Вчення меркантилістів про державні фінанси

     Зрілий  меркантилізм дістав назву комерційної, або мануфактурної, системи. Економічне вчення пізнього меркантилізму відбивало процеси первісного нагромадження капіталу та переростання торгового капіталу, що був зайнятий у зовнішній торгівлі, у промисловий капітал експортних галузей національних економік.

Таким чином, пізній меркантилізм, відійшовши від абсолютизації сфери зовнішньої торгівлі, створював підґрунтя для  появи нового напрямку економічної  думки, предметом розгляду якого  став переважно процес виробництва  матеріальних благ.

     У Франції меркантилізм зазнав значного розвитку завдяки економічній політиці абсолютизму, спрямованій на забезпечення активного торговельного балансу. Доктрину меркантилізму наполегливо впроваджував у життя в другій половині XVII ст. видатний державний діяч, генеральний контролер (міністр) фінансів Людовика XIV Жан Батист Кольбер (1619—1683). У період правління Кольбера державне втручання в економіку досягло великого розмаху, а його меркантилістська політика увійшла в історію під назвою кольберизму.

     Система протекціоністських заходів уряду Кольбера була спрямована на мінімізацію імпорту товарів, державне сприяння розвитку вітчизняної (експортної та імпортної) промисловості. За рахунок держави у Франції розширювалась мережа мануфактур, в тому числі привілейованих, яким виділялись урядові субсидії, активно створювались експортні мануфактури, промисловці та торговці отримували позики та різного роду пільги, у тому числі звільнення від податків. Ж.Б. Кольбер заохочував розвиток королівської мануфактурної промисловості, будівництво торговельного і військо-контрового флоту, колонізацію заморських володінь, створення колоніальних компаній з метою розгортання Жан Батист Кольбер зовнішньоторговельної діяльності. Він запровадив протекціоністський митний тариф, здійснив заходи з уніфікації тарифів та укрупнення внутрішніх митних областей, що сприяло розвитку внутрішньої торгівлі.

     Водночас  специфіку кольберизму визначало  те, що стимулювання мануфактурного виробництва  супроводжувалось забороною вивезення  хліба з країни та вільного його ввезення. Низькі ціни на хліб вважались необхідною умовою розвитку промисловості й торгівлі. Феодальні форми експлуатації не були ліквідовані, обкладання непомірно високими податками сільськогосподарських , товарів стримувало розвиток фермерства, звужувало внутрішнє споживання та внутрішній ринок, що у подальшому негативно відобразилось на рівні промислового виробництва та національного господарства в цілому.

     Розгорнутий виклад економічної програми французького меркантилізму був здійснений Антуаном Монкретьєном де Ваттевілем (1575—1621), автором знаменитого "Трактату з політичної економії" (1615). Це був перший твір, у якому політична економія трактувалась як наука, котра має специфічний предмет дослідження, відмінний від предмета дослідження інших наук. На противагу поглядам древніх мислителів, які прагнули розкрити закони господарювання окремих рабовласницьких господарств, політична економія визначалась А. Монкретьєном як наука про практичні правила господарської діяльності держави та мистецтво управління ними. Розмірковуючи над засобами пожвавлення економічного розвитку Франції, автор трактату порушив питання перебудови економічної політики держави, виходячи із досвіду Англії, яка на той час досягла значних успіхів на шляху економічного піднесення. У своєму творі він виокремив три найважливіших джерела зростання багатства нації:

• впорядкування мануфактурного виробництва;
• утримання у доброму стані флоту;
• розвиток торгівлі.

  Розвитку  ідей меркантилізму в Росії у  другій половині XVII—XVIII ст. сприяли ліквідація феодальної роздробленості та завершення процесу створення централізованої держави, розвиток суспільного поділу праці, зростання мануфактурного виробництва, торговельного капіталу, зміцнення торговельних зв'язків та утворення національного ринку.

