Особливості галузевої структури України та напрями її удосконалення

    Електроенергетика є базовою галуззю ПЕК України, яка забезпечує потреби країни в електроенергії і частково в теплі, а ефективність її функціонування та розвитку в значній мірі визначає конкурентоспроможність вітчизняної економіки, можливість її сталого зростання, якість і рівень життя громадян України. Виробництво електричної енергії в Україні здійснюється на електростанціях трьох типів – теплових, атомних та гідравлічних, в тому числі гідроакумулюючих.

Структура виробництва електричної енергії  в 2010 р. виглядатиме так:

атомні  електростанції (48,1 %);

теплоелектростанції (у тому числі теплоелектроцентралі та блок-станції 45,9 %);

гідроелектростанції та гідроакомулюючі  електростанції (5,9 %) [5, с. 13].

На сьогодні основу електроенергетичного комплексу України складає Об’єднана енергетична система (ОЕС), яка об’єднує 8 регіональних електроенергетичних систем – Дніпровську, Донбаську, Західну, Кримську, Південну, Південно-Західну, Північну і Центральну, пов’язаних між собою системоутворюючими та міждержавними високовольтними лініями електропередач. Слід зазначити, що завдяки функціонуванню Об’єднаної енергетичної системи реалізуються масштабні завдання економічного розвитку країни: здійснюється централізоване енергозабезпечення національної економіки, бюджетного сектору та населення країни, регулюються міжрегіональні та міждержавні перетоки та експортно-імпортні поставки електроенергії .

Об’єднана енергетична система  України – сукупність електростанцій, електричних і теплових мереж, інших  об’єктів електроенергетики, які об’єднані  спільним режимом виробництва, передачі та розподілу електричної і теплової енергії при централізованому управлінні цим режимом .

Існуючи проблеми ПЕК :

- моральний та фізичний знос  основних фондів (близько 80 % основних  фондів ТЕС і60 % - енергорозподільчих  компаній повністю зношені) внаслідок  брака державних коштів та  непривабливості галузі для приватних  інвестицій; низька ефективність  виробництва й передачі електроенергії .

– критичний фінансово-економічний  стан теплових генеруючих компаній і  енергорозпо-дільчих компаній, велика заборгованість .

Причин такого стану електроенергетичної  галузі декілька:

– непрозорість і непослідовність  регуляторної політики;

– численні викривлення у галузі ціно- і тарифоутворення на ринку  електроенергії

Ці викривлення не створюють  правильних економічних стимулів як для виробників, так і для споживачів до підвищення енергетичної ефективності; \

– відсутність конкурентного ринку  вугілля для теплової енергетики

– низька ефективність управління активами, що перебувають у державній власності.

Нафтогазова галузь – галузь економіки України, яка разом з іншими галузями забезпечує пошук, розвідку та розробку родовищ нафти і газу, транспортування, переробку, зберігання і реалізацію нафти, газу та продуктів їх переробки .

Україна є однією із найстаріших нафтодобувних  держав світу. Видобуток нафти з  її надр провадиться вже понад 100 років. На території України існують  три нафтогазові регіони: Карпатський (Західний), Дніпровсько-Донецький (Східний) та Причорноморсько – Кримський (Південний), в яких відкрито 336 родовищ  нафти і газу. З них 201 родовище перебуває у промисловій та дослідно-промисловій  експлуатації, на решті тривають геологорозвідувальні роботи, облаштування свердловин і  родовищ, підготовка до промислової  експлуатації .

   Основою нафтотранспортної системи  України є магістральні нафтопроводи: "Придніпровський" (на сході  країни) і "Дружба" (на заході), які в 2001 р. з’єднав нафтопровід  Одеса-Броди. Придніпровський нафтопровід  забезпечує сировиною Лисичанський, Кременчуцький, Херсонський та  Одеський нафтопереробні заводи. По нафтопроводу "Дружба" поставляється  російська нафта в країни Центральної  та Східної Європи і на нафтопереробні  заводи західних регіонів України  -Дрогобицький та Надвірнянський .

