Вчення меркантилістів про державні фінанси

Самостійна  робота з курсу «Державні фінанси»                                                         на тему: 

ВЧЕННЯ  МЕРКАНТИЛІСТІВ ПРО ДЕРЖАВНІ ФІНАНСИ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ-2009

     Зміст:

     1.Вступ

     2. Вклад меркантилістів у розвинок  фінансової науки

     3.Вчення  Діомеде Карафи та Жана Бодена  про державні фінанси

     4.Висновки

     5.Список  використанної літератури 

     Вступ

     Фінанси - явище історичного порядку. Первіснообщинний лад з його зрівняльним розподілом продуктів праці не знав фінансів. Фінанси виникли в період розпаду первіснообщинного ладу, з появою держави та її потребами у власних ресурсах. Саме з появою держави та її існуванням більшість економістів пов'язують виникнення і функціонування фінансів.

     Фінансова наука, як і всі науки, народилася з практики. Фінансова практика на тисячоліття старша за фінансову науку. Існувала незліченна безліч фінансових господарств, які розвивалися, розширювалися, хиріли і вмирали, нічого не знаючи про фінансову науку. Фінансова наука виникла пізніше за інші соціально-політичні науки, її зародження більшість дослідників відносять до XV-XVI ст.

     Значний вклад у розвиток фінансової науки  зробила школа меркантилістів, основними  представниками якої були Г. Скаруффі (ХУІ ст.), Б. Даванзатті (1529-1606), В. Стаффорд (1554-1612), А. Серр, Т. Мен (1571-1641), А. Монкрентьєн (1576-1621), Ж. Кольбер (1619-1693), Іван Тихонович Посошков (1652 — 1726) та інші.

     Економічне  вчення меркантилізм (від ісп. тегсапіе — купець), основні постулати  якого є результатом не теоретичного аналізу, а опису явищ економічного життя та їх класифікації. Меркантилізм емпірично встановив ряд закономірностей епохи первісного нагромадження капіталу, визначив сферу обігу як вирішальну для нагромадження багатства. Як економічне вчення меркантилізм є обґрунтуванням економічної політики держави. Спочатку це вчення відігравало вторинну роль щодо вже існуючих методів збагачення держави, а з розвитком своєї економічної доктрини (особливо в XVII ст.) почало справляти вирішальний вплив на економічну політику. 

     2. Вклад меркантилістів у розвинок фінансової науки

     Фінансова наука виникає одночасно з  політичною економією в XV сторіччі в містах північної Італії, що переживали економічний підйом і культурне зростання. На межі середньовіччя і нового часу торговий капіталізм створив не тільки матеріальні умови для виникнення нової галузі суспільного знання, але і настійну потребу в свідомому відношенні до фінансового господарства.

   Головними передумовами генезису меркантилізму  стали:

• поступове витіснення натурального господарства товарним, виробництвом, розвиток товарообігу, поглиблення товарно-грошових відносин і розширення торговельних зв'язків;
• інтенсивний розвиток міжнародної торгівлі, виникнення світового ринку, започатковане великими географічними відкриттями XV—XVI ст.;
• ліквідація політичної роздробленості у західноєвропейських країнах, бурхливий процес становлення централізованих національних держав, їх утвердження у системі світогосподарських зв'язків, утворення перших колоніальних імперій Нового світу;
• поглиблення суспільного поділу праці, виникнення мануфактурного виробництва, створення великих підприємств, зорієнтованих на зростаючий ринковий попит та задоволення експортних потреб;
• розширення сфери діяльності та кардинальна зміна ролі торговельного капіталу, безпосередня участь купців у національній промисловості, поява перших монополістичних об'єднань торговців;
• розвиток наукового знання, започаткований першою науковою революцією XVI—XVII ст.; посилення прикладного значення наукової діяльності;
• ліквідація ідеологічної монополії релігійного мислення.

   В економічній літературі меркантилізм розглядається у двох взаємопов'язаних площинах:як економічна політика феодально-абсолютистських  держав епохи первісного нагромадження  капіталу, яка відображала інтереси торговельного капіталу і сприяла переходу від простого до розвинутого (приватнопідприємницького) товарного виробництва.Система меркантилістів по суті була системою практичної політики, системою, яка в основному відповідала на питання, яким повинно бути народне господарство і як повинна була поводити себе по відношенню до нього державна влада.

