Прискорений економічний розвиток ФРН в 50-60-ті роки ХХ століття і роль представників ордолібералізму в його здійсненні

Після аграрної реформи 1947-1949 рр., що скоротила число юнкерських господарств, основна частина земельних угідь стала належати середнім і дрібним господарствам. В післявоєнний період частка зайнятих в сільському і лісовому господарстві систематично знижувалася: в  1950 р. тут було зайняте 21,6% економічно активного населення, в 1954 р. – 19,6, в 1960 р. – 13,8, а в 1970 р. – тільки 8,2%. Проте абсолютний розмір продукції сільського господарства за ці роки збільшувався. Висока інтенсивність даної галузі економіки забезпечувалася широкою механізацією і електрифікацією селянських господарств, застосуванням добрив і отрутохімікатів. До початку 70-х рр. по кількості тракторів і комбайнів на одиницю площі ФРН перевершувала будь-яку з країн Західної Європи. Одночасно росла продуктивність праці і врожайність в сільському господарстві. В цей період структура сільськогосподарського виробництва стала характеризуватися переважанням тваринництва, в основному м'ясомолочного напряму, продукція якого перевищила 70% вартості сільськогосподарської продукції. 
Після закінчення стадії відновлення економіки, приблизно з середини 50-х рр., у ФРН наступив підйом, що тривав більше 10 років. До початку 60-х рр. ФРН стає передовою країною Західної Європи, виявившися на другому місці після США за рівнем промислового виробництва і обсягом експорту. Вона стала одним з головних засновників Європейського об'єднання вугілля і сталі, стояла біля витоків європейської економічної інтеграції. На її частку в цей час доводилося більше 60 % видобутку вугілля, близько половини виробництва сталі, близько 40 % експорту і 35 % імпорту "Загального ринку".

Основними чинниками, під впливом  яких формувалося і розвивалося народне господарство ФРН в 60-і рр., з'явилися швидкий розвиток науково-технічного прогресу, посилення орієнтації на зовнішній ринок і збільшення державно-монополістичного капіталу.

Розвиток науково-технічного прогресу у ФРН проходив в дещо своєрідних умовах. Його особливість полягала в тому, що головною базою для упровадження нової техніки в промисловість країни в перший період були не власні наукові дослідження і розробки, а іноземні патенти і ліцензії. Їх було вигіднішим імпортувати, ніж затрачувати великі суми на повторення вже створених передових технологій. Засоби, які неминуче б були витрачені на власні наукові дослідження, прямували у вигляді капіталовкладень на розширення і оновлення основних фондів народного господарства, що також прискорило загальне економічне зростання.

Науково-технічний прогрес  перетворився на вирішальний чинник економічного зростання країни. Він  зумовив значну перебудову матеріальної бази всього народного господарства. Зміни в структурі промисловості  ФРН виразилися в зменшенні більш ніж удвічі частки добувної промисловості, в першу чергу за рахунок кам'яновугільної, що пов'язано з падінням ролі вугілля як джерела палива. Зменшилася частка галузей "легкої промисловості, таких як текстильна і взуттєва. 
У свою чергу почався швидкий розвиток галузей експортної орієнтації, у виробничій програмі яких велике значення займають нові види товарів і галузі військової спрямованості: хімічна, нафтопереробна, автомобільна, електротехнічна (особливо електронна), авіаційна, ракетно-космічна, атомна.

Важливим чинником, що зробив вплив на економічний розвиток ФРН в 60-і рр., була зовнішня торгівля. До 1970 р. за експортом готової продукції  ФРН вийшла на перше місце, відтіснивши  США. Великий вплив на розвиток економіки  ФРН надало утворення "Загального ринку". Зняття деяких митних бар'єрів між державами, полегшення в пересуванні капіталів, робочої сили і товарів, посилення кооперації і відповідно спеціалізації між промисловими підприємствами країн "Загального ринку" сприяли розширенню зовнішньоторговельних зв'язків і тим самим прискоренню економічного зростання ФРН. До початку 70-х рр. на частку країн ЄЕС доводилося 47% експорту і 53% імпорту ФРН. Важливим чинником економічного зростання стала політика державного регулювання економіки. Уповільнення темпів економічного зростання на початку 60-х рр. викликало необхідність більш активного втручання держави в процес економічного розвитку. Від звичайних заходів економічної політики (фінансової, кредитної і податкової) держава перейшла до практики складання загальних народногосподарських, галузевих і регіональних планів, які передбачали витрати на військові потреби, наукові дослідження, освіту, транспортні проблеми, контроль над цінами і т.д.

