Методика те техніка редагування

 

 

Як і будь-які інші, норми редагування мають структуру, в яку входить:

– агент норми (той, хто встановив норму; наприклад, суспільство, Національна Академія Наук, Книжкова палата, Держстандарт, дослідники редагування тощо);

– адресат норми (виконавець норми; наприклад, автор, редактор, конструктор, художник);

– зміст норми (дія, яку повинні або не повинні виконати; наприклад, повинні чи не повинні виправити текст);

– характер норми (норма зобов’язує, дозволяє, забороняє виконання певної дії; наприклад, норми зобов’язують подавати вихідні відомості, дозволяють поміщати в деяких виданнях покажчики, забороняють вживати деякі неевфонічні слова);

– умови норми (обставини, за яких повинна або не повинна виконуватися певна дія);

– санкції (можливі наслідки невиконання певної норми; наприклад, через неправильне визначення читацької адреси реципієнти можуть або не зрозуміти повідомлення, або воно може бути для них нецікавим).

Наявність такої структури норм вимагає вироблення єдиного спільного  підходу до всіх норм редагування  незалежно від їх специфіки.

Норми редагування досліджені й  каталогізовані поки що не в повному  обсязі. Навіть у довідковій та навчальній літературі часто нема вичерпних  переліків груп норм, що їх повинні  контролювати редактори. Особлива трудність  каталогізації норм редагування полягає в тому, що частина  
з них взагалі ніде не зафіксована.

У ЗМІ виділяють нормативні бази:

а) конкретних видань;

б) конкретних ЗМІ;

в) об’єднану нормативну базу всіх ЗМІ, що функціонують у конкретний час у конкретному суспільстві (нормативну базу суспільства).

Серед конкретних норм, які використовують для редагування повідомлень, за змістом виділяють такі їх види:

лінгвістичні (основна маса цих норм зафіксована в затверджених державою правилах орфографії та пунктуації; менша частина зафіксована  
в довідниках і підручниках з морфології, синтаксису та стилістики);

психолінгвістичні (поки що мало досліджені; окремі зафіксовані норми цього виду наводять лише в окремих монографіях);

логічні (зафіксовані у загальнодоступних підручниках з логіки;  
їх прикладне застосування в редагуванні описане в спеціальних монографіях і в окремих розділах підручників з редагування);

композиційні (нечисленні й поки що мало досліджені, проте, як правило, у всіх підручниках з редагування є окремі розділи, присвячені  
цій темі; єдина монографія, присвячена виключно цим нормам, базується, на нашу думку, на недостатньому кількісному матеріалі);

наукові (контроль за дотриманням цих норм не належить до прямих обов'язків редактора; відповідають за їх дотримання автор, рецензент  
і науковий редактор; проте, якщо редактор знає наукові норми і контролює  
їх, це завжди заохочують; такий редактор завжди є найбажанішим фахівцем для опрацювання понятійних повідомлень);

видавничі (найчастіше їх фіксують у загальнодержавних і галузевих стандартах, а також спеціальних довідниках; у різних країнах можуть суттєво відрізнятися);

юридичні (цих норм небагато; зафіксовані в конституціях та інших законодавчих актах кожної країни; недотримання юридичних норм - на відміну від інших - може притягнути до юридичної відповідальності автора чи редактора згідно з чинним законодавством);

політичні (в демократичних країнах ці норми використовують  
лише стосовно тих повідомлень, які публікують у виданнях політичних партій, наприклад, газетах; їх визначають програми політичних партій,  
що функціонують у державі);

поліграфічні (найчастіше зафіксовані в спеціальних інструкціях чи галузевих стандартах);

етичні (нечисленні; лише частково зафіксовані в законодавчих актах країн; часто зафіксовані в кодексах журналістської етики спілок журналістів різних країн);

естетичні (оскільки самі категорії прекрасного важко піддаються формалізації, то й норми для них нечисленні).

Перелічені види норм є основними. Проте в редагуванні використовують також інші групи норм, не згадані тут (наприклад,  
теологічні норми якоїсь релігії). Тому поданий перелік не слід розглядати  
як вичерпний, тобто такий, який у майбутньому не можна доповнити  
ще якимись новими видами норм.

За формою - в порядку зростання складності - норми можна поділити на п’ять типів.