Діюча система магістральних нафтопроводів  знаходиться в експлуатації протягом 20-40 років. За час експлуатації частина  магістральних нафтопроводів і  технологічного обладнання (до 70 %) вичерпали  свій ресурс, фізично та морально застарілі, а тому потребують значних коштів для їх модернізації та реконструкції .

Основою газової галузі України є Єдина газотранспортна система України, що являє собою сукупність функціонально пов’язаних між собою підприємств з виробництва, передачі та постачання природного газу .

Українська  газотранспортна система друга  за розмірами в Європі після Російської Федерації. Вона включає 37,6 тис.км газопроводів різного призначення та продуктивності; 73 компресорних станцій із 110 компресорними  цехами; 1607 газорозподільних станцій; 13 підземних сховищ газу (сумарний об’єм  понад 32 млрд. м ). Річна пропускна  здатність газотранспортної системи  складає 287,7 млрд. м на вході та майже 176,2 млрд. м на виході, у тому числі 140,2 млрд. м до країн Західної, Центральної  та Східної Європи .

   Підземні сховища газу об’єднані  у чотири комплекси: Західноукраїнський (Прикарпатський), Київський, Донецький  і Південноукраїнський. Вони є  своєрідним газовим акумулятором  та демпфером коливань надходження  палива і безперебійного його  транспортування до європейських  споживачів. Максимальний добовий  відбір газу з підземних сховищ  при повному заповненні може  скласти 240 млн. м3, що забезпечує  безперебійне постачання газу  на внутрішній ринок, а також  транзит російського газу в  Європу .

Головними напрямками державної політики в  нафтогазовій галузі є:

Збільшення видобування нафти  та природного газу і прискорене освоєння нових родовищ, перш за все в Чорному  та Азовським морях та освоєння нових  технологій видобутку, що дасть змогу  ефективніше використовувати розвідні запаси.

Вугільна промисловість в Україні – базова галузь господарства, що здійснює розвідування й видобування кам’яного та бурого вугілля. Видобуток кам’яного вугілля розпочався в Україні у 2 пол. XVIII ст., але він набрав розмаху тільки у 1870-х роках. Основний вугільний басейн України – Донецький. Значна частина вугілля залягає у Львівсько-Волинському кам’яновугільному та Дніпровському буровугільному басейнах. Освоюються нові вугільні райони – Західний Донбас (Дніпропетровська область) і Південний Донбас (між Донецьком і Маріуполем).

Вугільна  галузь України – могутній багатофункціональний виробничий комплекс із значними обсягами виробництва і послуг, багатогранним  характером діяльності, складними внутрішніми  та зовнішніми зв’язками, специфічними умовами роботи як підприємств, так  і трудящих.

Вугільна  промисловість України поставляє  свою продукцію для потреб електроенергетики (майже 38 % від загального обсягу поставок), коксохімії (22 %), населення (11%), комунально-побутових (3%) та інших споживачів (26%).

Галузь є складним виробничо-технічним  комплексом, що складається з кількох  підгалузей. У її складі діють близько 250 шахт і 6 розрізів, близько 60 збагачувальних фабрик, 3 шахтобудівні комбінати, 17 заводів  вугільного машинобудування, 19 державних  холдингових компаній, 20 галузевих  інститутів, гірничорятувальна служба, державна компанія "Укрвуглереструктуризація" по закриттю шахт і розрізів, державне підприємство "Луганськвуглебудреструктуризація", спеціалізовані об’єднання і виробництва  з ремонту, налагодження й обслуговування ремонтно-шахтного устаткування, розв’язання  екологічних проблем, геологічної  розвідки, залізничного та автомобільного транспорту торгівлі, об’єкти соціальної сфери тощо

 Для України, національна  економіка якої залежить від  забезпеченості паливно-енергетичними  ресурсами, питання енергозбереження  та раціонального використання  палива та енергії є одним  з основних у діяльності підприємств  та організацій. Тому постійна  увага науковців і господарників  має бути спрямованою на розкриття  та залучення потенціалу енергозбереження. Це може дати змогу впорядкувати  не лише енергетику, а й всю  економіку в цілому, досягти конкурентоспроможності  вітчизняного товаровиробника як  на зовнішньому, так і на  внутрішньому ринках, що неможливо  за існуючих питомих енерговитратах українських виробництв, які перевищують відповідні показники в розвинених країнах в 6-8 разів. Таким чином, енергозбереження стало проблемою національної безпеки України і подальшого розвитку її економіки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Удосконалення галузевої структури промисловості України

