Автор работы: Пользователь скрыл имя, 03 Января 2014 в 23:08, курсовая работа
Інноваційна система України переживає не найкращі часи свого становлення та розвитку, що пов'язано насамперед з політичними подіями та постійними процесами перерозподілу влади на рівні Кабінету Міністрів України. Постійний перерозподіл сфер впливу як міністерствами, відомствами, так і їх керівними особами, унеможливлює створити цю систему як систему організаційно-економічного та інформаційного забезпечення розвитку інноваційних процесів на рівні держави, а тим паче – дати змогу цій системі розвиватися, поширюватися і ефективно працювати на ринок України.
Метою дослідження є розробка теоретичні і практичних рекомендацій щодо інноваційного розвитку економіки країни.
ВСТУП…………………………………………...………………………….3
РОЗДІЛ 1. Теоретичні аспекти інноваційного розвитку економіки….…6
1.1. Поняття інновацій, їх вплив на економічну систему….…………….6
1.2. Характеристика інноваційний розвиток економіки ……………….12
1.3. Інструменти інноваційного розвитку регіону: зарубіжний та вітчизняний досвід застосування ………………………………………………18
РОЗДІЛ 2. Аналіз інноваційного розвитку економіки України……….30
2.1 Дослідження інновацій на національному ринку ………………….30
2.2 Проблеми інноваційного розвитку економіки України…………....36
РОЗДІЛ 3Перспективи розвитку інновацій в економіці України….….44
3.1. Шляхи покращення інноваційного розвитку в економіці…...…….44
ВИСНОВКИ……………………………………………………………….48
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………..51
ДОДАТКИ………………………………………………………………..55
- розкладання стратегічних
пріоритетів інноваційного
- прогнозування економічних
та соціальних результатів від
реалізації запланованих
- визначення ресурсів, які необхідні для інвестування в інноваційну сферу регіону з різних джерел – з державного, комунального бюджетів, венчурних фондів чи інших джерел;
- досягнення консенсусу
між суб’єктами регіональної
інноваційної системи,
- інформування громадськості
про плани, заходи та їх
На сьогодні найбільш складним
завданням серед зазначених є
технологізація досягнення цілей, розкладання
пріоритетів інноваційного
Інноваційний розвиток регіону потребує інноваційних підходів до його забезпечення, що обумовлює трансформації і в самій регіональній системі.
Управлінські структури мають бути здатними успішно вирішувати різноманітні проблеми та протиріччя, що виникають при переході від наявної до бажаної моделі розвитку, тому необхідно сформувати таку команду управління, яка була б сприятливою для дотримання та розвитку ознак її інноваційності [4, с. 12, 24]. Проте, як доводить у своїй роботі російський учений М.Казаков [3], невід’ємною складовою інноваційного розвитку є лідерство. Зокрема, в роботі цього науковця відзначається, що керівництво як специфічне заломлення феномена лідерства в процесі управління має пряме відношення до персональних і технологічних умінь, здібностей, впливу, хоча може і не бути центром неформальної інтеграції. Здатність сучасних організацій до інновацій залежить насамперед від наявності таких правил гри, які заохочують кооперацію, конструктивну і новаторську діяльність замість того щоб прагнути до збереження рівноваги, гармонії і консервації існуючих відносин [3, с. 14].
Характерними рисами вітчизняної
системи регіонального
Виходячи з вищевикладеного можна зробити наступні висновки.
1. Об’єктивно зумовленою
є необхідність
2. На сучасному етапі
одними із пріоритетних
3. Зарубіжний досвід свідчить
про екслюзивність стратегій
інноваційного розвитку
4. Шлях інноваційного
розвитку регіонів обумовлює
необхідність проведення
5. Для забезпечення
Оскільки інноваційний розвиток
регіонів визначається насамперед відповідною
державною політикою, подальші розвідки
у цьому напрямі мають
РОЗДІЛ 2. Аналіз інноваційного розвитку економіки України
2.1 Дослідження
інновацій на національному
У світі зберігається значний інтерес до розвитку національних економік
на інноваційній основі як вагомої запоруки підвищення їхньої конкурентоспроможності і зростання рівня добробуту населення. Чудово усвідомлюючи це, по-перше, на державному та місцевому рівнях приймаються численні нормативно-правові акти й програми, спрямовані на інноваційний розвиток різних галузей та сфер діяльності; по-друге, науковці активно розробляють як власне інновації, так і рекомендації щодо їх вдалого впровадження та ефективного використання; по-третє, власники підприємств запроваджують окремі технічні, технологічні та організаційні інновації.
При цьому недостатньо
оптимістичними виглядають дані Держкомстату
України про інноваційну
Отже, попри окремі здобутки
у цій царині (передусім, відкриття
сучасного
Визнаючи безперечні досягнення вищенаведених науковців, слід наголосити на необхідності конкретизації підходів до активізації інноваційного оновлення національної економіки, а також зниження його негативного впливу на учасників цього процесу.