 

Параметри. Параметри можуть бути двох різновидів: граничні значення (наприклад, дозволено на сторінці не більше чотирьох переносів підряд) і константи - літерні та цифрові (наприклад, прізвища і дати народження й смерті історичних діячів).

Списки. Прикладами списків є найрізноманітніші словники,  
переліки скорочень, одиниць вимірювань тощо. Такі списки повинні мати свою видавничу специфіку. Так, орфографічний словник як редакційна  
норма повинен містити повну парадигму кожного слова (всі можливі його словоформи).

Шаблони або зразки. Так, у випускових даних згідно з існуючими нормами повинно бути: а) прізвище автора; б) назва роботи; в) прізвище редактора; г) прізвище художнього редактора; ґ) прізвище технічного редактора; д) прізвище коректора; є) поліграфічні особливості видання (формат і тип паперу, шрифт, обсяг видання, наклад тощо); є) адреса видавництва; ж) адреса друкарні.

Структури чи моделі. На відміну від шаблонів, які є статичними і, отже, відразу готовими для проведення контролю, структури  
є динамічними об’єктами. Це означає, що структур, як потрібного готового кінцевого продукту, до процесу контролю може й не бути (існують лише компоненти, з яких у процесі контролю їх утворюють). Такі структури утворюють за наперед визначеними правилами.

Положення. У формі положень найчастіше виступають правила,  
що стосуються семантики повідомлень і є складними, тобто можуть мати кілька умов. Прикладом таких положень можуть виступати логічні  
правила класифікації, означення, логічні закони, лінгвістичні правила  
для редагування значень слів тощо.

Коли перші чотири типи норм можуть бути формалізовані повністю або  частково, то останній тип норм (п’ятий) не піддається формалізації  
або взагалі, або вкрай погано.

До конкретних норм відносяться  зафіксовані та незафіксовані норми.

 

Зафіксовані і незафіксовані  норми

 

Зафіксованими будемо називати норми  редагування, записані у найрізноманітніших довідниках. Проте поряд із зафіксованими  існує ціла низка незафіксованих норм, яких, тим не менше, строго дотримуються  
у видавничій практиці. Такі норми - це так званий видавничий „фольклор”, який редактори усно передають із покоління в покоління.

Особливо характерна велика кількість  незафіксованих норм для  
держав з тоталітарними режимами правління. Проте існують незафіксовані норми і в демократичних державах. Так, журналістові не рекомендують критикувати ЗМІ, кореспондентом якого він є. Незафіксовані норми  
не мають юридичного статусу, проте їх завжди дотримуються. Звичайно, найкращою була б ситуація, якби всі незафіксовані норми можна було легалізувати як законодавчі акти. Але незафіксовані норми практично  
завжди суперечать юридичним і тому їх неможливо легалізувати.

Об’єктивні та суб’єктивні норми

Зафіксовані норми переважно є об’єктивними. Це означає, що вони відтворюють явища, факти, зв’язки незалежно від мови реципієнтів, їх тезаурусів, а також часу, місця й ситуації сприйняття повідомлень. Проте деякі теорії редагування чи окремі редактори можуть у своїй редакційній практиці використовувати й суб’єктивні норми редагування.

Суб’єктивні норми часто базуються  на індивідуальних значеннях  
слів, що їх редактори, як всі носії мови, набувають у процесі індивідуального засвоєння.

Серед зафіксованих об’єктивних норм можна виділити два їх різновиди: настроювані й ненастроювані.

До числа настроюваних належать норми, певним чином попередньо узгоджені  з можливостями реципієнтів, для  яких призначене повідомлення. Найчастіше до таких норм належать психолінгвістичні. Кожен редактор повинен настроїти норми вибраної нормативної бази ще до того, як почати редагувати текст. Настроювані норми становлять невелику, але важливу частину загального масиву норм. Більша частина норм не вимагає настроювання на реципієнтів.

Зафіксовані об’єктивні норми можна поділити також на загальні  
та галузеві.

До загальних норм належать ті, що їх використовують незалежно  
від виду й жанру літератури, наприклад, усі логічні норми. Поряд  
із загальними нормами в редагуванні є й такі, що використовують лише  
в окремих видах літератури - тобто галузеві норми.

Під час редагування повідомлень  використовують лише ті норми,  
які встановлені в суспільстві до певного моменту часу (встановлені норми).  
До їх числа належать зафіксовані й незафіксовані, об’єктивні й суб’єктивні, загальні й галузеві норми. Проте ніхто ніколи не скаже, що в майбутньому  
ці норми не доповнять новими, а існуючі не вдосконалять.  
 Отже, існують недосліджені, а тому й невиявлені та незафіксовані норми, які називатимемо невстановленими.