3.1. Необхідність та напрями вдосконалення  галузевої структури промисловості  України

Рівень розвитку промисловості  і характер її розміщення в країні не відповідають сучасним вимогам. Це стосується в першу чергу організації  виробництва і його технічного оснащення. Дуже високий рівень морального і  фізичного спрацювання промислового обладнання. Надто велика частка застарілого  і спрацьованого обладнання; наприклад, на деяких підприємствах чорної металургії до 90 %. За таких умов Україні потрібна структурна перебудова промисловості  в напрямі зменшення частки матеріало- і енергомістних галузей. Натомість  необхідно стимулювати розвиток трудомістких сучасних галузей промисловості.

Основні проблеми розвитку сучасної промисловості нашої країни зумовлені  її кризовим станом, який став наслідком  не проведення радикальних економічних  реформ.

Якість продукції, що випускається, неконкурентоспроможна не лише на зовнішньому, а й на внутрішньому ринках.

Для структури промисловості України  характерні: переважання важкої індустрії, недостатній розвиток галузей і  виробництва товарів народного  споживання. Проте переважна орієнтація на розвиток важкої індустрії в Україні  деформувала структуру всієї  економіки, тому в перспективі потрібні рішучі структурні зміни на користь  прискореного розвитку виробництва  товарів народного споживання.

Значні  проблеми і в розміщенні та територіальній організації промислового виробництва. Вони зумовлені нерівномірністю  розвитку промисловості, нераціональним розміщенням багатьох підприємств, їх територіальною несумісністю, неефективною системою виробничо-територіальних зв'язків.

       Українська економіка  є однією з найбільш енергоємних  у світі: на виробництво одиниці  ВВП витрачається у 3-5 разів  більше енергії, ніж у країнах  Східної Європи. Це зумовлює зростання  навантаження на державний бюджет  за рахунок необхідності субсидування  закупівлі енергоресурсів, у тому  числі газу, збільшення забруднення  довкілля й створює проблеми  для конкурентоспромож-ності економіки  в майбутньому.

                     Вирішення цих проблем можливе,  як показує світовий досвід, лише  шляхом радикальних економічних  реформ і, які будуть стимулювати  розвиток трудомістких галузей  промисловості, впровадження нових  передових технологій і технічне  переоснащення промислового виробництва  країни.

  Одним з найважливіших шляхів  підвищення ефективності виробництва  в країні є розумна територіальна  організація промислового виробництва.  Вона передбачає науково обґрунтоване  розміщення взаємозв'язаних окремих  галузей і виробництв на території  країни, ліквідацію великої нерівномірності  в розвитку промисловості, формування  оптимальних територіально-виробничих  комплексів, промислових районів,  вузлів і центрів.

      Велике значення  має структурна перебудова промислового  виробництва. Значно більше уваги  необхідно приділяти розвитку  тих його галузей, які переробляють  сільськогосподарську продукцію,  забезпечують агропромисловий комплекс  всім необхідним.

Не є раціональним і практично  повне викорінення легкої промисловості, яка нещодавно була однією з провідних  у структурі промислового виробництва  країни.

    Першочергове значення  має відігравати підвищення конкурентоспроможності  української економіки на базі  інноваційної моделі її розвитку, достатнього і стабільного законодавчого  забезпечення, утвердження бази  ринкових перетворень, сприятливого  інвестиційного та підприємницького клімату, відкритості та прискореної інтеграції у світовий економічний простір. Важливою запорукою успіху у цій справі є надійне та ефективне енергозабезпечення суспільного виробництва та населення .

      Функціонування та  удосконалення народногосподарського  комплексу України пов'язані з  раціональним використанням природних,  матеріальних і трудових ресурсів, забезпеченням відповідних пропорцій  у межах галузей, регіонів, всього  народного господарства, переведенням  економіки на інтенсивний шлях  розвитку, підвищенням суспільного  виробництва, охороною навколишнього  середовища.