Історія економіки та економічної думки

 

Зародження класичної  школи політичної економії в Англії та Франції 

 

З XVII ст. у передових  європейських країнах починають  швидко розвиватися ринкові економічні відносини. В аграрному секторі  виникають господарства підприємницького типу з найманою працею, а в промисловості – нові джерела доходу, формується промисловий капітал, який дедалі більшою мірою підпорядковує собі торговельний. Постала необхідність у формуванні нової економічної ідеології, яка б теоретично узагальнила й пояснила нові економічні процеси. Цю місію було покладено на класичну політичну економію, об’єктом дослідження якої стали матеріальне виробництво й об’єктивні закони економічного життя.

До класичної політичної економії варто віднести всі концепції, в основу яких покладено принципи свободи підприємництва і вільної торгівлі, тобто економічного лібералізму.

При цьому наприкінці XVII – початку XVIIІ ст. ідея “економічного лібералізму” перетворилась у своєрідний девіз ринкової ліберальної економічної політики. І саме з цього часу зароджується нова теоретична школа економічної думки, яку пізніше назвуть класичною політичною економією.

Класична школа повела рішучу боротьбу з протекціоністською ідеологією меркантилістів, звернулася до новітніх досягнень економічної науки тієї доби і розгорнула фундаментальні теоретичні дослідження. “Класики”, на відміну від меркантилістів, заново сформулювали і предмет, і метод вивчення економічної теорії, перенесли теоретичні дослідження зі сфери товарного й грошового обігу у сферу виробництва і застосували для цього нові методологічні прийоми, які забезпечили проведення достатньо глибокого наукового аналізу економічних явищ і процесів. Таким чином, у свій “класичний період” політична економія набула рис дійсно наукової дисципліни, що вивчає проблеми економіки вільної конкуренції (вільного підприємництва).

У розвитку класичної  політичної економії можна виділити такі етапи:

• перший – етап зародження, який пов’язаний з іменами видатних дослідників, таких як В. Петті, П. Буагільбер, фізіократів Ф. Кене і А. Тюрго;
• другий – пов’язаний із творчістю засновників економічної науки – А. Сміта і Д. Рікардо;
• третій – етап розвитку класичної школи, період творчості великих послідовників та інтерпретаторів вчення        А. Сміта, Д. Рікардо – Ж.-Б. Сея, Т. Мальтуса, Дж. С. Мілля,       Г. Ч. Кері;
• четвертий – етап виникнення й розвитку марксистської економічної теорії.

Найбільший внесок у  формування й розвиток класичної  політичної економії зробили англійські та французькі вчені – економісти XVII–ХІХ ст.: В. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене,         А. Тюрбго, Д. Рікардо, Ж.-Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. Мілль та ін.

Свої економічні погляди  Уільям Петті виклав у працях “Трактат про податки і збори”, “Політична арифметика”, “Дещо про гроші” та ін. У перших працях економічні проблеми він розглядав із позиції теорії активного торгового балансу. Джерелом багатства Петті вважав працю і землю, що стало його історичною заслугою. “Праця – батько й активний принцип багатства, а земля – його мати”, – писав він. Досліджуючи матеріальне виробництво, Петті першим у Європі сформулював основні положення трудової вартості. Щодо величини заробітної плати він зробив два важливих висновки:

1. рівень заробітної плати визначаться економічними, а не правовими чинниками;
2. працівник одержує тільки частину створеної ним вартості, а решту присвоює власник підприємства.

Ренту він розглядав  двобічно – як загальну форму привласнення додаткового продукту і як власне диференціальну земельну ренту. Ціну землі  У. Петті розглядав насамперед як закуплену певну кількість річних рент або як капіталізовану ренту. Позичковий відсоток визначав як функцію від земельної ренти і ціни землі, тобто як грошову ренту. У. Петті вважав гроші особливим товаром, що виконує функції загального еквівалента.

П’єр Буагільбер – родоначальник класичної політичної економії у Франції, наполягав на проведенні докорінної податкової реформи. Він пропонував звільнити внутрішню торгівлю від обмежень і скасувати митні застави. Вимагав ввести вільний ринок зерна і не стримувати природне підвищення цін на нього. Важливим досягненням П. Буагільбера, як і У. Петті, є обґрунтування трудової теорії вартості. Він спробував дізнатися, за яких умов обмін здійснюватиметься на справедливих засадах. Розрізняв “істину вартість”, в основі якої – кількість затраченої праці, і ринкову ціну, яка відхиляється від цієї вартості внаслідок обігу грошей, що опосередковують обмін товарів.