  Цікаво  зазначити, що меркантилістська політика проводилась у Росії в період, коли ідеї меркантилізму в Європі багато в чому втратили свою актуальність. Своєрідність російського меркантилізму  виявилась у специфічному ставленні  до розвитку економіки країни, особливостях оцінки значення зовнішньої та внутрішньої торгівлі.

Російські меркантилісти не ототожнювали багатство  з грошима, благородними металами і  не були прихильниками доктрини чистого  монетаризму. На відміну від західноєвропейських  дослідників, вони приділяли значну увагу не тільки проблемам налагодження зовнішньої торгівлі, але і питанням різнобічного розвитку економіки країни, піднесення її продуктивних сил за рахунок вдосконалення вітчизняної промисловості та внутрішньої торгівлі. Значна увага приділялась вирішенню аграрних питань. Широко трактувалась роль держави на шляху здобуття економічної незалежності країни.

  Так, наприклад, економічна програма впливового державного діяча середини XVII ст. Афанасія Лаврентійовича Ордіна-Нащокіна (1605—1680) мала меркантилістську спрямованість і передбачала ліквідацію економічної та культурної відсталості Росії, подолання засилля іноземних купців та піднесення продуктивних сил країни. Підготовлені та відредаговані ним документи ("Псковське положення" (1665) та "Новоторговий устав" (1667)), містили цілий ряд прогресивних для свого часу економічних ідей.

  Виступаючи  завзятим прихильником політики протекціонізму, Ордін-Нащокін надавав великого значення державному втручанню у  господарське життя країни з метою  регламентації грошового обігу, опікування торгівлі та заохочення підприємництва. Він вважав торгівлю важливим інструментом піднесення добробуту нації, стверджуючи, що "торговельними промислами держави збагачуються" [5, с.234-236].

  Ідеї  меркантилізму знайшли відображення також у творах та практичній діяльності російського історика, економіста, державного діяча Василя Татищева (1686—1750).

  Програма  економічного розвитку країни, запропонована  ним у ряді робіт, насамперед у  записці "Наприклад, подання про  купецтво і ремесла" (1748), була спрямована на перетворення Росії у розвинену країну, котра не поступається могутністю країнам Західної Європи. Головним засобом забезпечення економічної незалежності держави автор вважав вдосконалення промисловості та торгівлі. Водночас він наголошував на важливій ролі сільського господарства у розширенні ринкових відносин. Реалізацію своєї програми економічних перетворень В. Татищев пов'язував з активною державною підтримкою.

  У торгівлі російський мислитель вбачав "корінь і основу всіх багатств". Дотримуючись меркантилістських поглядів щодо необхідності забезпечення активного торговельного балансу, він пропонував зменшити ввезення іноземних товарів, особливо предметів розкоші, та всебічно розвивати експорт готової продукції. У зв'язку з цим В. Татищев запропонував реорганізувати наявну на той час митну систему з метою поновлення скарбниці шляхом активізації торговельного балансу. У своїй практичній діяльності він приділяв велику увагу організації вітчизняних підприємств, орієнтованих на випуск експортної та імпортозамінної продукції.

   З точки зору сучасної економічної  науки значення меркантилізму полягає:

       -в обґрунтуванні активної державної  економічної політики, сутність  якої полягає в захисті внутрішнього  ринку від іноземної конкуренції (принагідно зазначимо, що Дж. М. Кейнс саме меркантилістів називав своїми ідейними попередниками);

-у  формулюванні доктрини активного  торгового балансу (позитивного  сальдо зовнішньої торгівлі), яка  залишається фундаментальним принципом  сучасних зовнішньоторговельних відносин.

      3.Вчення Діомеде  Карафи та Жана  Бодена про державні  фінанси

  Меркантилізм  був віддзеркаленням перших успіхів  торгового капіталізму. В кінці XV ст. починають свою літературну діяльність багато письменників-меркантилістів. Серед них найцікавіший Діомеде Карафа (розум. у 1487 р.). Він повторює все, що до нього сказав Хома Аквінській, але оскільки Карафа у свій час керував фінансовим господарством неполітанського королівства, це дало йому можливість ввести в науковий обіг новий матеріал і поставити нові завдання. Він ділив витрати натри групи: витрати по обороні країни, витрати за змістом государя, витрати по задоволенню надзвичайних потреб. Як представник торгового класу він наполегливо рекомендує відміну обкладення вивозу. Карафа вважає, що основою бюджету повинні бути домени, що государ не повинен виснажувати народ великими поборами, що податки повинні бути тільки надзвичайним джерелом, що в мирний час треба скопити грошовий запас для майбутньої війни [11].

