Методика те техніка редагування

 

 

 

Варіант № 17

 

 

 

„Методика те техніка редагування”

 

 

План

 

Вступ

1. Історія розвитку і сутність  редагування.

2. Загальні і конкретні норми  редагування. Види норм.

3. Методика та технологія редагування.

Висновки 

Використана література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Слово „редагування” походить з латинської мови і означає „приведений до порядку”. Редагування – це аналіз, перевірка, спрямована  
на виправлення тексту, призначеного для опублікування або для безпосереднього використання його як документа.

Редагування – складний творчий процес. Основна мета редагування – ліквідація мовних помилок. Окрім того, в процесі редагування встановлюється відповідність тексту зокрема і документа загалом  
різним вимогам: перевіряється фактичний матеріал, оцінюється композиційна будова документа, вдосконалюється його мова і стиль викладу.

Редагування службових документів можливе тільки при високому  
рівні володіння літературною мовою, навичками та прийомами роботи  
з документами. Сучасній діловій людині знання щодо правки документів різного призначення та видів вкрай необхідні.

Службова документація охоплює  всі сторони життя і діяльності  
людей, а тому якість службового документа безпосередньо впливає на характер і результати цієї діяльності.

Основа редагування – робота з текстом. Текст повинен будуватися  
на основі певного послідовного і доказового мислення.

При редагуванні службових документів необхідно знати основні вимоги, обов’язкові для пред’явлення доказів.

Доказ (доказовість) – це логічна дія, в процесі якої істинність положення обґрунтовується судженнями безумовно істинними.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Історія розвитку і сутність редагування.

 

Різну ефективність впливу повідомлень  люди відчували здавна,  
ще в дописемний період. Наприклад, в українському мовленні є таке повчання: „Говори не так, щоби тебе могли зрозуміти, а говори так, щоби тебе не могли не зрозуміти”.

З появою писемності проблема редагування  стала актуальною.  
Автори повинні були дбати про те, щоб інші люди могли зрозуміти  
їх повідомлення через десятки, сотні чи тисячі років. Ця потреба вимагала  
від авторів та їх читачів користуватися одними й тими самими нормами (однаково позначати літери). Тому з появою перших писемностей виникло завдання їх нормалізації. Наприклад, до обов’язків хранителів Олександрійської бібліотеки, яка була заснована на початку ІІІ ст.д.о н. е., належало, зокрема, виправлення і коментування зібраних текстів. Отже, ці перші видатні граматики були й першими професійними редакторами.

У ІІ ст. до н.е. в латинській мові виник  термін „редагування” (упорядкування).

У VI ст. до н.е. в Римі покупці, за певну  плату, могли замовити перевірку  книг на відповідність оригіналу. Саме тоді цей процес (приведення копії  тексту у відповідність із оригіналом) почали називати коректурою (виправлення). Отже, першими професійними коректорами були античні виправлячі книг.

В античному Римі вже існували певні  соціальні норми редагування. При  римських бібліотеках були посади „префектів”, які дозволяли читати  
або вилучали соціально небезпечні книги. У майбутньому ці книги перетворились на закони авторського права і політичні норми редагування.

У Китаї були обов’язкові спеціальні правила, що регламентували теми повідомлень (що повинен говорити підлеглий під  час обіду зі своїм правителем). В Індії було розроблене спеціальне вчення „ріті”, яке регламентувало художню властивість повідомлень.

Проте між античною та східною цивілізаціями  існувала різниця в тому, що антична  цивілізація встановлювала норми  для композиції повідомлень, не торкаючись теми, а східна регламентувала тему повідомлень, абстрагуючись від їх побудови.

У період античності виникли, як відомо, логіка, риторика, поетика.

Теорія редагування скористалася цілою низкою їх положень:

– питання ефективності повідомлень;

– теорія готування повідомлень (знаходження, розташування, компонування матеріалу);

– словесне оформлення (правильність, доречність, зрозумілість);

– теорія стилів повідомлень (високий, середній, низький);

– способи опрацювання повідомлень (видалення, вставлення, заміна частини);

– логічні норми;

– поетичні норми.

