Прискорений економічний розвиток ФРН в 50-60-ті роки ХХ століття і роль представників ордолібералізму в його здійсненні

У післявоєнний період теорія неолібералізму знайшла прихильників й отримала успішну практичну  реалізацію у Західній Німеччині. Лідер фрайбурзької школи В. Ойкен і його послідовники в університеті у 1948 р. почали випускати щорічник "Ордо", який відіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму. "Ордо" — узагальнююче поняття, яке означає "порядок" економічної системи, "природний устрій" вільного ринкового господарства, саме від нього німецька школа неолібералізму отримала назву ордолібералізму. Філософія ордолібералізму орієнтована на політичну культуру й етичні ідеали, характерні для середніх верств, а саме: повагу до власності, принципи змагальності у суспільному й економічному житті, готовність до ризику, дотримання громадянами моральних і правових норм, чесність, відданість професії, ощадливість, передбачливість, повагу до законів і державної влади – тобто усього набору загальнолюдських цінностей. неолібералізм ідеальний господарство ринковий

Теоретична платформа  неолібералів опирається на методологічні  підходи неокласичної економічної  теорії, а саме: на визнання принципів  економічної свободи, саморегульованої економіки та вільної конкуренції, сформульовані Адамом Смітом і застосовувані на початку ХХ ст. Альфредом Маршаллом, Джоном Б. Кларком і Леоном Вальрасом. Виходячи з цього, неолібералізм, перш за все, дотримується таких основних ідеалів класичного лібералізму, як:

- пріоритет приватної власності на засоби виробництва, індивідуальної свободи виробника та особистого інтересу людини;

- обстоювання природного, конкурентного, порядку розвитку  ринкової економіки;

- вільний характер  ціноутворення, руху робочої сили, капіталу і ресурсів;

- політика фритредерства  у зовнішній торгівлі;

- заперечення прямого  державного втручання у господарські  процеси.

Теоретикам неолібералізму ФРН належить ідея поєднання принципу «свободи ринку» і справедливого  розподілу за принципом «соціального вирівнювання». Вперше її концептуально виклав А. Мюллер-Армак в своїй книзі «Господарське управління і ринкове господарство» (1947), в якій також вперше використовував термін «соціальне ринкове господарство». Розробки в цьому напрямі були продовжені В. Репке, Л. Ерхардом, В. Ойкеном і ін. Причому про створення моделі «соціального ринкового господарства» як головне завдання економічної політики країни було заявлено самим канцлером ФРГ К.Аденауером в передмові до книги В. Репке чи «Правильна німецька економічна політика?» (1950).

По характеристиці В. Репке «соціальне ринкове господарство»  — це шлях до «економічного гуманізму». У своїй книзі «Гуманне суспільство» він писав, що цей тип господарства протиставляє колективізму персоналізм, концентрації влади — свободу, централізму — децентралізм, організації — мимовільність і так далі. У солідарності з думкою В. Репке, Л. Ерхард на з'їзді християнсько-демократичного союзу (ХДС) в 1957 р. затверджував про початок другого етапу у ФРН «соціального ринкового господарства». Небагато чим пізніше в одній зі своїх публікацій початку 60-х рр. Л. Ерхард підкреслював, що саме «вільне змагання є перш за все основним елементом соціального ринкового господарства». А на черговому партійному з'їзді ХДС в 1965 р. Л. Ерхард заявив про завершення у ФРН програми створення «соціального ринкового господарства», що перетворила цю країну на «оформлене суспільство».

Доктрина «сформованого  суспільства», на думку Л. Ерхарда  і його однодумців, — це пошук  кращого «природного економічного порядку», який можливо досягти через  створення «соціального ринкового  господарства». У ній категорично  заперечуються марксистські ідеї про п'ять форм (типах) суспільного устрою і виробничих стосунків і про антагонізм класів. Вона заснована на положенні В. Ойкена про те, що людському суспільству властиві тільки два типи економіки: «централізована керована» (тоталітаризм) і «цінова економіка» (по іншій термінології — «вільне, відкрите господарство»), а також на ідеї про поєднання цих типів економіки з переважанням ознак одного з них в конкретних історичних умовах.

Список використаної літератури

1. Голубович В.И. Экономическая история зарубежных стран. –   Минск, 1997.

2. Зарицкий Б. Секреты «Германского чуда» // «Новое время». – 1995. – № 14. – С. 18-19.

3. Корнійчук Л. Я., Татаренко Н. О. Історія економічних вчень: Підручник. – К.: КНЕУ, 2002. – 564 с.

4. Ломакин Д. Мировая экономика. – М.: ЮНИТИ, 1998. – 620с.

5. Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 2005. — 352 с.

6. Эффенберг Т., Заммер М. История Германии в Новейшее время //

Вопросы экономики. – 1997. – № 7. – С.65-80.