Таким чином, в економічному розвитку ФРН в післявоєнний час  можна виділити два періоди. Перший – 50-і рр., коли ФРН, відновивши народне господарство від руйнівних наслідків війни, закріпилася в світовій капіталістичній економіці на другому місці після США. Другий – 60-і рр., коли позначилася інша тенденція розвитку – з коливаннями темпів зростання, що привело до зменшення частки ФРН в промисловому виробництві країн Заходу. До 1970 р. вона була відсунута Японією на третє місце в світовому промисловому виробництві. Проте в цілому поєднання різних чинників, внутрішніх і зовнішніх, створювало сприятливу основу для збереження високих темпів і в подальший період. 

4. Суть неолібералізму

Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставляться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Разом з тим неоліберали, на відміну від своїх попередників-неокласиків, певною мірою модифікують методологічні засади ліберальної концепції.

По-перше, вони оцінюють процеси господарського життя з макроекономічних позицій, не обмежуючись мікроекономічним рівнем аналізу. Макроекономічна спрямованість неолібералізму пояснюється зокрема тим, що як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки він виник майже одночасно з кейнсіанством, синтезувавши ідеї неокласики та традиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інституційного напрямів.

По-друге, на відміну від  авторів неокласичних теорій економічного зростання, що зосереджували увагу  на дослідженні кількісних залежностей процесу відтворення, неоліберали намагалися вивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою умовою для автоматичного встановлення фундаментальних кількісних пропорцій суспільного відтворення.

По-третє, для представників  неолібералізму використання граничних  величин не є провідним методологічним інструментом, а для деяких шкіл (наприклад, німецької) не має самостійного значення, а лише визнається поширеним  теоретичним прийомом неокласичної теорії.

По-четверте, неолібералізм  відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням  можливості коригування державою ринкового  ладу і навіть активного формоутворюючого впливу держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об'єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 р., використавши термін "ліберальний інтервенціонізм", під яким розумів державне "втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку". Лібералізація економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур — основоположні принципи нового економічного лібералізму.

Аналіз теорій, що були сформульовані неолібералами, треба починати з визначення відмітних засадничих ознак цих теорій.

Такою ознакою, є передовсім те, що неоліберали заперечують втручання держави в економічні механізми саморегулювання. Вони вважають, що роль держави полягає у створенні умов для вільної дії цих механізмів, в їхній охороні, а також в участі в перерозподілі суспільних доходів. Але найважливішою з ознак неолібералізму є те, що прихильники цієї течії, виходячи за межі неокласицизму, уважають за можливе свідомо, спираючись на цивілізаційні особливості розвитку суспільств, створювати умови, які забезпечать моделювання бажаного економічного і соціального ладу, тобто вони вбачають завдання економічної науки в моделюванні раціональної економічної та соціальної політики держави.

Слід іще раз акцентувати увагу на тому, що саме неоліберали фактично використовують подвійну методологію: для формулювання основ економічного ладу користуються неокласичним методом, але, водночас, уважаючи, що суспільне середовище суттєво впливає на взаємовідносини між економічною і соціальною сферою, застосовують історичний метод для визначення конкретних форм цих взаємовідносин.

5. Роль представників німецького неолібералізму в створенні «соціального ринкового господарства»: В.Ойкен, Л.Ерхард, А.Мюллер-Армак

