Документознавство в сучасній Україні

Документознавство в сучасній Україні

 

Українське документознавство  сформувалось як самостійна наука після 

здобуття нашою державою незалежності. За ці двадцять років побудовано роз-

винену інфраструктуру документознавства, основними складовими якої є під-

готовка наукових кадрів, документознавча  освіта, система професійних видань,

проведення документознавчих форумів.

У 1994 році в структурі Держкомархіву  України було організовано спеці-

алізовану наукову установу «Український науково-дослідний інститут архівної

справи та документознавства» (далі – УНДІАСД), де розгорнулись дослідження 

з документознавства і архівознавства [26, 55, 142–144]. У цьому ж році поча-

лась вузівська підготовка фахівців за спеціальністю «Документознавство та ін-

формаційна діяльність». Сьогодні лідерами серед навчальних закладів, що го-

тують цих фахівців, є Національна  академія керівних кадрів культури і  мис-

тецтв (далі – НАКККіМ), Київський  національний університет культури і мис-

тецтв (далі – КНУКіМ), Харківська державна академія культури (далі – ХДАК),

Рівненський державний гуманітарний університет (далі – РДГУ), у яких здійс-

нюється підготовка як студентів, так  і аспірантів.

У 2003 році спеціальність «Документознавство, архівознавство» було

включено до переліку наукових спеціальностей з історичних наук ВАК Украї-

ни. У 2007 році її включили і до складу соціально-комунікаційних наук. Спеці-

алізовані ради зі спеціальності «Документознавство, архівознавство» успішно 

працюють при Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського (далі –

НБУВ), НАКККіМ, УНДІАСД.

В Україні виходить низка фахових  часописів, у яких дослідники мають 

можливість оприлюднити результати своїх наукових розвідок: «Студії  з архів-

ної справи та документознавства» (видавець – УНДІАСД, головний редактор –

професор С. Г. Кулешов (головними  редакторами були також професори 

В. П. Ляхоцький та І. Б. Матяш); «Бібліотекознавство. Документознавство. Ін-

формологія» (видавець – НАКККіМ, головний редактор – професор

М. С. Слободяник); «Вісник Харківської державної академії культури» (вида-

вець – ХДАК, головний редактор – професор В. М. Шейко); «Бібліотечний  віс-

ник» (видавець – НБУВ, головний редактор – академік НАН України 

О. С. Онищенко); «Вісник Книжкової  палати» (головний редактор – професор

М. І. Сенченко).

Помітне місце в інфраструктурі українського документознавства займа-

ють професійні форуми. Найактивніше цей напрям реалізується у НАКККіМ,

де було проведено 8 міжнародних  конференцій «Бібліотекознавство. Докумен-

тознавство. Інформаційна діяльність: проблеми науки, освіти, практики». Сис-

тематично почали проводити міжнародні конференції КНУКіМ, Одеський на-

ціональний політехнічний університет  і Донецький національний університет.

Формування розгорнутої інфраструктури сприяло активізації документо-

знавчих розвідок, які проводить  значна група дослідників. Найбільш активно і 

результативно працюють на терені українського документознавства професори  6

В. В. Бездрабко, С. Г. Кулешов, Н. М. Кушнаренко, М. С. Слободяник,

Г. М. Швецова-Водка.

В Україні сформувалися дві документознавчі  школи, лідерами яких є 

С. Г. Кулешов і М. С. Слободяник. До наукової школи С. Г. Кулешова в  основ-

ному входять дослідники, що працюють в архівній системі України. Спираю-

чись на вітчизняну практику, ця школа  активно розвиває традиційні для коли-

шнього СРСР напрями документознавчих досліджень. У межах цієї наукової

школи успішно захистили кандидатські дисертації І. Є. Антоненко, О. М. Заго-

рецька, Н. О. Леміш, Ю. І. Палеха, С. В. Сельченкова, Н. М. Христова.

До наукової школи М. С. Слободяника  переважно входять дослідники, що

працюють у вищих навчальних закладах України. Ця школа в основному  роз-

виває інформаційну концепцію документознавства, приділяючи значну увагу 

дослідженню ролі електронних документів у розвитку системи соціальних ко-

мунікацій. У межах даної школи  захистили кандидатські дисертації та успішно 

працюють на терені документознавства  кандидати наук О. Б. Виноградова,

М. В. Вилегжаніна, О. М. Збанацька, О. А. Кравцова, І. О. Петрова, В. В. Ру-

дюк, Ю. П. Якимюк (Юхименко); О. А. Політова (науковий керівник О. Б. Ви-

ноградова).

Даний бібліографічний посібник відображає доробок провідних вчених та

наукових колективів України.