Залежно від інноваційної політики, яку провадить держава, Т. Захарова виділила «три групи країн:
1) країни, орієнтовані на
лідерство в науці, реалізацію
великих цільових проектів, що
охоплюють всі стадії
2) країни, що створюють сприятливий інноваційний клімат для покращення умов ведення бізнесу та здійснення економічної діяльності (Німеччина, Швеція, Швейцарія);
3) країни, які стимулюють
нововведення шляхом розвитку
інноваційної структури та
Щодо України, то за часів СРСР вона більшою мірою належала до першої групи країн (передусім, завдяки потужному розвитку підприємств ВПК), оскільки забезпечували розробку та впровадження глобальних новацій; натомість нині вона не належить до жодної з них через таке: занепад матеріально-технічної бази та збідніння кадрового потенціалу вітчизняних науково-дослідних установ; відсутність можливості та/чи небажання більшості власників підприємств впроваджувати інновації; поширення переважно локальних новацій, від частини з яких відмовляються чи уже відмовилися розвинені країни світу; лише поодинокі випадки успішної реалізації інноваційних проектів світового рівня у авіа-, ракето- та машинобудуванні; велика частка виробництв третього та четвертого технологічного укладу; сировинна експортна спеціалізація; домінування високотехнологічного імпорту тощо.
У наявній невтішній ситуації не слід шукати «цапа відбувала» (хоча фактично більш-менш винні усі), а кожний має усвідомити міру своєї відповідальності. Водночас, не варто впадати у розпач, оскільки ситуація не є безнадійною, а для її покращання необхідне об'єднання зусиль усіх зацікавлених осіб під час розробки та реалізації пропозицій, спрямованих на створення сприятливих умов для інноваційного розвитку національної економіки.
Зацікавленими особами у даному випадку є держава, бізнес, населення та науковці. Кожний з них зіткнувся із низкою викликів, чимало з яких так і залишились нездоланними перепонами, які, зрештою, і обумовили наявну ситуацію, а тому потребують детальнішого розгляду.
Перший виклик пов'язаний з проголошенням незалежності України. Замість використання успадкованого від СРСР потужного наукового та виробничого потенціалу для розвитку національної економіки, представники влади і бізнесу розпочали боротьбу за посади, сфери впливу і права власності на засоби виробництва. Результат нам відомий: глибокий економічний спад, гіперінфляція, масова зовнішня трудова міграція, зубожіння населення та інші негаразди, на тлі яких скорочення бюджетного фінансування проведення науково-дослідних робіт, «відтік мізків» і переважно деградуючий тип відтворення ресурсного потенціалу більшості підприємств виглядали «другорядними» проблемами. За таких умов інноваційний розвиток національної економіки зводився до декларативних програм, оскільки ні держава, ні нові власники не мали можливості фінансувати розробку та впровадження інновацій.
Другим викликом стали роздержавлення і приватизація. Під гаслом «пошуку кращого господаря» були спочатку акціоновані та доведені до занепаду, а потім з численними порушеннями чинного законодавства у цій сфері і фактично за безцінь куплені більшість крупних підприємств. За умови недостатньої легітимності набуття прав власності, їх захист став проблематичним, а відтак втрачено мотивацію до запровадження практично будь-яких інновацій, оскільки покращення ситуації на підприємстві робить його привабливішим не стільки для інвесторів, скільки для «зацікавлених» осіб (підтвердженням цьому є статистика рейдерських атак, «дружніх» злиттів і поглинань). Тому не дивно, що власники зосередили основну увагу не на розвиткові підприємств, а на збереженні їх підконтрольності та використанні (доволі часто, хижацькому) наявного потенціал; держава – обрала роль «пасивного спостерігача», що обумовлено формуванням капіталів провладними олігархами; населення та науковці – опинилися «заручниками» цих процесів, оскільки у повній мірі відчули на собі прояви професійного відторгнення, зменшення доходів та інших негараздів. Відтак, незавершеність перерозподілу капіталів є чинником стримування інноваційного розвитку національної економіки.
Третім викликом є зростання суспільних потреб. Нерозвиненість сфери послуг й критичний стан значної частини промислових підприємств у поєднанні з незахищеністю прав власників і поширенням «презумпції безкарності» серед певного кола осіб погіршує інвестиційний клімат, а відтак – стримує притік не лише інвестицій, а й інновацій. Міжгалузева асиметрія і технологічна відсталість значної частини виробництв, на тлі поглиблення розшарування населення за рівнем їхнього добробуту, загострили проблему насичення внутрішнього ринку якісною та доступною вітчизняною продукцією. Наявний дефіцит було компенсовано за рахунок імпорту, тим самим нанесено нищівного удару по передусім високотехнологічним галузям і сферам діяльності національної економіки, а з тим – знижено і без того невисокий інтерес бізнесу до співпраці з науковими установами. Водночас населення намагалося задовольнити усе зростаючі потреби завдяки невиправдано активному використанню споживчих кредитів на придбання імпортних товарів. При цьому держава встановлюючи «правила гри» та контролюючи їх дотримання, по-перше, намагалася вирішити переважно поточні, відкладаючи «на потім» стратегічні проблеми; по-друге, сприяла імпорту інноваційної продукції, а не її розробці та налагодженню виробництва на теренах країни.
Четвертим викликом є вільних рух робочої сили. Відсутність належного матеріального та морального стимулювання, у поєднанні хоча і з непевними, але все ж привабливими перспективами, спонукало чимале число фахівців докорінним чином змінити місце та сферу трудової діяльності. Водночас слід відзначити, що усі вони відіграють різну роль у забезпеченні інноваційного розвитку національної економіки: переважна більшість (не принижуючи значущість кожної особи) є «виконавцями», а тому набуття ними статусу підприємця чи трудового мігранта істотним чином не вплинуло на цей процес; натомість провідні науковці та фахівці-практики як «ключові гравці» визначають вектор та амплітуду такого розвитку, а тому дуже прикро, що їхній інтелектуальний потенціал гідно оцінили не в Україні, а в Ізраїлі, Німеччині, США та інших країнах світу.