     У політиці меркантилізму знайшов  відображення тісний союз державної  влади з торговельною буржуазією. Торговельний капітал був зацікавлений у сильній держаній владі для  ліквідації застарілих феодальних обмежень, охорони міжнародної торгівлі, завоювання колоній і панування на світовому ринку. У свою чергу державна влада була зацікавлена у розвитку торгівлі та торговельної буржуазії з метою задоволення зростаючих потреб у грошах для утримання армії та королівського двору [1,с.364].

     Характерною ознакою економічної політики меркантилізму  був яскраво виражений протекціонізм (від лат. protectio - заступництво, захист),який був  спрямований на: 1)перевищення  експорту товарів над їх імпортом з метою нагромадження багатства в країні, збільшення внутрішніх витрат як стимулу зростання виробництва та зайнятості населення;

2)підтримку  експансії торговельного капіталу, заохочення створення монопольних  торговельних об'єднань;

3)захист  та заохочення розвитку національної промисловості, нарощування виробництва товарів на експорт, надання пільг та субсидій експортерам (привілеїв, монопольних прав, експортних премій, субсидій тощо);

4)обмеження  імпорту готової продукції, особливо  предметів розкоші шляхом встановлення  високих ввізних митних зборів, квот, тарифів;

5)заборону  або обмеження вивезення сировини  та заохочення і ввезення з  метою підтримки на низькому  рівні експортних цін на готову  продукцію;

6)удосконалення  флоту, розвиток мореплавства  з метою загарбання колоній та поширення колоніальної торгівлі тощо [7].

     У своєму розвитку меркантилізм пройшов  два історичні етапи: ранній меркантилізм, якому відповідає теорія грошового балансу та утвердження монетарної системи та пізній меркантилізм, якому відповідає теорія торговельного балансу та утвердження мануфактурної системи.

     Найбільш  відомими представниками раннього меркантилізму  були англієць В. Стаффорд (1554-1612), італійці Г. Скаруффі (1519—1584), Б. Даван-цаті (1529—1606) та ін. Центральним пунктом економічного учення ранніх меркантилістів була доктрина активного грошового балансу, спрямована на обґрунтування політики накопичення золота та срібла у національних масштабах шляхом жорсткої регламентації грошового обігу та зовнішньої торгівлі. Відповідно до цього ставилось завдання збільшення видобутку золота та срібла, а також заохочення припливу грошей із-за кордону при одночасному утриманні та збереженні їх всередині країни.

     В Англії політика раннього меркантилізму  знайшла відображення у цілому комплексі  заходів з регулювання зовнішньої торгівлі. Державні чиновники здійснювали обов'язковий контроль за торговельними угодами, стягуючи з кожної угоди мито. Вивезення золота та срібла за межі країни перешкоджали "закони про витрачання", згідно з якими іноземні купці зобов'язані були витрачати всю свою виручку в Англії. У другій половині XV ст. інститут господарів у Англії був замінений на "закони про нишпорок", відповідно до яких до приїжджих купців прикріплювалися детективи, які стежили за неухильним дотриманням іноземцями усіх приписів. З метою заохочення збуту продукції вітчизняних риболовів королева Англії Єлизавета запровадила обов'язковий для всіх два рази на тиждень піст на м'ясо. Вона ж видала наказ, згідно з яким мертвих дозволялося ховати лише у вовняному одязі, що сприяло збуту продукції англійських мануфактур [9,с.123].

     Однак впровадження рекомендацій раннього меркантилізму  в практику ряду європейських країн  не дало оцікуванного результату. Поступово  з'явилося усвідомлення необхідності більш гнучкої та конструктивної економічної політики держави та зміщення акцентів у розумінні способів накопичення грошового багатства зі сфери грошового у сферу товарного обігу. Відтак концепції грошового балансу була протиставлена доктрина торговельного балансу, висунута пізніми меркантилістами.