Зупинимось на його аналізі докладніше. Матеріали покажчика згруповано

у семи розділах: теорія і методологія  документознавства; теорія документа; ке-

рування документацією; електронне документознавство; документознавча про-

фесіологія; професійні комунікації; персоналії.

Найактивніше в українському документознавстві  розробляються теорети-

ко-методологічні проблеми науки. До цього розділу також віднесено  питання 

історії документознавства, документознавчої термінології, зарубіжного і галу-

зевого документознавства, теорії документальних комунікацій, теорії докумен-

тальних потоків.

Розвитку теорії документознавства  присвячено фундаментальні моногра-

фії і докторські дисертації В. В. Бездрабко [1, 5], С. Г. Кулешова [2, 6, 350],

Г. М. Швецової-Водки [4, 7].

Монографічний рівень викладу матеріалу  властивий підручникам 

Н. М. Кушнаренко [9–11] і Г. М. Швецової-Водки [14,15], які ґрунтуються на

авторському баченні науки про  документ. Відзначимо, що наявність  значної кі-

лькості підручників і навчальних посібників з документознавства, які  ґрунту-

ються на прямо протилежних  концептуальних поглядах, суттєво ускладнює за-

своєння навчального матеріалу  студентами. Очевидно, настав час для  створен-

ня підручника, в якому було б  викладено усталене знання і проаналізовано різ-

ницю у концептуальних підходах до документознавства провідних українських

та зарубіжних вчених.

Сучасний рівень українського документознавства  у значній мірі відобра-

жає українська архівна енциклопедія. Високо оцінюючи цей важливий проект,

слід відзначити, що з переважної більшості дискусійних питань документознав- 7

ства у ньому на енциклопедичному рівні відображено лише позицію  провідних

співробітників УНДІАСД.

У той же час у сучасному українському документознавстві розвиваються

чотири концепції – «архівно-діловодна» (С. Г. Кулешова) [2, 34, 43, 44], «інфо-

рмаційна» (М. С. Слободяника) [84, 86, 89], «ноокомунікаційна» (Г. М. Шве-

цової-Водки) [3, 4, 7], «бібліотекознавча» (Н. М. Кушнаренко) [11, 50, 51]. Сут-

тєвим є внесок у формування історіографії  документознавства В. В. Бездрабко 

[1, 5, 16]. Українські вчені активно відгукнулися на пропозицію знаного росій-

ського вченого Ю. М. Столярова, щодо необхідності паралельного розвитку

двох наук про документ – документознавства  і документології [96, 97, 103]. Об-

говорення публікацій Ю. М. Столярова  привело до поляризації позицій провід-

них українських дослідників. Однією з причин такого становища є те, що ініці-

атор обговорення професор Ю. М. Столяров, по суті, обмежився лише постано-

вкою проблеми. Він не окреслив меж документології, не обґрунтував  її об’єкт,

предмет, структуру, функції, коло документологічних  досліджень. Це, безумов-

но, ускладнило обговорення даної  проблеми. Проте діапазон оцінки ідеї

Ю. М. Столярова виявився досить широким  – від повної підтримки і спроби

подальшого розвитку у працях його учениць Н. М. Кушнаренко [48, 50, 51, 53]

та А. А. Соляник [93–95] – до умовного сприйняття цієї пропозиції С. Г. Ку-

лешовим [39–40]. Значну увагу аналізу  документології приділено у працях

М. С. Слободяника, який здійснив спробу визначення структури, об’єкта, пред-

мета документології та проблемного  поля документологічних досліджень [83–

86]. Розвиваючи документологічну  складову науки про документ, М. С. Слобо-

дяник категорично заперечує проти  базової ідеї Ю. М. Столярова і  Н. М. Куш-

наренко щодо паралельного існування документознавства і документології, і

вважає ці терміни синонімічними. Значну увагу аналізу документології приді-

ляє професор Г. М. Швецова-Водка [107, 108, 113, 115]. Проте спроба визначи-

ти документологію як комплекс наук про документ та запропонована структура

цього комплексу викликає досить серйозні заперечення [84]. Плідну спробу

аналізу існуючих концепцій документології здійснила В. В. Бездрабко [1, 5, 16,

19].

Великі перспективи має пропозиція професора Г. В. Папакіна щодо фор-

мування документознавчої герменевтики [69, 70]. Значну увагу провідні украї-

нські документознавці приділяють розвитку методології документознавства [2,

27, 29, 32, 48, 52, 78, 109, 117]. Суттєву роль  у підвищенні рівня методологічної 

підготовки фахівців відіграла «Школа молодого дослідника», проведена на сто-

рінках журналу «Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія».

