків закріплюється  у певних нормативних актах держави. Найчастіше таким стає окремий закон  про центральний банк або закон  про банківську систему в цілому.

Найголовнішою складовою частиною таких нормативних  актів є положення, яке фіксує взаємини між центральним банком і органами виконавчої влади. Саме з  огляду на рівень і характер цих  взаємин говорять про більшу або  меншу незалежність центрального банку. Конкретними ознаками цієї незалежності є:

 Законодавчо  встановлені межі втручання держави  у грошову політику центрального  банку. Так, у Німеччині та  Швейцарії держава не має права  втручатись у грошову політику  центрального банку, а Німецький  федеральний банк навіть не  підзвітний парламенту Німеччини.  Найменшу незалежність щодо цього  мають центральні банки Франції  та Італії, де законодавчо уряду  передано право визначення кредитно-грошової  політики, а центральні банки  виступають лише в особі консультанта  і мусять виконувати рішення  уряду.

 Наявність  законодавчого обмеження кредитування  уряду. За цією ознакою найбільш  незалежним є центральний банк  Німеччини, а також таких країн,  як Нідерланди та Австрія. Найменш  незалежними щодо цього є центральні  банки таких країн, як Італія, Швеція та Швейцарія, для яких  формально не існує законодавчого  обмеження обсягів кредитування  своїх урядів.

 Характер  процедури призначення або вибору  керівних органів центрального  банку і терміни повноважень  керівництва центральним банком. Так, у Австрії, Німеччині, Франції,  Великобританії та Швейцарії  керівні органи (Президент чи  голова правління та члени  директорату) призначаються урядом, або ж обираються з числа  кандидатур, висунутих урядом. В  інших країнах, наприклад, у  Нідерландах, рішення про призначення  на керівні посади центрального  банку приймає Рада Міністрів  на основі запропонованих центральним  банком кандидатур.

Щодо термінів, на які призначають або обирають керівників центрального банку, то вони досить різні і великі. Так, у США  — це 14 років, у Німеччині — 8, у Канаді та Австралії — 7 років. При цьому дострокове відкликання  керівника банку або члена  правління в таких країнах, як Великобританія, Ірландія, Німеччина  взагалі неможливе.

У цілому вважається, що найбільш високий рівень незалежності від виконавчої влади має центральний  банк Німеччини. Він мусить підтримувати політику уряду, але в реалізації кредитно- грошової політики діє самостійно і не зобов’язаний виконувати вказівки уряду. Взаємодія з урядом забезпечується, з одного боку, тим, що цей банк виступає як радник уряду при вирішенні питань, що стосуються грошово-кредитної сфери, а з іншого боку, члени уряду можуть брати участь у засіданні Центральної ради Бундесбанку. Вони мають право вносити пропозиції, але при цьому не мають права голосу.

В інших країнах  центральні банки менш незалежні  у своїй діяльності. Вони підпорядковані міністерству фінансів, або казначейству і уряд може суттєво впливати на здійснювану центральним банком кредитно-грошову політику. Так, наприклад, банк Англії (він став державним  з 1945 р.) знаходиться під контролем  казначейства і координує свою діяльність з міністерством фінансів.

Центральний банк України, а він отримав назву  Національного банку України (НБУ), створений у 1991 р. на базі колишнього республіканського відділення Держбанку  СРСР та його обласних управлінь. Правова  основа НБУ спочатку базувалась на Законі України »Про банки та банківську діяльність» (1991 p.), а з 1999 р. — на Законі »Про Національний банк України».

У цих законах  у цілому знайшов відображення світовий досвід, накопичений у сфері розробки банківського законодавства. Основні  положення, зафіксовані у цих  правових актах, такі:

 Національний  банк України не включений  у систему виконавчої влади  на чолі з Кабінетом Міністрів  України.

 Він підзвітний  тільки Верховній Раді України,  яка щорічно приймає звіт банку  про його діяльність.

 Національний  банк України має право законодавчої  ініціативи.

 Вищим  органом управління є Рада  Національного банку, а безпосереднє  управління здійснює Правління  на чолі з Головою Правління.

 Відповідно  до Конституції України Голова  правління НБУ призначається  на чотири роки Верховною Радою  за поданням кандидатури Президентом  країни. Якщо враховувати, що такий  порядок передбачений, крім Голови  правління НБУ, тільки для Прем’єр-міністра  і керівників судової влади,  то стає очевидною роль Національного  банку в системі організації  економічного життя нашої країни.

 Правова  природа Національного банку  України подвійна:

- з одного  боку, він наділений владними  повноваженнями, що реалізуються  в його праві ухвалювати нормативно-правові  акти, обов’язкові до виконання  суб’єктами господарювання і  громадянами;

- з іншого  боку, він не входить у систему  виконавчих органів влади і  не знаходиться на держбюджетному  фінансуванні. Він не функціонує  заради прибутку, а все перевищення  суми своїх прибутків над своїми  витратами Національний банк  зобов’язаний переказувати в  Державний бюджет.

Свої відносини  із суб’єктами господарської діяльності (насамперед із комерційними банками) НБУ здійснює на підставі укладання  угод, тобто діє як самостійний  суб’єкт господарювання.

Слід зауважити, що прийняття спеціального закону про  Національний банк України стало  помітним явищем на шляху наближення центрального банку нашої держави  до такого стану, що об’єктивно вимагає  ринкова економіка і процес її розвитку. Ознаками цього є передусім  посилення рівня незалежності НБУ, що знаходить своє вираження в  тому, що тепер НБУ: