Банкрутство підприємства

Боржником відповідний  суб'єкт вважається на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, банкрутом — після того, як суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом.

Закон “Про банкрутство” не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю.

З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це можуть бути як громадяни, так і  юридичні особи, що мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника. До кола кредиторів не входять ті суб'єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою.

Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні повинні діяти у справах про банкрутство як збори кредиторів. Збори можуть створювати комітет кредиторів. Коли кредиторів більше десяти, створення такого комітету є обов'язковим. Повноваження цього органу визначають збори. Ці органи — збори, комітет — необхідні для участі у провадженні у справах про банкрутство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не окремі численні кредитори, а один спільний, об'єднаний кредитор.

Банкрутство може виникнути на кожному з етапів життєвого циклу конкурентної переваги фірми (ЖЦКПФ). Дослідники називають такі основні фактори, що сприяють банкрутству фірми.

Першим детермінантом  в параметри факторів виробництва. Вплив цих факторів спостерігається на ycix стадіях (етапах) життєвого циклу КАФ, але особливо важливі вони на стадії зародження. На даній стадії є ciм причин, унаслідок дії яких фірма може зазнати банкрутства:

• неправильне визначення місії фірми та її виробничого профілю;
• низькі підприємницькі здібності власника (власників) фірми;
• низька кваліфкація управлінського персоналу фірми;
• неадекватний маркетинг;
• велика частка позикового капіталу;
• низька кваліфікація виконавців (робітників, інженерів i т. п.);
• неадекватність трансакційних витрат. [10]

Наступним етапом життєвого циклу КПФ є прискорення зростання. Даний етап характеризується тим, що фірма має добрий попит на свою продукцію, сильну маркетингову стратегію, високу кваліфікацію управлінського персоналу, що дає змогу процвітати та збільшувати виробництво. У цій ситуації для фірми є небезпечною тільки велика частка позикових коштів у загальній мaci капіталу, що використовується. Фірма може своєчасно не забезпечити виплат своїм кредиторам i збанкрутувати.

На emani уповільнення зростання загрозу банкрутства створюють: погане використання оборотного капіталу, втрата гнучкості в управлінні, неадекватний маркетинг, неадекватність трансакційних витрат.

Рівень використання капіталу можна визначити, аналізуючи коефіцієнти ліквідності активів. Швидкість обороту коштів, тобто швидкість перетворення їх на гроші, безпосередньо впливає на платоспроможність підприємства.

Брак гнучкості  в управлінні призводить до неефективних управлінських рішень, несвоєчасного прийняття таких i, як наслідок, до збільшення витрат на управління та до втрат прибутку від неадекватного і несвоєчасного реагування на зовнішні та внутрішні відхилення.

Етап  зpiлocmi характеризується стабільним станом фірми, стабільним прибутком, насиченням yciма виробничими ресурсами. На цьому eтапі небезпечною є низка таких факторів: високий ступінь неліквідності оборотного капіталу, старіння основного капіталу, неадекватний маркетинг, неадекватність трансакційних витрат. Так, фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння основного капіталу призводить до зниження продуктивності праці, як порівняти з іншими фірмами, до втрати конкурентної переваги фірми, а внаслідок цього — до банкрутства.

На emani спаду виробництва діють тi caмi фактори, що й на етапі зрілості. Але стан погіршується загальним незадовільним фінансовим становищем суб’єкта господарювання. Biн втрачає споживачів, а негативна дія внутрішніх факторів може призвести до прискореного його банкрутства.

Іншим важливим детермінантом є параметри попиту. Аналіз свідчить, що ці параметри діють на вcix стадіях ЖЦКПФ i, як правило, є однаковими для вcix етапів. Різке зниження сукупного попиту негативно впливає на вci види діяльності: скорочуються обсяги виробництва, збільшуються витрати на одиницю продукту, зменшується прибуток на одиницю продукту та загальний обсяг прибутку.

У разі розвитку виробництва товарів-замінників настає процес витискання товарів, що їх виробляє фірма, з ринків, зменшення попиту на цю продукцію i, як можливий наслідок, утрата фірмою прибутку та банкрутство.