У теорії та практиці неолібералізму провідне місце посідає німецький неолібералізм. У тому зв´язку неолібералізм у ФРН заслуговує на особливу увагу для повного втілення цього напряму як в теорії, так і на практиці. Німецька школа неолібералізму виявилась через те особливо впливовою. Сам термін "неолібералізм" уже в повоєнний період став вживатися переважно для позначення західнонімецького різновиду напряму. Тут, починаючи з 1948 р., ці ідеї набули статусу державної доктрини уряду Аденауера-Ергарда. Провідні німецькі теоретики неолібералізму В. Репке, О. Рюстов та інші очолили критику будь-якого вияву монополізму заради свободи та гуманізму. В. Еукен та його наступники у Фрайбурзькому університеті з того ж 1948 р. почали випускати щорічник "Ordo", який відіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму всіх країн. Саме слово "Ordo", обране В. Еукеном, перетворилось на збірне поняття, що символізує "природний лад... вільного ринкового господарства". Західнонімецька доктрина неолібералізму під впливом "школи Еукена" стала навіть називатися ордолібералізмом. "Ordo" – девіз, програма, життєве повітря неолібералів, які хочуть присвятити своє життя меті соціального ладу, в якому "всі люди будуть щасливі".

Характерною рисою німецького ордолібералізму є те, що він звертає  особливу увагу на загальні інституціональні умови, у котрих здійснюється господарська діяльність, і прагне знайти оптимальний варіант таких умов. При цьому під загальними інституціональними умовами, тобто порядком, розуміються правила і норми, що обмежують індивідуальну економічну діяльність. У той час як традиційний лібералізм виходить із того, що вільне ринкове господарство формується саме собою в процесі вільної конкуренції, прихильники ордолібералізму скептично відносяться до такого механізму еволюції і добору. При цьому вони посилаються на досвід економіки Німеччини періоду між двома світовими війнами, коли вона страждала від картелів, злиття фірм, угоди про ціни, різних державних мір, спрямованих проти конкуренції. Тому під сильною державою тут розуміється держава, здатна протистояти впливу об'єднань і організацій і їхніх прагнень.

Німеччина в період між  двома світовими війнами безпосередньо  зіткнулася з гострими соціальними  наслідками саморуйнування ринкового  господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з виникненням, розвитком  і цілковитим крахом центрально-керованої примусової економіки. Після Другої світової війни у переможеній і розколотій на західну і східну зони країні в руїнах перебували міста, де переважна частина промислових об'єктів була зруйнована бомбардуваннями.

Саме в результаті перегляду ортодоксальних ліберальних позицій у 30-ті роки XX ст. виникли різні теоретичні школи економічного неолібералізму, який багато в чому є підсумком тривалої ідейної полеміки навколо проблем, породжених системою природного порядку і послідовним державним втручанням в економіку.

Вирішення цих завдань  узяли на себе німецькі неоліберали, які в період між двома світовими  війнами безпосередньо зіткнулися з гострими соціальними наслідками саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з виникненням, розвитком і цілковитим крахом централізовано керованої примусової економіки. У Німеччині на початку 30-х років було як мінімум три групи неолібералів, кожна з яких зробила помітний внесок у з’ясування можливості антитоталітарної і соціальної еволюції системи вільного підприємництва, в теорію і практику соціального ринкового господарства. Його формуванню посприяло існування у Німеччині трьох груп неолібералів, кожна з яких зробила помітний внесок у з¢ясування можливості антитоталітарної й соціальної еволюції системи вільного підприємництва в теорію та практику соціального ринкового господарства.

Органічно засвоївши  й розвинувши найважливіші положення  німецького історичного напряму, в  межах якого розроблялися класифікації національних господарств, В.Ойкен зайнявся визначенням стадій історичного й економічного розвитку, трактуванням економічної системи та її основоположних принципів.

Група німецьких економістів, представлена А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом та їхніми учнями, розробила концепцію соціального ринкового господарства.

У генезисі німецького неолібералізму виразно проявилася тенденція до створення систематизованої теорії трансформації тоталітарного ладу з центрально-керованою економікою в демократичний лад на основі вільного ринкового господарства з  подальшою його орієнтацією на вирішення соціальних завдань. Було розроблено прагматичну й ідеологічно привабливу концепцію соціального ринкового господарства, позбавлену хиб класичної ліберальної моделі, з надійними соціальними й антимонопольними стабілізаторами. Методологічною основою та найважливішими елементами концепції соціального ринкового господарства стали теорія й політика ладу В. Репке-А. Рюстова, ідеальні типи господарства та принципи економічної політики В. Ойкена, ідейні настанови та комплекс конкретних економіко-політичних заходів щодо адаптації ринкової економіки до вирішення соціальних проблем А. Мюллера-Армака-Л. Ерхарда.