Отже, нормативна база системи редагування  повинна бути принципово відкритою, тобто передбачати можливість додавання  до неї в будь-який момент нових  чи видалення зайвих норм.

 

Часто перед нормативною базою  ставлять вимогу щодо її несуперечливості. Це означає, що вона не повинна включати норми,  
які суперечать одна одній.

Існування самого поняття „відредаговане повідомлення”, передбачає, що, по-перше, існує модель редагування, до якої входить мова,  
нормативна база, методи і правила редагування, і, по-друге, авторське повідомлення, опрацьоване цією моделлю. Результатом такого  
опрацювання повинно бути повідомлення, правильне з точки зору використаної нормативної бази, тобто таке, в якому нема жодної помилки. Але принципово неможливо отримати абсолютно безпомилковий текст. Оскільки неможливо отримати абсолютно безпомилковий текст, випливає  
ще один висновок: неможливо створити модель редагування, яка усувала 
б з тексту абсолютно всі помилки.

Подібні суперечності в науці зараховують  до числа парадоксів.  
Тому таку суперечність називають основним парадоксом теорії редагування.

Варто, до речі, вказати на деяку  аналогію між описаною ситуацією  
і ситуацією неповноти, зафіксованою в математиці теоремою Геделя (теорема про повноту). Інтерпретація цієї теореми стосовно нормативної  
бази моделі редагування матиме такий вигляд: будь-яка несуперечлива нормативна база є неповною, а в разі її розширення до повної вона  
стає суперечливою. Це означає, що в повідомленнях, опрацьованих на основі будь-якої системи редагування, завжди буде якась кількість помилок  
чи невиправлених ланцюжків знаків, правильність чи неправильність  
котрих в рамках цієї нормативної бази довести неможливо. Висловлені міркування тим очевидніші, що будь-які норми, наприклад, у мово-знавстві, завжди мають винятки.

 

Потужністю нормативної бази будемо називати кількість норм,  
які входять до неї. Нині не відомі дослідження, де було б підраховано, скільки норм містить, наприклад, об’єднана нормативна база суспільства  
чи нормативна база конкретних систем редагування.

Звичайно, у видавничих працівників  час від часу виникає спокуса  збільшити потужність нормативної  бази, щоб отримати повідомлення  
вищої якості. Але при цьому часто не враховують, що зростання  
потужності нормативної бази веде до ускладнення методів виявлення помилок і появи в нормативній базі нових внутрішніх суперечностей, усувати які, відповідно, стає дедалі важче.

Виходячи з наведеного, можна  стверджувати, що максимізація потужності нормативної бази є недоцільною. Звідси випливає висновок: потужність нормативної бази слід вибирати оптимальною відповідно  
до прийнятих критеріїв оптимізації та вибраних обмежень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Методика та технологія  редагування

Службова документація охоплює  всі сторони діяльності людей,  
а якість службового документа безпосередньо впливає на характер  
й результати цієї діяльності. Тому нагальною потребою сьогодення  
є підвищення якості підготовки управлінської документації. Умовою цього  
є вивчення технології редагування текстів.

Слово „редагування” латинського походження redactus – означає „приведений порядок”, іншими словами  – це аналіз, перевірка та виправлення будь-якого тексту.

Редагування текстів офіційно-ділового характеру базується на основних законах логіки:

1. Закон тотожності доводить  про неможливість підмінювання одного знання про предмет іншим.

2. Закон протиріччя показує,  що не можуть бути правдивими  одночасно два висловлювання,  але в той же час не надає  відповіді на запитання,  
а яке з двох протилежних висловлювань є правдивим, а яке неправдивим.

3. Головний сенс закону виключення  третього полягає у наступному:  при наявності двох думок про  предмет, то тільки одна з  них  може  
бути правдивою і між ними не може бути третьої думки, яка була би правдивою в той же час і у тому ж відношенні.

4. Закон достатності підстав вимагає послідовності й аргументованості у висловлюваннях.. При цьому доказувати повинен той, хто стверджує  
або спростовує будь-що.

При складанні і редагуванні  службових документів необхідно  пам’ятати основні вимоги, які  висуваються до доказів (аргументів) як особливої форми думки, а саме: