Історія економіки та економічної думки

Криза рабовласницького господарства призвела до виникнення колонату (IV ст.) як специфічної форми  виробничих відносин між великими земельними власниками і безпосередніми виробниками – колонами. Ця форма відносин набула поширення в Римській імперії. Великі земельні володіння подрібнювались на невеликі земельні ділянки – парцели, які землевласники здавали в оренду колонам, поступово прикріплюючи їх до землі. Це був своєрідний перехід від рабовласницького до феодального способу господарювання.

Виникнення економічної  думки та її еволюція відбувалися  паралельно із становленням людського  соціуму й розвитком економіки. Однак минули десятки й сотні  тисяч років, перш ніж було сформульовано  закономірності господарського розвитку та виникла економічна наука.

Процес формування економічної  думки Стародавнього світу характеризується певними особливостями. У країнах  Стародавнього Сходу утворились рабовласницькі держави з деспотичною  царською владою, яка регламентувала господарське життя країни. Тому східна економічна думка була спрямована на організацію управління державним господарством. Основну увагу приділяли розвитку сільського господарства, яке ґрунтувалось на праці царських рабів, побудові загальнодержавних іригаційних систем, державним податкам і фінансам.

Перший, тривалий у часі, етап еволюції економічної думки  охоплює економічні ідеї мислителів Стародавнього світу та Середньовіччя. Якісними особливостями економічної  думки Стародавнього світу були її невіддільність від тогочасних політико–правових і релігійних уявлень, ідеалізація рабовласницької держави та захист переважно натурального господарства, морально-етичне засудження великої торгівлі та лихварства як чинників дестабілізації суспільного устрою.

Економічна думка стародавнього  світу

Перші спроби вивчення окремих  сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких і римських мислителів ( Ксенофонта, Аристотеля, Платона, Катона, Варрона, Колумелли), а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, землеробства, торгівлі, багатства, податків, грошей тощо.

Стародавній Єгипет. В Єгипті у IV тисячолітті до н. е. утворилася деспотична рабовласницька держава із бюрократичною ієрархією управління, яка вимагала цілої армії освічених чиновників, яких називали писцями. Писців готували у спеціальних школах — „школах писання”, які існували при центральних державних відомствах. Саме писці різних рангів складали біографії фараонів, вельмож і жерців, різного роду повчання, закони й посадові інструкції, з яких можна довідатися про тогочасні економічні відносини, організацію господарського життя й державного управління.

Однією з перших відомих  письмових пам’яток стало “Повчання гераклеопольського царя своєму синові” (XXII ст. до н. е.), автор якого від імені фараона дає рекомендації його спадкоємцеві з підвищення й ефективності функціонування чиновницького апарату управління, від злагодженої роботи якого залежить економічне процвітання держави та успіх царювання. Фараон має постійно турбуватися про своїх чиновників, заохочувати їх матеріально, підбирати не за походженням, а за здібностями.

У пам’ятці “Речення Іпусера” (XVIII ст. до н. е.) автор викладає погляди чиновництва на соціально-політичний переворот в Єгипті, який зруйнував традиційну систему державного управління і призвів до знищення податкових декларацій, документів судової палати. Бідні й “недостойні” захопили власність багатих і “достойних”, чиновників позбавили посад і привілеїв. Іпусер, який, вірогідно, був наближеним до фараона, докоряє йому за нездатність управляти державою і дає поради щодо відновлення сильної централізованої влади, щоб навести порядок у країні, розореній безвладдям, повернути посади писцям, відновити трудову повинність селян, а разом з тим — економічну, політичну і військову могутність Єгипту.

Месопотамія і  Палестина. На території Месопотамії у ХІХ–ХVІ ст. до н. е. існувала одна з наймогутніших держав того часу із столицею в легендарному Вавилоні — Старовавилонське царство, в якому вже була досить розвинена приватна власність, існували елементи товарно-грошових відносин. Проте великою проблемою стало розширення сфери боргового рабства, що позбавляло державу платників податків і воїнів, суттєво послаблюючи її. Впорядкувати соціально-економічні відносини у Вавилонії намагались укладачі збірника законів, який за іменем тодішнього царя Вавилонської держави було названо “Законами Хаммурапі” (XVIII ст. до н. е.). Ці закони, увіковічені клинопи-сом на камені, стали пам’яткою про першу в історії спробу управляти господарським життям на основі правових норм.

Зокрема, замах на приватну власність карався рабством або смертю, заборонялося продавати або відбирати за борги земельні наділи, боргове рабство обмежувалося трьома роками, суттєво знижувався лихварський процент (його рівень не міг перевищувати 20% грошима і 33% натурою) тощо.