Отже, редагування як соціально  необхідний процес опрацювання тексту існує вже близько двох з половиною  тисяч років, проте редагування  
як наука виникло не так давно - лише століття тому.

Періодизація. Етапи розвитку редагування

Період існування редагування як виду практичної діяльності:

І п. - ІІІ ст. до н.е. - сер. ХІХ ст.:

виникнення редагування (ІІІ ст. до н.е. - поч. н. е);

стагнація (поч. н. е. - сер. XV ст.);

відродження редагування (кін. ХV ст. - сер. ХІХ ст.).

ІІ. Період нагромадження фактів редакційної практики та теорії  
(ІІ пол. 19 ст. - 30-ті рр. ХХ ст.).

ІІІ. Період функціонування редагування  як науки:

30-ті - 60-ті роки ХХ ст.) - становлення  редагування;

класичне редагування (60-ті - 90-ті роки ХХ ст.);

комп’ютерне редагування (90-ті роки ХХ ст. - поч. ХХІ ст.).

 

 

Становлення редагування в Україні

В Україні в часи середньовіччя, у майстернях, де виготовляли рукописні  книги, працювали так звані „справники", які звіряли переписані копії  з оригіналами книг. „Справники”  одночасно виконували функції  
і коректора, і текстолога.

І. Федоров, який прибув із Москви до Львова, теж  був справником. Оскільки через „справництво”  він змушений був покинути Москву.

І. Федоров у канонічних текстах  заміняв малозрозумілі слова  на  
зрозуміліші, тобто виконував одне з основних завдань - адаптацію тексту.

У 17 ст. у друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали „столпоправителями”, а у Львівській братській школі - „дозорцями”.

Як  і в країнах Західної Європи, в  Україні поряд з практикою  видавничої справи ставили й деякі питання теорії опрацювання  
повідомлень.

ХІХ ст. - мовознавець О. Потебня відкрив  теорію значень слова.

П. Куліш  досконало знав українську мову. Але  як редактор, дуже суб’єктивно виправляв  тексти.

Значну  роль відіграв Франко. Дослідники окреслюють такі його властивості як редактора:

– принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання;

– правдивість слова;

– колегіальність у прийнятті рішень;

– об’єктивний відбір авторів і матеріалів;

– повага до творчої манери авторів;

– узгодження з авторами виправлень тексту.

1917-1920 рр. – журнал „Книгар” вчені ставили питання композиції видання, нормованість мови.

М. Грушевський - фундатор українського академічного видання. Він чітко  визначив допустимі межі втручання  в текст. Часто просив автора виправляти помилки самому.

 

 

Сутність редагування

Редагування (лат. впорядкований) – вид фахової діяльності,  
пов’язаної з підготовкою до випуску у світ творів друку та аудіовізуальної продукції.

Сучасне уявлення про редагування  почало формуватися з виникненням книгодрукування (в Європі - сер. XV ст.). Є редагування технічне і мовно-літературне.

Структура редагування включає  редакторський аналіз, прийняття  рішення й правку. За визначенням Партика З.І. „Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ.

Редагування не мета, а засіб в  утвердженні себе. Для багатьох  
категорій мовців воно входить у професійні обов’язки. Це освітяни, працівники культури, держапарату, засобів масової інформації, духовенство.

Особлива  відповідальність належить працівникам радіо і телебачення. Щоб вміти редагувати, треба мати високий рівень культури усного  
і писемного мовлення.

Редагування аж ніяк не „наукотворча примха” (Партико З. І) людей. Воно існує тому, що автор і реципієнт об’єктивно через відсутність зворотнього зв’язку не можуть спілкуватися з потрібною ефективністю.  
Для її підвищення потрібні редактори, а редакторам для того, щоб забезпечити цю ефективність, необхідна наукова теорія, яка давала  
б змогу досягти цієї ефективності.

Для науки, що описує теорію редагування повідомлень і видавничу діяльність, поки що не існує загальноприйнятої назви. Останнім часом  
як назву цієї науки запропонували вживати термін едитологія  
(від англійського edit - виправляти, редагувати і грец. логос - вчення.