    Домени- такі державні майна, які мають своїм призначенням приносити дохід скарбниці. До такого роду державного майна можна  віднести:

1) всяку  землю, що призначається для  культури; 2) ліси; 3) речові права  на користування приватним майном; 4) всякого роду капітали, що належать  уряду. На практиці мають значення по своїй прибутковості перші дві категорії [8,с.25]                                                                                      

  Недостатність доходів від доменів до XVI ст. примусила  державу перейти до використання в цій якості регалій,мит, податків. Це спонукало письменників того часу, що займалися державними науками, досліджувати і питання фінансового господарства. Можна сказати, що в XVI ст, зміцнюється зв'язок між фінансовою теорією і практикою, інакше кажучи наука набуває помітнішого впливу на фінансову практику.

  Регаліями (монополіями) прийнято тепер називати такі промислові джерела доходу, якими  держава користується переважно  або виключно для себе, абсолютно  не допускаючи приватної конкуренції  або значно обмежуючи останню. Види регалій: казенні фабрики, залізниці, поштова регалія, телеграфна, гірська, монетна, регалії фіскальні: соляна, тютюнова [8,с.168].

  У числі рекомендацій Карафи - ідеї про  збалансованість бюджету, про недоцільність  вимушених позик, про створення сприятливих умов для закордонних купців.

  Видатним  економістом XVI в. є представник Франції  Ж. Боден (1530-1597). “Фінанси, нерви держави”, як він називає їх, складають в  його творі “Шість книг про республіку” (1577) предмет систематичного огляду, що зробило його першим в цьому ряду. Ж. Боден в свою систему фінансів включає сім джерел доходу государя: 1) домени, 2) військова здобич, 3) подарунки дружніх держав, 4) збори з союзників, 5) доходи від торгівлі, 6) мита з вивозу і ввезення , 7) дань з скорених народів.

  У джерелах державних доходів відсутні податки. Основою системи хороших  фінансів Боден вважає доходи від  доменів і митне обкладення. До податків, на думку Бодена, слід вдаватися  тільки у виняткових випадках. Він  вважає податки засобом небезпечним, таким, що сварить короля з його підданими, спонукаючим їх до повстань. Кажучи про витрати держави, він указує, що зібрані ресурси слід витрачати на зміст королівського двору, добродійність, зміст армії, споруду фортець, міст і громадських будівель.

   Таким чином, меркантилісти в особі Бодена зробили першу спробу визначення фінансового господарства, як господарства, що складається з державних доходів і витрат. В той же час класифікація доходів по Бодену дозволяє говорити, що економічна і фінансова науки в епоху меркантилізму роблять тільки перші кроки. 
 
 
 

  Висновки

   Меркантилізм  як перша спроба наукової систематизації економічної діяльності залишив  помітний слід у розвитку економічної  думки:

-з меркантилізмом  пов'язані перші спроби осмислення  загальноекономічних проблем на рівні національної економіки в цілому, початок виокремлення економічної науки у самостійну галузь людського знання та започаткування спеціальної літератури економічного характеру;

-винайдений  А. Монкретьєном термін "політична  економія" дав назву економічній науці, залишаючись незаперечним аж до початку XX ст.;

-збагативши  економічну думку концепцією  загальної комерціалізації господарського  життя, меркантилісти ввели у  науковий обіг ряд важливих  економічних категорій (торговельний  баланс, національне багатство та ін.);

-меркантилісти  поставили проблему економічної  ролі держави, виявили суттєві  закономірності в області товарно-грошового  обігу, кредитних відносин, які  у подальшому набули широкого  обґрунтування;