Аудіовізуальні документи та їх різновиди

Залежно від ширини плівки (8, 16, 35, 70 мм) і формату кадрів у їх екранному зображенні КФ поділяють на широкоплівкові та вузькоплівкові (16 і 8 мм).

За тривалістю демонстрації КФ діляться на два різновиди: повнометражні й короткометражні.  

За спеціальним призначенням розрізняють рекламний, тест-фільм, сувенірний фільм.

Розповсюдження кінозйомки в аматорській творчості, науці, промисловості и т.і. призвело до ділення кінофільмів на професійні( призначені для кіномережі) та непрофесійні ( аматорські кінофільми.

КФ, що виготовляється фірмами або студіями, має текст, у якому подається коротка анотація фільму. На коробці з бобіною вказується автор фільму, прізвище режисера, оператора, назва кінофільму, назва студії або фірми, рік створення, розмір плівки, час демонстрації, швидкість проекції, ціна. 

Відеофільм (лат. video – дивлюся, бачу + film – плівка) – це фільм із записом зображення чи звуку на магнітну стрічку або оптичний диск для подальшого відтворення на екрані телевізора за допомогою відеомагнітофона.

Відеофільм перевершує кінофільм за такими параметрами, як простота виготовлення та показу, вартість виготовлення та обладнання для виготовлення та демонстрації, тривалість створення. Відеофільм знімається невеликою і легкою відеокамерою, запис зображення і звуку проходить одночасно.

Велика доступність обладнання для показу відеофільму обумовила практику переписування кінофільму на відео плівку. Недоліком відеофільму є обмеженість аудиторії для його показу: при проектуванні на великий кіноекран чіткість зображення знижується. Крім того, частий показ відеофільму призводить до спотворення зображення.

Основний зміст відеофільмів (ВФ) складають класика світового й вітчизняного кінематографа, визначні твори театру, концертні програми, нариси про видатних діячів науки, художньої культури, про спорт, цикли, присвячені різним галузям знань, навчально-допоміжні курси, зокрема й іноземних мов, детективи, бойовики і т. ін.

ВФ різноманітні за жанровим і функціональним (цільовим) призначенням: художній, науково-популярний, документально-публіцистичний, хронікальний, телевізійний і т.ін.

За матеріальною конструкцією ВФ поділяються на плівкові і дискові, за способом запису і зчитуванням інформації – на магнітні або оптичні документи. Найбільш поширений магнітний запис (магнітофони). Магнітний запис інформації заснований на зміні намагніченості окремих ділянок магнітного шару носія (магнітної стрічки, барабана, диска тощо). Магнітофільм – магнітоплівковий документ із записом звуку й зображення на магнітній стрічці.

“Організація чи служба, призначена для колекціювання кінематографічних документів та відео документів з метою їх зберігання та видачі для користування називається фільмотекою” [5].

3.3 Фотодокументи. Загальна характеристика та види фотодокументів.

Поява фотодокументів відноситься до першої половини ХІХ століття і пов’язана з винаходом фотографії . Винахід фотографії дав людству принципіально новий спосіб фіксування інформації про оточуючу дійсність і викликало до життя новий вид документів.

При фотозйомці виникає приховане зображення, що перетворюється проявом і закріпленням в негативне зображення. З негативів при друкуванні одержують позитивне зображення - відбиток. Крім того, у другій половині XX століття для аматорських зйомок з'явилися фотоапарати, що дають можливість відразу після зйомки отримати готову фотографію. 
 
        “Фотодокумент – документ, зміст якого зафіксовано за допомогою фотографічних засобів у вигляді окремих фото зображень” [2].

Фотодокументи відрізняються суттєвою особливістю - вони виникають у момент подій і на місці подій, що надає їм більшу цінність. Фотодокументи наочні, точні, завдяки чому вони знайшли широке застосування в багатьох галузях діяльності людини: в науці, мистецтві, техніці, наприклад рентгенівські знімки в медицині, фотографії в судовій практиці, фото - і мікрофотокопіювання для отримання копій документів і т.i. [26].

Залежно від жанру і призначення розрізняють: художні, хронікально-документальні, науково-популярні, наукові фотодокументи, а також отримані шляхом фотографії і кінозйомки копії звичайних документів.

Залежно від прямої або зворотної тональності фотодокументи поділяються на негативи й позитиви (діапозитив). 