Характерною рисою вітчизняного документознавства  є висока активність

обговорення нагальних проблем  розвитку науки, що зумовлює творчі дискусії

між провідними вченими. Слід відзначити активну участь у дискусіях, що в  ос-

новному відбуваються на сторінках  журналу «Бібліотекознавство. Документо-

знавство. Інформологія», наших російських колег Е. О. Плешкевича і 

Ю. М. Столярова.  8

Найбільшою гостротою відрізняються  дискусії щодо структури сучасного

документознавства між С. Г. Кулешовим [41] і М. С. Слободяником [89], а та-

кож дискусія з професійних і  морально-етичних проблем науки, що виникла 

навколо підручника Н. М. Кушнаренко «Документоведение» у якій прийняли

активну участь М. А. Низовий [60], М. С. Слободяник [79, 88, 89],

Ю. М. Столяров [98, 101].

Значну увагу українські дослідники приділяють історії розвитку докумен-

тознавства. Найбільш повно і багатоаспектно ця проблематика розглядається у

фундаментальних монографіях і  важливих публікаціях В. В. Бездрабко [1, 120,

121, 126] і С. Г. Кулешова [2, 135-137, 350]. Привертають увагу публікації  при-

свячені історії УНДІАСД, колишнім директорам цього інституту 

В. П. Ляхоцькому [142] та І. Б. Матяш [143, 144]. Проте, слід зауважити, що ви-

вчення історії документознавства  в Україні потребує більшої уваги  дослідників.

Суттєвий інтерес викликають дослідження, присвячені документознавчій

термінології. Слід відзначити велику роль в організації активного обговорення

з даної проблематики професора  В. В. Бездрабко, яка на базі КНУКіМ організу-

вала п’ять міжнародних термінологічних  наукових конференцій.

Теоретичний аналіз документознавчої термінології здійснено у навча-

льному посібнику М. В. Комової [151], працях В. В. Бездрабко [157–162],

С. Г. Кулешова [176, 177], Г. М. Швецової-Водки [204–220], В. В. Шульгіної 

[221–224], О. Ю. Малюк [178–180].

Заслуговують підтримки публікації, пов’язані з термінологією електрон-

ного документознавства, В. В. Рудюка, М. Б. Проценко, М. Н. Цивіна,

Г. М. Швецової-Водки. На нашу думку, цей  напрям у перспективі займе суттєве 

місце у дослідженнях документознавчої термінології.

Варто відмітити безперечне значення для розвитку документознавчої те-

рмінології здобутків вітчизняного архівознавства, зокрема фундаментальних 

праць: «Українська архівна енциклопедія»  та «Термінологічний словник з архі-

вознавства».

Слід позитивно оцінити посилення  уваги вітчизняних дослідників  до здо-

бутків зарубіжного документознавства. Зокрема, кандидатська дисертація і пу-

блікації В. В. Рудюка присвячені аналізу  системи електронного документообігу

у ФРН [728]. У кандидатській дисертації та публікаціях І. Е. Антоненко ґрунто-

вно проаналізовано зарубіжний досвід керування документацією та міжнарод-

ний стандарт з даної проблеми. У кандидатській дисертації О. А. Кравцової 

здійснено комплексний аналіз архівного  порталу ЮНЕСКО та його інформа-

ційно-документальних ресурсів [1280].

Важливим напрямом розвитку вітчизняної науки про документ є галузеве

документознавство, обґрунтоване М. С. Слободяником та практично реалізова-

не під його керівництвом у підготовці документознавців НАКККіМ [118, 252,

1476]. Найактивніше розвиваються  управлінське і юридичне документо-

знавство.

Управлінське документознавство  ґрунтовно розглянуто у монографіях 

В. В. Бездрабко [260] та С. Г. Кулешова [263]. Увагу дослідників привертає  9

проблема класифікації управлінських  документів [273, 275, 278]. Безумовне

практичне значення у поєднанні з високим теоретичним рівнем мають публіка-

ції С. Г. Кулешова, присвячені перегляду  Державного класифікатора управлін-

ської документації [268–270]. У навчальних посібниках С. Г. Кулешова [263] і 

В. В. Бездрабко [260] у доступній для  студентів формі викладено усталені знан-

ня з цієї важливої дисципліни. Вважаємо за необхідне побажати авторам  визна-

чити співвідношення між управлінським  документознавством і трактовкою на-

уки про документ у радянському  і сучасному російському документознавстві.

Юридичні документи тривалий час  розглядались у межах досліджень з 

правознавства, зокрема у кандидатських  дисертаціях [281–286]. Ця ситуація

почала змінюватися після появи  публікацій і захисту кандидатської  дисертації

М. В. Вилегжаніної, яка здійснила  комплексний аналіз нормативно-правових