 

Фізіократи, суть їх поглядів. «Економічна таблиця» Франсуа Кене

 

Завершує перший етап у розвитку класичної школи політичної економії школа фізіократів. Фізіократія (від грецького physis – природа, kratos – влада) означає владу природи. Фізіократи – це невелика група французьких економістів–теоретиків другої половини XVIII ст., які на основі суспільності вчення вперше в історії економічної думки об’єднались у наукову школу. Школа фізіократів виникла як негативна реакція на меркантилізм й існувала тільки 22 роки (з 1756 по 1778 р.), але її ідеї набули значного поширення в Європі.

Економічна школа фізіократів  генетично належить до класичної політичної економії. Її представниками були Ф. Кене, А. Тюрбго, В. Мірабо, В. Де Гурне, П. Мерсьє де ла Рів’єр та ін., але найбільший інтерес становлять погляди двох перших – Ф. Кене та А. Тюрбго. Фізіократів уперше в історії економічної думки почали називати економістами.

В “Економічній таблиці” показано, як сукупний річний продукт, що створюється в сільському господарстві, розподіляється між класами: продуктивним (особи, зайняті в сільському господарстві, – фермери і сільські наймані робітники), безплідним (особи, зайняті в промисловості, а також купці) і власниками (особи, які одержують ренту, – землевласники і король). У цьому творі Кене навів основні шляхи реалізації суспільного продукту у вигляді напрямленого графіка із трьома вершинами (класами), об’єднавши всі акти обміну в масовий рух грошей і товарів, але при цьому він виключив процес накопичення (рис. 5.9).

 

 

Загальний обсяг відтворювання: 5 млрд.

 

Аванси         продуктивного класу		Доходи  власників землі, духовенства, короля		Аванси безплідного (непродуктивного) класу
2 млрд.		2 млрд.		1 млрд.
Цінність товарів  на ринку: 5 млрд.	Обсяги, використані для  сплати доходів і процентів на аванси		1 млрд.  1 млрд.  1 млрд.		1 млрд.    1 млрд.
Витрати на щорічні аванси 2 млрд. Всього: 5 млрд.				_____________ Всього: 2 млрд.

 

Рис. 5.9. “Економічна таблиця” Ф. Кене

 

Обіг річного продукту, на думку Кене, налічує п’ять  актів:

1. клас землевласників купує у класу фермерів засоби існування на 1 мільярд ліврів. Внаслідок цього до класу фермерів повертається 1 мільярд ліврів і одна третина річного продукту виходить з обігу;
2. клас землевласників на другий мільярд ліврів отриманої ренти купує у “безплідного” класу промислові вироби;
3. клас “безплідних” на отриманий за свої товари мільярд ліврів купує у класу фермерів продукти харчування. Отже, до класу фермерів повертається другий мільярд ліврів і дві третини продукту виходять з обігу;
4. клас фермерів купує у “безплідного” класу на мільярд ліврів промислові вироби, що йдуть на відновлення інструментів і матеріалів, вартість яких увійшла до вартості виробленого річного продукту;
5. клас “безплідних” на цей мільярд ліврів закуповує сировину у класу фермерів.

Таким чином, обіг річного  продукту забезпечує відшкодування використаних фондів сільського господарства і промисловості як передумову поновлення виробництва.

Податки, на думку Кене, слід стягувати тільки із землевласників у розмірі 1/3 чистого продукту. Кене розробив концепцію природного порядку, в основі якої лежать моральні закони держави, тобто інтереси окремої особи не можуть суперечити спільним інтересам суспільства.

Анн Робер Жак Тюрго (1727–1781) народився у Франції. Згідно із сімейною традицією закінчив теологічний факультет Сорбонни, але захопився економікою. У 1774–1776 рр. обіймав посаду генерального контролера фінансів. Співпрацював із просвітителями в “Енциклопедії” Д. Дідро.

Головна праця Тюрго  — “Роздуми про створення і розподіл багатств” (1770). Услід за Кене та іншими фізіократами він обстоював принцип свободи економічної діяльності і поділяв їхні погляди на землеробство як єдине джерело додаткового продукту. Уперше виділив усередині “землеробського класу” та “класу ремісників” підприємців і найманих працівників, а також сформулював закон спадної родючості ґрунту: кожне додаткове вкладення капіталу і праці в землю дає менший порівняно з попереднім вкладенням ефект, а після певної межі будь-який додатковий ефект стає неможливим.