Отже, едитологія – це прикладна суспільна інформологічна наука,  
яка досліджує методологічні засади готування в ЗМІ повідомлень до публікування (видавничої справи).

 

 

Визначення  предмета редагування в наукових дослідженнях є тим питанням, яке  викликає багато суперечок. Отже, як вважає більшість дослідників і як зафіксовано в енциклопедичних виданнях, предметом редагування є приведення об’єкта редагування у відповідність із чинними нормами.

Так, існує низка означень редагування, де вказують, що редагування – це перевірка (перегляд, аналіз, контроль) і виправлення повідомлень  
під час їх готування до опублікування.

Існують ще інші означення предмета редагування. Так, вказують,  
що редагування - це опрацювання повідомлень з позицій його сприйняття реципієнтами.

Слід зупинитися і на належності до редагування операцій виправлення  тексту, адже деякі дослідники зараховують  до редагування лише  
операції його аналізу. Проте аналіз повідомлень, на нашу думку, лише  
задля самого аналізу не потрібен. Його проводять з єдиною метою: якщо  
в повідомленні є відхилення від норм - їх слід виправити. Тому вважаємо,  
що винесення процедур виправлення за межі редагування не має вагомих підстав.

Є думка, що редагування - це тільки творчий  процес. Але нормативне редагування  становить близько 80% усіх операцій, тому є в основному нетворчим процесом, тобто таким, якому можна навчити шляхом засвоєння певної множини норм і процедур.

У західній літературі означення редагування  часто взагалі відсутнє. Подають  лише переліки процедур, які повинен виконувати редактор.

Враховуючи сказане, будемо базуватися на нормативній концепції предмета редагування. Вона є також продуктивною з позиції можливості автоматизації  процесу редагування, яка може служити  теоретичною базою для опрацювання  текстів на комп’ютерах.

Отже, предмет редагування – це приведення об’єкта редагування  
у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту.

 

 

 

Об’єкт редагування – це об’єкт, над яким здійснюються операції редагування: авторський оригінал, що містить текстову, ілюстраційну, аудіо- чи відеочастини; конструкція видання, видавничий оригінал, проект видання, наклад видання.

Метою редагування є трансляція повідомлень для отримання заданого соціального ефекту.

До найважливіших завдань редагування  належать: верифікація повідомлень, адаптація повідомлень, адвербіалізація  повідомлень, нормалізація повідомлень, рецепціація повідомлень, інтерпретація  повідомлень, уніфікація повідомлень, політизація/деполітизація повідомлення, етизація повідомлення, естетизація повідомлень, мінімізація кількості відхилень у повідомленні.

 

 

 

2. Загальні і конкретні норми редагування. Види норм.

 

Будь-яке повідомлення можна передати безконечною кількістю способів. При цьому їх будують, використовуючи певні параметри,  
списки, шаблони, структури (моделі) та положення. Проте кожне суспільство накладає на повідомлення певні конвенційні обмеження (на мову, композицію, стиль і т.п.). Та й реципієнт сприймає його найефективніше  
тоді, коли воно має строго визначену одну чи кілька можливих  
варіантів форми, тобто особливості сприйняття реципієнта також  
накладають на повідомлення обмеження. Таким чином, внаслідок наявності перелічених обмежень з усієї безконечної множини варіантів залишають лише якусь мінімальну їх кількість. Ця мінімальна кількість повідомлень  
є оптимальною.

Такі оптимальні варіанти повідомлень  вважають нормативними  
і з них виділяють самі норми. Норма – це параметр, список, шаблон, структура (модель) чи положення, які в оптимальних повідомленнях  
служать для вираження компонентів їх структури. Проте, існують і інші визначення норми. Так, норма - сукупність загальновизнаних мовних  
засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Хоча норма є поняттям історично змінним, проте ця історична змінність поєднується з відносною стабільністю норм на кожному  
певному історичному етапі. Норми можуть бути суворими й такими,  
що припускають варіативність у використанні тих чи інших засобів.

Видатний український мовознавець  С.І. Ожегов, розглядає норму,  
як збірне поняття, але під нормою часто розуміють і окремий факт мови, який є єдино можливим або найкращим варіантом для якогось конкретного випадку.