Найважливішими джерелами  економічної думки Нововавилонського царства (626–539 рр. до н. е.) стали господарські та юридичні документи, судові протоколи і рішення, орендні контракти, купчі, векселі, накладні, бухгалтерські рахунки, ділові та приватні листи, що збереглися в руїнах стародавніх міст на клинописних глиняних табличках.

Ці пам’ятки свідчать про те, що у Вавилонії було створено розвинене сільське господарство з єдиною іригаційною системою, скасовано боргове рабство для вавилонян, існували розвинені відносини оренди землі, бурхливо розвивалося товарне виробництво з позикою грошей під заставу майна, що призвело до виникнення перших в історії банків — “ділових домів”. Водночас, незважаючи на достатньо широкий розмах товарно-грошових відносин, у вавилонському суспільстві ще не існувало монетної форми грошей, а в обігу було срібло, яке приймалося за вагою в сиклях і півсиклях (1 сикль дорівнював 8,4 г) навіть при дрібних угодах. У “ділових домах” вкладники одержували 13% річних на вкладений капітал у сріблі, а позичальники капіталу, як правило, сплачували 20% річних.

Стародавня  Індія. Найважливішим джерелом староіндій-ської економічної думки став трактат “Артхашастра”, написаний наприкінці IV ст. до н. е. радником правителя могутньої Гуптської держави (на півночі Індії), царя (раджі) Чандрагупти.

Основна економічна ідея трактату “Артхашастра” була в  тому, щоб показати основну роль держави в економіці.

Автор трактату Каутілья стверджував, що цар (раджа), який очолює державу, як намісник богів, покликаний забезпечити правильний напрям діяльності людей. Щоб виконувати свої функції, він повинен опанувати відповідні науки, основною з яких є політика, що вчить, як створюється, зберігається, примножується і розподіляється багатство. Від політики, яку обере цар, залежить розквіт або занепад країни. Кінцевою метою будь-якої політики є збагачення державної скарбниці за рахунок збільшення чисельності платників податків. “Сила держави залежить від її скарбниці”, – повчає Каутілья, тому результати діяльності кожного царського чиновника потрібно розглядати залежно від доходу, надходження якого до державної скарбниці він забезпечує.

Каутілья виклав свої погляди на роль державних фінансів і податків. Дохідну частину скарбниці, підкреслював він, мають формувати натуральні податки з населення, прибутки державних господарств і митні платежі. Він висловив геніальну для того часу ідею про необхідність дотримання активного державного бюджету (скарбниці) через зменшення витрат на регулювання товарних цін створенням державних товарних запасів.

Каутілья висунув ідею про трудову вартість і механізм утворення ринкової ціни. Він першим розглянув вплив конкуренції  на ціну. Внаслідок відхилення ринкової ціни від вартості під тиском конкуренції, індійський мислитель показує відмінність між ціною і вартістю. Каутілья рекомендував регламентувати прибуток торговця, обмеживши його рівнем 5% від ціни товару на місцевому ринку і 10% – від ціни завезеного товару. Надлишковий торговельний прибуток він радив обкладати величезними штрафами на користь царської скарбниці.

У трактаті “Артхашастра”  гроші розглядаються як засіб  існування, однак засуджується приватне нагромадження багатства в грошовій формі. Каутілья вважав грошовитих багатіїв скнарами, які мучать себе і слуг, а тому в певних випадках рекомендував конфіскацію їхніх грошових накопичень.

Цей трактат дає достатньо  повне уявлення про розвиток рабовласницького державного господарства, організацію праці та структуру продуктивних сил, а також про стан землеробства, кооперацію праці селян, єдину інтеграційну систему, подальший розвиток кастової системи в Індії.

Стародавній Китай. Центральною постаттю старокитай-ської економічної суспільної і філософської думки є Конфуцій.

У його поглядах на господарське життя привертає увагу обґрунтування  необхідності державного захисту добробуту  родової знаті всіх “вищестоящих”. На думку цього мислителя, праця  примножує багатство народу і  того, хто ним володіє. Конфуцій вважає природно виправданим існування різних форм власності: великої спільноти (колективної власності селянських общин), особистого володіння родової аристократії і неродовитих рабовласників. Пов’язуючи всі існуючі протиріччя імперії з особистою власністю, він все ж надає їй перевагу.

Держава, на думку Конфуція, повністю копіює сім’ю: керівник —  це “батько народу”, підлеглі —  “його діти”. Він виховує їх, слідкує за тим, щоб у них були одяг і їжа. У “сім’ї” в результаті вільних “дій” керівника рівномірніше розподіляється багатство, доходи і витрати збалансовані завдяки “власній” поміркованості.