Аналогічно  діють i інші фактори параметрів попиту, але їхній вплив різний на різних етапах ЖЦКПФ. Так, на стадії інтенсивного зростання до банкрутства може призвести тільки один фактор — різке зниження сукупного попиту. Інші фактори не мають вирішального значення, оскільки фірма на цій стадії завжди має можливість ужити потрібних запобіжних заходів.

Наступним детермінантом є рівень галузевої конкуренції. Збільшення конкурентних переваг інших фірм галузі може бути каталізатором банкрутства фірми на будь-якому eтапі ЖЦКПФ. Цей процес свідчить про те, що інші фірми використовують ліпші технології, маркетингову стратегію та управлінські кадри. Відставання фірми погіршує її становище на ринку i також може призвести до банкрутства.

Для оцінки загрози  банкрутства необхідно провести аналіз фінансового стану підприємства. При цьому насамперед слід перевірити його сумарну кредиторську заборгованість. Адже справа про банкрутство порушується арбітражним судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не менше ніж триста мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

Для аналізу  фінансового стану аудитори використовують методики, які не завжди є доступними для всього кола осіб, задіяних у  процедурі провадження у справі про банкрутство. Однак фінансисту підприємства доцільно знати основні критерії, за допомогою яких можна було б самостійно зробити висновок щодо визнання підприємства банкрутом на підставі даних його балансу. Зокрема встановити, чи дійсно це підприємство є неплатоспроможним, або перевірити достовірність висновку щодо визнання підприємства банкрутом на підставі даних ліквідаційного балансу. У цьому випадку можна використати методику ДПА, яка передбачає розрахунок таких параметрів:

1. Коефіцієнт  покриття (Кп) характеризує достатність  оборотних коштів підприємства для погашення своїх боргів протягом року і визначається відношенням оборотних активів підприємства до поточних зобов'язань.

2. Коефіцієнт  забезпечення власними коштами  (Кз.к) характеризує наявність  власних оборотних коштів у  підприємства, необхідних для його фінансової стабільності, і визначається як відношення різниці між обсягами джерел власних та прирівняних до них коштів і фактичною вартістю основних засобів та інших необоротних активів до фактичної вартості наявних у підприємства оборотних коштів виробничих запасів, незавершеного будівництва, готової продукції, коштів, дебіторської заборгованості та інших оборотних активів.

3. Коефіцієнт  абсолютної ліквідності (Ка.л)  характеризує негайну готовність  підприємства погасити свою заборгованість  і визначається як відношення суми коштів підприємства до суми поточних зобов'язань.

Відповідно  до цієї методики структура балансу  підприємства визнається незадовільною, а підприємство — неплатоспроможним  у разі, коли:

— значення коефіцієнта  покриття (Кп) менше ніж 1;

— значення коефіцієнта  забезпечення власними коштами (Кз.к) менше  ніж 0,1;

— значення коефіцієнта  абсолютної ліквідності (Ка.л) менше ніж 0,2. [12]

Вплив державної noлimuки є важливим фактором, що впливає на розвиток та функціонування фірми через фіскальну та кредитно-грошову системи.

Щоб процеси банкрутства  господарюючих суб’єктів завдавали  найменшої шкоди економіці держава  повинна активно виконувати свою регулюючу роль у формуванні відносин власності. А для цього необхідно  мати відповідну зважену законодавчу базу. Серед законодавчих актів, які регулюють відносини власності значне місце належить ЗУ “Про власність”, Земельному кодексу, ЗУ “Про банкрутство підприємств”. Нажаль, ЗУ “Про банкрутство”, прийнятий у травні 1992 р., не відповідав вимогам економіки і мав ряд істотних недоліків. Головний з яких – його спрямованість не на санацію і поліпшення платоспроможності підприємств, а на їх ліквідацію.  Зокрема, Законом було передбачено досить прості причини визнання підприємства банкрутом. Для прийняття судом рішення про фінансову неплатоспроможність або про загрозу її виникнення, кредиторам достатньо було подати до судових органів інформацію щодо фінансово-майнового стану боржника. Розгляд справ затягувався, зазвичай, на кілька місяців (Закон не регламентував строки здійснення процедури банкрутства та граничні строки ліквідації підприємства-банкрута), в наслідок чого, як свідчить досвід, кредитор нерідко сам опинявся у становищі банкрута. Адже найчастіше виявлялося, що відшкодувати його втрати нічим, оскільки основні фонди боржника фізично і морально зношені, обігових коштів немає, доходи від реалізації майна мізерні.