     Пізній  меркантилізм (мануфактурна система) виник  у другій половині XVI ст., досягнувши розквіту в XVII ст. Його найбільш відомими представниками були англієць Т. Мен (1571 —1641), французи Ж.Б. Кольбер (1619—1683), А. Монкретьєн (1575—1621), італієць А. Серра (XVI—XVII ст.) та ін. Для пізніх меркантилістів основним джерелом збагачення нації була зовнішня торгівля, у ході якої необхідно було забезпечити перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, що ввозяться. У зв'язку з цим наголошувалось на економічній безплідності монетарної системи та недоцільності політики утримування грошей у країні. Відмовившись від заборони вивезення грошей, обмеження імпорту товарів і жорсткої регламентації грошового обігу, пізні меркантилісти припускали вивезення грошей за кордон та імпорт деяких іноземних товарів, але за умови дотримання активного торговельного балансу. Досягнення активного сальдо зовнішньоторговельних операцій, на їх думку, могло бути здійснене за рахунок форсування експорту шляхом стимулювання національного виробництва, насамперед вітчизняної промисловості, яка працює на власній або дешевій імпортній сировині та розвитку посередницької торгівлі, спрямованої на те, щоб купувати дешевше в одній країні і продавати дорожче в іншій. Таким чином, пізні меркантилісти відстоювали політику протекціонізму, спрямовану на досягнення активного торговельного балансу і захоплення зовнішніх ринків. Вони обґрунтовували необхідність не адміністративних, а економічних заходів реалізації цієї мети: державної підтримки вітчизняного виробництва, заохочення створення мануфактур, торговельних компаній, акціонерних товариств, регулювання експортно-імпортних операцій через систему митних заходів, встановлення заохочувальних премій вітчизняним товаровиробникам тощо. З метою підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції пізні меркантилісти виступали за зниження витрат виробництва експортоспроможних галузей. Вони вимагали державного втручання у трудові відносини з метою законодавчого обмеження заробітної плати та регламентації споживання. Ставилось також завдання регулювання позичкового процента з метою здешевлення кредиту.

     Завдяки бурхливому економічному піднесенню Англії у XVI—XVII ст. меркантилізм тут досягнув найбільшого розквіту і протягом двох століть (середина XVII — перша половина XIX ст.) був офіційною політикою держави. До видатних теоретиків англійського меркантилізму належать В. Стаффорд (1554—1612), Т. Мен (1571 — 1641), С. Фортрей (1622— 1681), Дж. Стюарт (1712—1781) та ін. [1,с.350].

     Класиком зрілого меркантилізму, який пропагував погляди об'єднаного в монополії купецького капіталу, був один з керівників Ост-Індської компанії Томас Мен (1571—1641). Він спростував твердження про вигідність дотримання грошового балансу не тільки для торгових компаній, а й для держави в цілому. Збільшення кількості грошей у країні можна досягти не забороною їх вивезення, а навпаки, активною зовнішньою торгівлею: перевищенням вартості експорту над вартістю імпорту. Вивезення грошей Т. Мен ототожнював із сівбою, що дасть у майбутньому великий урожай.

     У працях Т. Мена та його сучасників Л. Робертса, Ч. Девентанта, А. Серри було сформульовано  доктрину торгового балансу —  найважливішу частину економічного вчення зрілого меркантилізму. У  розумінні цих авторів гроші є важливими саме як вихідний пункт круго-обороту Г—Т—Г, що здійснюється в зовнішній торгівлі. На відміну від монетаризму на перший план висуваються не гроші як засіб обігу, а грошовий капітал у раціональній формі світових грошей. Представники пізнього меркантилізму основним джерелом національного багатства вважали прибуток капіталу, що функціонує в зовнішній торгівлі. Основне питання, що його ставили меркантилісти у своїх творах, — як збільшити цей прибуток. Відповідей було дві: через посередницьку торгівлю та через розвиток експортної промисловості, яка працює на вітчизняній або дешевій привізній сировині, причому другому напрямку віддається перевага.

     Зростання прибутків меркантилісти пов'язували  також зі зниженням витрат виробництва  експортоспроможних галузей. Основним методом зниження витрат визнавалось обмеження заробітної плати найманих робітників. У працях голландських меркантилістів П. де ла Корта і Ж. де Вітта (середина XVII ст.) пропонувалося законодавчо обмежувати заробітки.

     Основним  знаряддям збагачення торгового капіталу в XVII— XVIII ст. були заходи державної влади. Первісне нагромадження капіталу в Європі спиралося на державне регулювання.

     У передових країнах Європи - Англії й Голландії - торговий капітал, що об'єднувався в монопольні компанії, був досить сильний і не потребував урядової підтримки. У Франції, навпаки, державна влада була змушена впродовж XVII ст. розробити цілу систему протекціоністських заходів для забезпечення активного торгового балансу. Апогей державного втручання в економіку припав на епоху правління міністра фінансів Жана Батіста Кольбера (1619—1683), тому практичний французький меркантилізм увійшов у історію під назвою кольбертизму. Уряд Франції намагався звести до мінімуму імпорт промислових товарів і всіляко сприяв розвиткові вітчизняної промисловості (як експортної, так і імпортозамінної). За державний рахунок утворювались експортні мануфактури, промисловці отримували неабиякі привілеї (наприклад, звільнялися від податків) [10].