Негативними знімками називаються фотографічні зображення із зворотною передачею тональності об'єкту, що знімається, тобто такі, на яких насправді світлі тони виглядають темними, а темні –  світлими.

Позитивні знімки з прямою передачею яскравості або кольору об'єкту зйомки.

За матеріалом носія інформації розрізняють фотодокументи на склі або плівці, а позитиви – на папері, плівці або склі (діапозитиви) [ 8, c.374].

Фотографія – сукупність процесів і способів отримання зображень на світлочутливих матеріалах під дією на них світла та з подальшою хімічною обробкою.

“Фотографія (рос. Фотография, англ. Photo) (від гр. phos, родовий відмінок photos — світло і grapho — пишу)

1. Чорно-біле або кольорове зображення, отримане фотографуванням. Може служити видавничим оригіналом, що зовні найближчий до відображеної на ній дійсності.

2. Сукупність методів  отримання стабільних у часі зображень предметів та оптичних сигналів на світлочутливому шарі через закріплення фотохімічних і фотофізичних змін, щовиникають під дією випромінювання, яке випускається або відбивається об’єктом фотографії.

Опис першої камери-обскури — прототипу фотокамери — було зроблено у 1500 р. Леонардо да Вінчі. Датою виникнення практичної фотографії вважають 1839 р., коли французЛ. Ж. М. Дагер запропонував спосіб отримання фотозображень, на званий ним дагеротипією. Цей спосіб був вдосконалений французом Ж. Н. Ньєпсом.

3. Галузь науки, що вивчає  теорію фотопроцесів і фотоматеріалів” [ 15, c. 804].

Залежно від функціонального (цільового) призначення розрізняють фотографії загального і спеціального призначення. До розряду фотографій загального призначення відносять документальну, художню, любительську. До фотографій спеціального призначення відносять науково-технічну, аеро-, мікрофотографію, рентгенівську, інфрачервону, репродуковану та інші фотографії.

За кольором зображення фотографії існують чорно-білі й кольорові. За виглядом підкладки і матеріальної основи носія розрізняють фотографії на гнучкій полімерній (фото- і кіноплівка), жорсткій (скляні пластинки, кераміка, дерево, метал, пластмаса) і паперовій основі (фотопапір). Фотографії можуть бути аркушеві (карткові) і рулонні (на котушках, бобінах) різної довжини і ширини. Основними матеріальними носіями фотографії є плівка і папір. За розмірами плівки загального призначення фотографії випускаються плоскими форматами, котушковими неперфорованими й котушковими перфорованими [ 8, 25].

“Діапозитив (рос. Диапозитив, англ. Diapositive; Positive; Film slide;Transparency) - позитивне чорно-біле або кольорове зображення, ідентичне за оптичними параметрами оригіналу (об’єкта знімання), створене на прозорій основі. У поліграфії комплект кольороподілених растрових діапозитивів використовують як фотоформи під час виготовлення друкарських форм. Кольорові діапозитиви використовують як оригінали ”     [ 15, c. 181].

Діапозитив  (грец. dia – через + лат. positivus – позитивний) розглядають на просвіт або проектують на екран за допомогою спеціальних оптичних апаратів –  діапроектора або діаскопа.

Діапозитиви відносяться до візуальних документів статичної проекції (зображення нерухоме).

Діапозитиви випускаються в картонних коробках або целофанових упаковках з| вкладеним коротким описом (сюжетним аркушем). На коробці вказані найменування серії, її номер, кількість чорно-білих і кольорових слайдів, дата випуску. Зліва на кожному діапозитиві проставляються номер серії і його порядковий номер.

Діапозитив можна порівняти з фотографією або репродукцією картини, серію діапозитивів – з альбомом репродукцій. Слайдом іноді називають окремі кадри 35 мм діафільму, уставлені в спеціальну рамку.

Маючи всі переваги діафільмів, діапозитиви простіші у виготовленні, легші й компактніші. Слайди дозволяють ставити кадр на потрібний час і в потрібній послідовності, мають велику інформаційну місткість. Проте вони мають і недоліки – неміцність, недостатню виразність порівняно з кінофільмом [ 8, c. 378-379].