Конфуцій твердить, що багатство правителя залежить від  багатства народу. Таким чином, відповідно до його вчення, “у народу буде достаток”, якщо вміло господарювати при регламентованих патріархальних відносинах. Порядок, достаток залежать від багатьох чинників, але особливу увагу серед них Конфуцій приділяє “мистецтву керувати народом”. “Керувати — це діяти правильно. Якщо зумієш правильно керувати, то хто ж посміє вчинити неправильно?” Вчення Конфуція націлене на забезпечення стабільності нового рабовласницького ладу, зміцнення авторитету держави, широке використання з цією метою традиційних форм і обрядів. Він закликав до зміцнення влади верховного керівника Китаю.

Економічні погляди  античного світу

Економічна думка  античного світу розвивалася, насамперед, у Греції, а також у Римі, де вона набула певних особливостей. Мислителі Стародавньої Греції зробили вагомий внесок у дослідження закономірностей розвитку античного способу виробництва, в розробку основ натурального господарства, елементів товарно-грошових відносин. Вони не лише давали рекомендації щодо раціонального ведення господарства, а й намагалися теоретично осмислити економічні процеси, що відбувалися в ту епоху.

Економічною основою  античного способу виробництва, який існував у формі полісного  господарства, була общинна, а потім  і приватна власність на землю, праця  вільних селян і ремісників із використанням праці рабів, які  перебували у приватній власності. У IV ст. до н. е. у Стародавній Греції намітилась криза полісного господарства, основною ознакою якої стало послаблення зв’язку між належністю до полісної громади і земельною власністю. Саме у період кризи полісного господарства старогрецька економічна думка досягла найвищого зльоту, найбільший внесок у яку належить науковим розвідкам Ксенофонта, Платона, Аристотеля. Ідеї цих видатних мислителів мали великий вплив на подальший розвиток світової економічної думки.

Ксенофонт – автор  трактату “Домострой”, один із перших в історії економічної думки всебічно вивчав проблему поділу праці в суспільстві. Він першим вказав на взаємозв’язок між поділом праці і ринком. Одним із перших Ксенофонт осмислив дві сторони будь-якого товару, виражені в його корисних якостях (споживна вартість) і здатності до обміну (мінова вартість). Як прибічник натурально-господарської концепції визнавав необхідність існування й корисність грошей, вказуючи на притаманні їм функції обігу і засобу нагромадження.

Думки Ксенофонта поділяв і Платон, які він виклав у трактатах “Держава” і “Закони”. У праці “Держава” високо оцінена роль аристократії у забезпеченні суспільних інтересів, оскільки саме цей стан включає у себе філософів і становить разом із воїнами (армією) апарат управління державою. У Платоновому проекті “ідеальної держави” ні філософи, ні армія навіть думати не могли про заняття, пов’язані з фізичною працею. Вони також мали бути не обтяженими ніякою власністю, оскільки саме вона, на думку мислителя, є джерелом суперечностей і розбіжностей в державі. У трактаті “Закони” ідеальному типу держави Платон протиставляє “негативний”. Основним двигуном поведінки людей в останньому є матеріальні турботи і стимули. Найголовнішою галуззю економіки Платон вважав землеробство.

Економічні погляди  Аристотель виклав у працях “Етика”, “Політика”, “Афінська політика”. Він вважав, що суспільство розвивається за природними законами, одним з  яких є універсальний закон панування  й підкорення. Із цих позицій Аристотель розглядав рабів як живе майно, що має приносити користь. Утворення держави він пояснював природним прагненням людей до спілкування. У його розумінні держава досягає найвищого розквіту за умов, коли її громадяни не мають надлишку багатства, але й не є бідними, тобто живуть “середнім життям”. Досліджуючи природу багатства і закономірності його нагромадження, Аристотель вводить поняття “економіка” і “хрематистика”. Економіка створює справжнє багатство, тобто сукупність життєвих благ, необхідних для громадян і держави. Хрематистика — це надмірне нагромадження багатства у грошовій формі, яке не має меж, а тому є протиприродним.

Аристотель розглядав  дві форми грошей — гроші як простий засіб обігу товарів  і як засіб обігу грошового  капіталу.

У ІІ–І ст. до н. е. в економіці  Стародавнього Риму, який став світовою імперією, відбувалися процеси переходу від дрібного виробництва до великих господарств рабовласницького типу – латифундій (землеробських господарств) і ергастерій (рабовласницьких ремісничих майстерень), в яких використовувалась як праця сотень рабів, так і наймана праця. Більшість із них працювала на ринок і залежала від попиту на товари.