Взагалі, вчення Тюрго  збігається із вченням фізіократів, але визначальними є такі ідеї:

• прибуток від капіталу поділяється на витрати для створення продуктів і прибуток на капітал (заробітна плата власника капіталу, підприємницький прибуток і земельна рента);
• обмін взаємовигідний обом товаровласникам, тому відбувається зрівнювання цінності благ, що обмінюються;
• сплата позичкового відсотка виправдовується втратою прибутку позикодавця при наданні позики;
• поточні ціни на ринку, на думку Тюрго, формуються з урахуванням попиту і пропозиції, як критерій, що відображає надлишок або нестачу капіталів.

Роль фізіократів полягає  в тому, що вони піддали нищівній критиці меркантилізм, принципи якого  у Франції мали велике практичне  застосування, перенесли центр теоретичних  досліджень, услід за П. Буагільбером, зі сфери обігу, де багатство тільки розподіляється, у сферу виробництва, де воно створюється, вперше проаналізували капітал, чистий продукт і розподіл доходів, поставили проблему продуктивної та непродуктивної праці, започаткували теорії відтворення і корисності. Цим вони заклали основи для подальшого наукового аналізу економічних явищ і процесів. Школа фізіократів створила першу в історії політичної економії систематизовану наукову концепцію, тобто економічне вчення.

Обмеженість економічного вчення фізіократів полягає у  помилковості його центральної ідеї про сільське господарство як єдиної сфери створення багатства. Такий підхід був зумовлений аграрним характером економіки Франції, певними традиціями вітчизняної політичної економії, зокрема поглядами П.Буагільбера, а також наслідками фінансової авантюри Джона Лоу. Звідси виникла низка сумнівних теоретичних положень і практичних висновків.

 

4. Економічний  розвиток та економічна думка  Київської Русі

 

Давнеруська держава  та особливості прояву феодальних відносин

 

Київська Русь як ранньофеодальна держава з центром у м. Києві виникла на рубежі VIII–IX ст. внаслідок об’єднання східнослов’янських племен. Київська Русь зробила величезний внесок у світову історію IX–ХІІІ ст.

З IX ст., після утворення  єдиної давньоруської держави, в  Київській Русі відбувається процес формування феодального класового суспільства. Державне управління зосередилося в руках класу великих землевласників – феодалів. Главою держави був Великий Князь Київський. Інші князі та великі бояри володіли окремими князівствами і містами.

В залежності від князів і великих бояр перебували дрібні бояри, дружинники, влада яких поширювалася на менші міста та села. Великим  землевласником Київської Русі згодом стало духовенство.

Феодальнозалежним населенням Київської Русі були холопи, рядовичі, закупи, смерди, церковні люди, вотчинні ремісники. Основні форми феодальної експлуатації: данина (продуктова і грошова ренти) та відробітки (“уроки”).

Основне місце в економіці  Київської Русі посідало сільське господарство, яке мало давні традиції та досягло порівняно високого рівня розвитку. Давньоруські землероби використову-вали різноманітні й досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, вузьколезе і широколезе рало, соху, борону, заступ, серп, косу. Сіяли жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес.

У районах Київської Русі застосовували різні системи землеробства. В лісостеповій зоні виникла й розвивалася парова система із двопільною або трипільною сівозмінами; в лісовій землеробство було підсічним. Значного розвитку досягло в Київській Русі скотарство. Важливими допоміжними галузями сільського господарства були мисливство і бортництво.

Населення, зайняте в  сільськогосподарському виробництві, відоме під назвою “смерди”.

Велике значення в  економічному розвитку Київської Русі належало ремісничому виробництву – металургія, обробка чорних і кольорових металів, виготовлення знарядь праці. Давньоруські майстри знали технологічні прийоми ювелірної справи, ливарство, філігрань, чернь, емаль. Значного розвитку в Київській Русі досягли будівельна справа, гончарство, зброярство, виробництво скла, обробка дерева, каменю, кістки, ткацтво, пошиття одягу та взуття.

Важливою галуззю економіки  вважалася торгівля. Осередками її були міста і великі села, які  називалися “погостами”.

У ІХ–Х ст. в Київській  Русі існувала так звана “дружинна” форма державності. Найвидатнішими політичними діячами цієї доби були київські князі Олег (882–912) та Ігор (912–944). Це був перший етап у розвитку державності на Русі.