Використання мікрографічної техніки розширило сферу використання фотодокументів. В результаті з'явилися документи на мікроформах. Це фотодокументи на плівковому чи іншому носієві, який для виготовлення і використання вимагають відповідного збільшення за допомогою мікрографічної техніки. До числа таких документів відносяться:

мікрокарта - документ у виді мікроформи на непрозорому форматному матеріалі, отриманий копіюванням на фотопапір або мікроофсетним друком;

мікрофільм - мікроформа на рулонній світлочутливій плівці з послідовним розташуванням кадрів в один чи два ряди;

мікрофиша - мікроформа на прозорій форматній плівці з послідовним розташуванням кадрів у кілька рядів;

ультрамікрофіша - мікрофіша, що містить копії зображень предметів зі зменшенням більш ніж в 90 раз. Наприклад, ємність ультрамікрофіші розміром 75х125 мм становить 936 сторінок книжкового формату [ 9].

Останнім часом в фотодокументуванні став застосовуватися цифровий фотографічний процес. Він позбавлений багатьох недоліків, властивих традиційній технології, заснованої на фотохімічному галогеносрібному процесі і вимагаючому багатоступінчастої хімічної обробки, значних витрат часу, використання дорогоцінного металу - срібла.

Зображення, отримане при цифровому фотопрцесі можна побачити значно швидше, ніж при традиційному фотопроцесі. Як правило, цифрові фотокамери дозволяють переглянути зображення на вбудованому РК-екрані або на приєднаному моніторі відразу після зйомки (а в недзеркальних і деяких дзеркальних камерах - навіть до зйомки. Крім того, зображення можна досить швидко завантажити на комп'ютер, а вже там розглянути у всіх деталях. Швидке отримання результатів сприяє ранньому виявленню неминучих помилок (і перезйомці) і легкого навчання. Що зручно як початківцям, так і любителям/професіоналам.

Цифрова фотографія є найшвидшим і найдешевшим способом одержання зображень для подальшого використання на комп'ютері - у веб-дизайні, завантаження зображень (фотографій людей і об'єктів) в бази даних, створення художніх робіт на базі фотографії, вимірювань тощо.

Процес цифрової зйомки не вимагає видаткових матеріалів (плівки) і коштів/матеріалів для фото процесу (проявки зображення на плівці). Тому невдалі кадри, якщо не враховувати трудовитрати, не коштують фотографу ні копійки. Точніше, коштують дуже мало, так як цифрові носії, в основному, є багаторазовими з великим ресурсом перезапису. Більш того, весь процес від зйомки до отримання відбитків (або превью) може бути проведений, не виходячи з будинку або студії, і всього лише вимагає наявності комп'ютера та фото принтера.

Так як оригінал зображення цифровий при зйомці є масивом чисел, зберігання, копіювання, передача на довільну відстань не змінює його - будь-яка копія є ідентичною оригіналові. У всякому разі, недостовірність даних можна досить просто встановити і зробити повторну копію/передачу всього масиву або його фрагмента (або його відновлення за надлишкової інформації). Копія ж з плівки, особливо при послідовному копіювання, буде відрізнятися від оригіналу [24].

3.4. Фонодокументи. Загальна характеристика фондокументів.

До кінця XIX століття відноситься поява ще одного виду документів - фонодокумента (звуковий документ). Під фонодокументом розуміється документ, зміст якого зафіксовано будь-якою системою звукозаписування [2].

Фонодокумент (грец. phone – звук + документ) – музично-звучний, аудіальний документ. Він містить звукову інформацію, зафіксовану будь-якою системою звукозапису, який використовується, у тому випадку, коли отримання інформації можливо тільки з її допомогою (запис голосів тварин, птахів, людей, звучання музичних інструментів, аудіальна діагностика в медицині тощо).

Звукозаписування – запис сигналів звуку [3] з ціллю його зберігання та програвання. Він проводиться за схемою: мікрофон - підсилювач електричних коливань – пристрій, що впливає на носій запису. Іноді звукозаписом називають записану звукову інформацію, тобто фонодокумент.

За приналежністю знаків запису до певних знакових систем фонодокумент відноситься до розряду технічно кодованих документів, інформація на які наноситься шляхом зміни поверхні носія або його структури.

За матеріальною конструкцією носія фотодокументи поділяють на стрічкові (у вигляді кіноплівки й магнітної стрічки) і дискові (у формі диска).

Основними видами фонодокументов є грамплатівка, фонограма, компакт-диск.

Грамплатівка (ГРП) – диск із записом звуку. Це механічний фонодокумент, що має форму диска, одержаний шляхом пресування, штампування або лиття.

За способом запису ГРП поділяють на два види: монофонічні (одноканальні) і стереофонічні (двоканальні).