В результаті недосконалості Закону з питань повернення боргів неплатоспроможними підприємствами, відсутності  чіткості в процедурі укладання  мирової угоди та умов прощення безнадійної до стягнення кредиторської заборгованості в господарських взаємовідносинах між суб’єктами підприємницької діяльності відбулося різке збільшення числа позовних заяв до судів щодо оголошення боржників банкрутами

Отже, як бачимо, Закон, який був покликаний впорядковувати процеси банкрутства як механізму реформування відносин власності та структурної перебудови української економіки, перетворився на додатковий фактор руйнації її господарського комплексу.

З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не були милосердні до неспроможних боржників. У середньовіччі, наприклад, гарантом забезпечення повернення боргу було не майно, а сама особа боржника: його життя, особиста свобода та недоторканність. Розвиток капіталістичних відносин потребував інших засобів боротьби з цим явищем. Поступово в цивільному та торговому законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задоволення позовів та претензій кредиторів. Ці питання регулюються, як правило, спеціальним законом про банкрутство.

Закон «Про банкрутство» повинен виконувати три основні функції:

1. Служити механізмом запобігання непродуктивному використанню активів підприємств.

2. Бути інструментом реабілітації підприємств, які опинилися на межі банкрутства, однак мають значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реа\білітація передбачає фінансову реорганізацію.

3. Сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

В додатку Б зображено хід процесу за порушення справи про банкрутство підприємства-боржника в Україні. Підставою для порушення справи про банкрутство підприємства є письмова заява будь-кого з кредиторів боржника, органів державної податкової служби або контрольно-ревізійної служби до суду. Кредитор може звернутися із такою заявою, коли дебітор неспроможний задовольнити протягом одного місяця визнані ним претензійні вимоги. Крім того, боржник може звернутися до арбітражного суду з власної ініціативи за його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. До заяви боржника додаються список його кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс та інша інформація про його фінансове та майнове становище.

До боржника суд може застосовувати такі типи процедур:

а) реорганізаційні (санаційні);

б) ліквідаційні;

в) мирову угоду.

До реорганізаційних процедур належить зовнішнє управління майном, санація та реорганізація (реструктуризація) підприємства. До ліквідаційних процедур відносять примусову ліквідацію підприємства-боржника на ухвалу арбітражного суду та добровільну ліквідацію підприємства під контролем кредиторів. Мирова угода укладається між боржником та кредиторами.

Арбітражний суд визнає боржника банкрутом за відсутності пропозицій щодо проведення санації або незгоди кредиторів з її умовами. У постанові про визнання боржника банкрутом суд призначає також ліквідаторів (ліквідаційну комісію) — представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду державного майна, якщо банкрутом є державне підприємство.

З моменту визнання боржника банкрутом:

• припиняється підприємницька діяльність боржника;

• до ліквідаційної комісії переходить право розпорядження майном банкрута й усі його майнові права та обов'язки;

• вважаються такими, що минули, строки всіх боргових зобов'язань банкрута;

• припиняється нарахування пені та відсотків на всі види заборгованості банкрута.

Суттєвим є те, що арбітражний суд на подання боржника, розпорядника майна або кредиторів може визнати недійсною будь-яку операцію з продажу майна боржника, здійснену протягом трьох місяців до початку провадження справи про банкрутство, якщо її здійснено в інтересах зв'язаної з боржником особи. Крім того, може бути анульовано будь-яку угоду боржника щодо продажу майна чи прийняття боргових зобов'язань протягом одного року до початку провадження справи про банкрутство, якщо продаж майна здійснено з метою приховування цього майна або несплати боргів, коли боржник в результаті угоди отримав набагато менше, ніж становить реальна ціна майна, а також тоді, коли боржник на момент укладання угоди вже був фактично неплатоспроможним чи став таким унаслідок виконання цієї угоди.